Осінні дні помітно стали коротшими. Частина позолоти ще тримається на верхівках кленів та берез, а більшість вже жовтим килимом лежить біля їх підніжжя. Ранкові густі тумани зависли над долинами. В моїй голові так і крутяться рядки пісні: “За туманом нічого не видно, за туманом…”
Її колись любила моя бабуся Наталя. Осінь завжди викликала особливу настальгію за минулим, а ця – не просто сумна, ще й трагічна. Більше року, як покинули Луганщину. Поспіхом зібравши найнеобхідніші речі, втекли за тисячу кілометрів. Самі не знали, куди їдемо. Та доля привела нас на Хмельниччину, де колись проросло моє коріння: дідусь та бабуся спочили в цій землі. І тепер ми ходимо вулицями, де, можливо, лишилися сліди моїх предків. Душа рветься на частини, бо вдячна цій землі і людям, що надали прихисток біженцям. І душить сум за покинутим нажитим місцем та зруйнованим війною будинком. Куди б не пішла, що б не бачила навколо себе – все викликає болючі спогади. Мовчки, навіть без здригань м’язів обличчя, часто плачу. Порожній, майже скляний погляд, крізь сльози впізнає силуети. Потім, опановуючи себе, говорю:
– Дай, Боже, сили, маю це пережити!
Чоловік повідомив ввечері, що зранку разом із колегами по роботі поїдуть у справах до Староконстянтинова. В моєму мозку відразу щось клацнуло, й почала напрошуватися поїхати з ними. Чоловік неохоче погодився, говорив, що не матимуть часу возити мене. Я ж запевнила, що в тім нема потреби, лише довезти до міста, тим більше, в машині було вільне місце.
Лише розвиднілося, виїхали. За межами Ярмолинець потрапили в полон густого туману, видно було лише розмітку автошляху посередині. Тому їхали дуже повільно. Напрямку не знаємо, навігатор повів нас не тим шляхом, певно, десь повернули не на тому перехресті. Врешті-решт дісталися благополучно міста. Сонце піднялося високо, і від туману не лишилося й сліду. Чуже місто спочатку викликало в мене страх.
– Куди далі? Не маю уяви…
Та прямо перед очима з’явився автовокзал, тому радісно вигукнула:
– Мені тут зупини! Будемо на зв’язку!
– Ти впевнена? – чоловік пригальмував авто, тож нічого не лишилося, як побажати удачі.
За хвилину тримала в руках квиток на приміський автобус, що прямував вздовж селища Самчики. І знов в голові питання:
– І куди далі?
Позаду себе почула розмову пасажирів, що їхали теж до Самчиків. Зрозуміла, що не загублюся. Коли літній чоловік замовив зупинку, я поцікавилася, чи одна зупинка в Самчиках. Чоловік пильно поглянув на мене і теж спитав:
– А тобі куди?
– До музею, – коротко відповіла, бо автобус вже зупинився.
– Вийдеш на наступній, звідти ближче.
– О, дякую за пораду! – і почула чиїсь думки в салоні автобуса.
– В країні війна, а жінці конче треба до музею…
Не повертаючи голови, аби не привертати зайвої уваги, усміхнулася. Водій пригальмував автобус і теж вирішив дати пораду:
– Перейдете на той бік і нікуди не звертайте, йдіть прямо.
– Дякую! Гарного дня! – спустила ногу на землю.
– Обережно переходьте, будьте уважні, рух постійний на дорозі! – знов почула голос водія.
Помахала услід рукою, впевнившись, що можна переходити, рушила в бік селища. Перед очима – довга широка вулиця і маленькі розмальовані будиночки та паркани. Колись саме їх бачила, по телевізору був сюжет. Дорогою в жіночки ще спитала, чи вірно йду, й помандрувала далі. Так дійшла до річки. Зупинилася, бо не могла не зробити знімки на згадку. Аж серце завмирало від місцевих краєвидів. Тиха річка Збруч віддзеркалювала синє безхмарне небо. На іншому боці верби спустили гілля у холодну, прозору воду. Зграя диких качок юрбилася під мостом на каміннях. Птахи ретельно чистили своє яскраве оперення. Кілька хвилин не могла відірватися від того видовища. Далі біля греблі були лавки, де можна просто посидіти, помилуватися чудовою осінньою природою. Поміркувати про хороше, задумати бажання та відпустити думки у небо, щоб їх почув той, що поверх всього… Поодинокі рибалки сиділи з вудками і не звертали уваги на дивну чужинку у вишневому береті та з шкіряним рюкзачком такого ж кольору за спиною.
Зробивши кілька глибоких вдихів свіжого, насиченого вологою повітря, знову рушила вперед стежкою до садиби-музею, що височів на пагорбі. Два дивні леви, не схожі один на одного, зустріли мене біля входу. Обійшла приміщення, розглядаючи фасад, вікна, двері, порожній кам’яний фонтан, високі рівні дерева та під’їзні шляхи. Уявила, як колись до самого входу під’їздили карети. Врешті, піднялася сходами та потягла дверну ручку на себе. Двері були зачинені. Внизу стежкою проходив чоловік, і я спитала, чи працює музей і як до нього потрапити.
– На дверях повинен бути номер телефону. Зателефонуйте, вам відчинять.
– Дякую! Так і зроблю.
Поки я неквапливо милувалася краєвидами, робила знімки та знімала відео, прийшла жінка з ключами. Відчинила двері, увімкнула світло та виписала мені квиток.
– Вибачте, краєзнавець сьогодні проходить медичну комісію, тому екскурсію провести нікому. Можете самостійно все подивитися.
Зазвичай цікавіше почути розповідь та історію, може, правдиву або ж вигадану для туристів. Але добре взагалі, що хоч потрапила в середину. Завітала в ліве крило приміщення, розглядаючи округлу кімнату з високою стелею із зображенням янголів. Потім перейшла до правого крила, де стояв старовинний рояль. Підійшовши до вікна дивилася, що колись могли з нього бачити мешканці садиби. Позаду почав бомкати старий годинник, я навіть звірила час зі своїм. Згадала про свою близьку подругу, яка точно би не втрималася, щоб не сісти за рояль та виконати вальс чи етюд. Як же я скучила за нею та музикою…
У маленькій кімнатці помітила сувеніри та брошурки, вирішила придбати щось на згадку. На стіні висіло дві картини з чудернацькими сюжетами Самчиківки.
– А ви дуже поспішаєте? – спитала я у жінки.
– Вже ні.
– Якщо дозволите, я дещо вам розповім. А саме те що привело мене сюди. У 2018 році до нас у Лисичанськ, що на Луганщині, приїздила художниця з Києва Яна Власенко-Бернадська. Давала нам майстер-клас з самчиківського розпису на фасаді дитячого центру реабілітації, в якому тимчасово перебували діти-сироти. Знайома, теж Наталія, запросила і мене взяти участь. Майстриня малювала контури, розводила потрібного кольору фарби. А ми під її керівництвом зафарбовували. Тоді й дізналася про цей вид розпису і що його походження з Самчиків, що на Хмельниччині. Навіть подумала – було б добре колись відвідати те місце. Результатом нашої сумісної праці були всі задоволені: ті, хто брав участь і ті, хто проходив поряд. Працівники медзакладу, що знаходився з іншого боку приміщення, приходили цілими делегаціями. А головне, вихованці центру, виходячи на прогулянку, вже бачили не сірі цегляні стіни. З того часу я теж почала експерементувати. Розмалювала стіни свого будинку, потім зупинки в трьох селах. То були інші малюнки, не самчиківка, але теж яскраві і живі.
Я показала фото тих зупинок та будинку, потім те, що від них лишилося після нападу окупантів.
– Гарно. І дуже сумно. То ваше село окуповоно?
– Так. Навіть не уявляю, що зараз там коїться. Душа лишилася дома, а тіло ходить тут. Така моя історія. Частинка Самчиків лишилася там, на Луганщині на тій стіні.
– Може, колись, Бог дасть, ще повернетеся,- зітхаючи, промовила жінка.
– Аби скінчилася війна, і все те зло повернулося туди, звідки прийшло.
– А ходімте, я покажу вам картини місцевих художників,- запропонувала жінка.
– О, залюбки! В вас такі чудові живописні місця. Неповторна річка, високі дерева, навіть саме місце розташування маєтку дуже вдале, з хорошим під’їздом. Погода сьогодні просто чарівна: тепло, тихо, сонячно. Нам в школі розповідали про неповторну Болдінську осінь. І ніхто не казав, що є ось така Самчиківська осінь, українська краса, яку потрібно оспівувати й підносити.
– Погоджуюся. Я змалку ходила цим парком в садочок та до школи, потім на роботу. Й не помічала краси. Все здавалося повсякденним та звичайним. Аж тепер зрозуміла, наскільки тут гарно.
Повертаючись зі своєї незапланованої подорожі, дякувала Богу, що дав таку можливість побувати в Самчиках. Здійснилася моя забута маленька мрія. Шкода, що за таких обставин. Бог проявив свою безмежну любов, посилаючи розраду для душі. Побачила й зазирнула до глибин свого коріння. Така дивна річ – життя! Звідки починалося – туди й повертається.
Наталія Міхайлова.
