Цьогоріч міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика відзначив ювілей — 25 років від дня заснування. Нині виповнюється 104 роки із дня народження бізнесмена й мецената, українця Петра Яцика. Він здобув мільйонні статки в далекій Канаді й ніколи не забував, до якого роду й народу належить.
1999 року Петро Яцик, канадський мільйонер українського походження, перебуваючи в Києві, якось висловив думку, що треба заснувати конкурс серед молоді, який би пропагував українську мову. Його прикро вражали вулиці столиці, на яких повсюдно звучала російська мова. Він був переконаний, що Україна має говорити українською, як Франція говорить французькою, Німеччина — німецькою, Туреччина — турецькою, Японія — японською…
Ідею конкурсу підтримали члени Ліги українських меценатів, і проєкт був запропонований Міністерству освіти і науки України. Від самого початку конкурсом опікувався Михайло Слабошпицький, виконавчий директор Ліги українських меценатів, автор популярної книги «Українець, який відмовився бути бідним. Петро Яцик».
Запам’яталась зустріч з чудовим поетом Михайлом Слабошпицьким, яку свого часу організували працівники Ярмолинецької ЦРБ своїм читачам. А в пам’яті залишилися прочитані сторінки книг про перепетії долі бізнесмена Д. Рейнольдса «Залишаючи рідний дім. Надзвичайне життя Петра Яцика» та визначна книга М. Слабошпицького.
У травні 2000-го на сцені Національної філармонії України урочисто стояли переможці першого конкурсу з української мови, яких вітала вся країна. У той день Петро Яцик звернувся до них із такими словами: «Держава наша — Україна, і державна мова у най — українська. Від того, ким усвідомлює себе молода людина, залежить майбутнє нації. Успішні нації говорять своєю мовою. Українці мають говорити українською. Старших ми вже не переробимо, треба іти до молоді».
Петро Яцик встиг нагородити переможців лише першого конкурсу. Напередодні другого його не стало. Відтоді конкурс носить ім’я його засновника.
І що знаково: майже від самого початку роботи конкурсу був ще один співорганізатор проєкту — Міністерство оборони України. На всіх урочистостях присутні бачили на сцені ліцеїстів і курсантів, які отримують відзнаки. Сьогодні багато хто з військових переможців минулих років зі зброєю у руках відстоює українську мову вже на передовій.
Цьогоріч загальнонаціональний етап конкурсу відбувся дистанційно. Його фінальними учасниками стали 855 здобувачів освіти, зокрема, і вимушені переселенці. За результатами конкурсу журі визначило 72 переможці, які посіли І-ІІІ місця. МОН призначило стипендії Президента України 14-м лідерам змагань, серед яких і студентка із Хмельниччини Яна Пасєка.
Нагородження переможців ХХV конкурсу відбулося 19 червня в Національному музеї літератури України. А тепер про самого Петра Яцика. У метричній книзі записано, що 7 (21) липня 1921 року в селі Верхнє Синювидне на Сколівщині (нині — Львівщина) у родині селянина Дмитра Яцика народився син Петро. Хлопчик був найстаршим у сім’ї, у якій згодом з’явилося ще шестеро дітей. 1934-го, коли помер батько, найменшому з родини минуло тільки 6 місяців, а Петрові не було й 14 років. І на нього як на найстаршого звалились усі домашні клопоти, турбота про сім’ю. Звісно, у таких умовах було не до грунтовної освіти, довелось на певний час вдовольнитися семирічкою.
Оскільки в сільський побут дедалі більше почала входити техніка, Петро вирішив пов’язати своє подальше життя з нею. Він поїхав із села, закінчив піврічні курси залізничників і почав працювати помічником машиніста. Однак, для подальшого просування по службі треба було вступити в комсомол. Це відкрило б перед хлопцем широкі перспективи. Та він відмовився, бо більшовики показали себе перед галичанами не з кращого боку. Це були звичайнісінькі мародери…
У червні 1941-го року у Верхнє Синювидне прийшла війна. На зміну одним «визволителям» прийшли другі… Петро вступив на молочарські курси, які закінчив 1942-го і за направленням поїхав працювати в місто Бережани, що на Тернопільщині. Часи були лихі, тож, коли, бувало, виявляв у повіті селян, які розбавляли молоко водою, заходів не вживав, бо знав, за таке в людини заберуть корову, часто єдину годувальницю в ті голодні воєнні роки.
Улітку 1944-го року, коли фронт був уже зовсім близько, Петро Дмитрович розумів, що незабаром повернуться більшовики. І за те, що він працював у легалізованій німцями установі, його в найкращому разі зашлють на північ. Тому вирішив їхати на Захід, рідні ж залишилися вдома. Ще довго до його матері навідувалися чекісти, вимагаючи зізнатися, що її син переховується в лісі з повстанцями. Лише після смерті сталіна він написав мамі, що живий… А побачитися вони змогли через десятиліття: «Не можу померти, доки не побачу Петра», — казала мати. І таки дочекалася приїзду сина.
Першою країною, в яку прибув Яцик, була Німеччина. Облаштувавшись на новому місці, вступив в Регенсбурзі в Український технічно-господарський інститут на економічний факультет. Та економіка була не єдиним прагненням Петра. Він почав вивчати одразу кілька іноземних мов: німецьку, іспанську, англійську. Без німецької було важко в самій Німеччині, а дві інших вирішив опанувати, бо ще не знав, куди доведеться емігрувати — у Північну чи Південну Америку.
Зрештою вирушив до Канади. Знання англійської стало в пригоді вже в літаку: Петро вмовив канадського представника не відправляти його в Едмунтон, а залишити в Монреалі. Там у нього був знайомий.
Він приїхав до Канади, маючи 7 доларів у кишені. Два заплатив на таксі, щоб доїхати до місця, решту віддав господині за квартиру. І відразу ж влаштувався на роботу — мити посуд у місцевому ресторані. Вечорами вивчав французьку в школі, бо без її знання не обійтись. Міркував, чим би ще зайнятися — «не до пенсії ж мити брудні тарілки».
До 1950-го року Петро Яцик працював на різних роботах. Заощаджуючи, як тільки міг, таки зібрав невеличкий стартовий капітал. І разом з двома компаньйонами заснував у Торонто українську книгарню «Арка». У їхній успіх мало хто вірив — що можуть заробити на книжках, та ще й на українських? Однак справа пішла добре. Настільки, що самі підприємці були здивовані. Книгарня, ніби магніт, притягувала місцевих українців. Невдовзі довелось думати про щось нове, більш прибуткове.
1954-го року Петро Яцик із компаньйоном відкрили меблеву крамницю в Торонто. Їх там так само відговорювали, бо на цій вулиці було аж 53 такі заклади, де порядкували меткі євреї, мовляв, хіба ви зможете з ними конкурувати? Проте Петро був упевнений в успіху — у місто приїздило чимало народу і люди купували будинки і, звісно, мали чимось їх обставляти. «Якщо я відтягну від тих магазинів бодай по одному клієнтові щотижня, то нам вистачить для того, щоб мати прибуток», — казав він скептикам. Час засвідчив, що він мав рацію. Продажі зростали, треба було думати про розширення. Тому, поговоривши з компаньйоном, Петро мирно пішов з цього бізнесу, забравши свою частку.
Яцик не зміг сидіти, склавши руки. Тепер його привабив будівельний бізнес. Невдовзі він став одним із співвласників компанії «Аккурайт Білдерс ЛТД». 1957-го року місцева українська преса із захватом писала про успіхи фірми, яка змогла значно розширити свої площі й збільшити прибутки. І за цим всім стояла титанічна праця Петра Яцика.
Однак бізнесмен не зациклювався тільки на власних успіхах, він старався за змоги допомагати українській громаді. З його допомогою побачили світ чимало корисних і потрібних українцям книжок, до того ж не тільки в Канаді, і не тільки українською. Наприклад, 1968 року Петро Яцик допоміг видати книжку «Освіта в радянській Україні», що мала ефект інформаційної бомби. Її написав колишній канадський комуніст Іван Коляска. Автор у 1963-1965 роках навчався у вищій партійній школі при цк кпу і на основі власних спостережень та зібраних матеріалів показав, як під гаслом «Дружби народів» в Україні на повний хід відбувається русифікація. Чимале значення мав також здійснити його колегами переклад англійською багатотомної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського — відтоді західний світ має джерело інформації про минуле України від самих українців, а не їхніх московських сусідів.
Петро Яцик не шкодував грошей і на науку. Він створив постійні українознавчі програми при Гарвардському, Альбертському, Колумбійському та Торонтському університетах. У жовтні 1985-го року емігрантський часопис «Свобода» назвав його найбільшим жертводавцем кафедри українознавчих студій при Торонтському університеті.
Здобуття Україною незалежності відкрило для діяльності Яцика новий вимір. Освітня фундація, котру він створив 1986, організувала й оплатила проведення іспитів для українських студентів, які бажали вчитися закордоном. А 1994 року Петро Яцик став засновником Ліги українських меценатів — благодійної організації в самій Україні, яка успішно працює й досі, реалізуючи різноманітні освітні проєкти. «Я дійшов висновку, що давати гроші на справи, які я вважаю вартісними, так само приємно, як заробляти їх», — писав він.
А от на пропозицію створити в Україні бізнес-школу Петро Яцик не пристав: «Під час своїх поїздок в Україну я майже не зустрів тут справді практичних людей. Хоча практичні пропозиції були. Але мені не дуже вірилося в тих, хто їх висловлював. Скажімо, один із дорадників Президента Кравчука повідомив мені: хоче організувати школу, в якій навчатимуть людей мистецтва бізнесу. Припрошує вкласти в Україну капітал, ще й дивується, чого я цього не зробив раніше, а я відповідаю: «Не роблю цього тому, що ще не зустрів українця, який би не хотів учити інших робити те, що сам не вміє».
Петро Яцик пішов від нас 1 листопада 2001 року. Однак ім’я його досі живе в численних добрих справах.
Микола Побережний, голова осередку ВТ «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка.
