Як ярмолинчанка — ліквідаторка аварії на ЧАЕС Неля Ониськова протягом двох років правди шукала
У 1986 році Неля Миколаївна Ониськова жила та працювала у містечку Сторожинець, що на Буковині, у системі охорони здоров’я. Про аварію на ЧАЕС, як і всі українці, дізналась за кілька днів після її реальної дати — десь 1-2 травня. За спеціальністю — фельдшер, працювала медсестрою у місцевій лікарні. Звістку про трагедію у Чорнобилі сприйняла із болем у серці і бажанням допомагати людям, котрі цього потребують. На примус до дій не чекала. Сама написала заяву до керівництва: «Наполегливо прошу відправити мене на ліквідацію аварії на ЧАЕС». Невдовзі разом із ще трьома колегами засобами санавіації була відряджена до зони лиха.
Серце здригалось від тривоги не лише за людей, які потерпали і потребували допомоги, а й за трирічного сина, якого на період свого небезпечного відрядження відвезла в село до матері.
Тим часом дні проходили у напруженій праці у лікарні селища Поліське. Медичні працівники часто швидкою виїжджали у недалекі села забирати людей. Неля Миколаївна виконувала різну необхідну роботу, але переважно працювала у терапевтичному відділенні. Одного разу необхідно було їхати у 30-кілометрову зону. Туди видавали спеціальні перепустки у вигляді білого трикутничка з червоним обідком. Пізніше саме цей збережений трикутничок стане головним свідком і доказом у боротьбі із бюрократичною системою за права ліквідатора.
Відрядження до Чорнобильської зони тривало 19 днів. Після повернення на свої робочі місця ще не йшлося ні про пільги, ні про статуси. Але медпрацівників, які побували у Чорнобилі, щомісяця обстежували на радіацію. Через деякий час почалося офіційне встановлення на державному рівні статусів ліквідаторів та піклування держави про них.
«Ми усі подавали документи — що в кого збереглось, — розповідає Неля Миколаївна, — бухгалтерські документи, листи про відрядження. Документів із Поліського у нас на руках не було. На той час я уже змінила роботу — працювала помічником лікаря-епідеміолога із особливо небезпечних інфекцій. Щоб зібрати необхідний пакет документів для підтвердження статусу ліквідатора, їздила до тієї лікарні у Поліське, де працювала у відрядженні. На щастя, мені надали необхідні витяги із архівів із зазначенням виїздів безпосередньо у 30-кілометрову зону.»
Згідно поданих документів Нелі Миколаївні було встановлено статус 2 категорії ліквідатора аварії на ЧАЕС. Це давало право на додаткову двотижневу відпустку, путівку на безкоштовне санаторно-курортне лікування та додаткову виплату у сумі посадового окладу у кінці року.
Тим часом життя тривало і вело нашу героїню своїми, не завжди легкими стежками. У зв’язку із сімейними обставинами Неля Миколаївна переїжджає до Хмельницького і влаштовується на роботу до санепідемстанції та працює в епідвідділі із особливо небезпечних інфекцій. У той час уже почався рух із позачергового забезпечення ліквідаторів аварії на ЧАЕС житлом. Неодноразові звернення до тодішньої Хмельницької обласної державної адміністрації не були успішними.
«Зі сторони люди натякали, що без «конверта» позачергового житла не буде, — ділиться пережитим Неля Миколаївна. — Але я ніколи нікому хабарів не давала, а якщо чесно, десь у душі глибоко все ж вірила у справедливість. Життя не було у мене простим. Мешкали із сином в одній кімнаті сімейного гуртожитку зі спільними кухнею та санвузлом, мама — онкохвора. Але житла, як ліквідаторка, я так і не отримала. Тоді прийняла непросте для себе рішення — їхати на заробітки до Італії, щоб забезпечити гідне життя своїй сім’ї.»
Робота для Нелі Миколаївни в Італії знайшлась одразу. Її фахові медичні знання, порядність та професійну відданість гідно цінували роботодавці. Більше десяти років вона забезпечувала лікування для матері, за зароблені кошти придбала квартиру в Ярмолинцях та здійснила там ремонт. Так минуло більше 15 років.
«Останні три роки в Італії я відчувала, що десь дівається сила, — розповідає пані Неля, — а у 2020 році і зовсім, як то кажуть, упала з ніг. Людина, у якої я працювала, намагалась мене лікувати у клініці. Не зважаючи на проведені обстеження, остаточний діагноз визначити було важко — я реально не могла ходити, хоч показники щодо кровообігу наче були нормальні. Рішення повернутись додому пришвидшив початок повномасштабної війни. Тоді подумалось: «Якщо помирати, то хоч на рідній землі». В кінці кінців, у нас теж є лікарі, хороші лікарі, це я знала, бо ж сама працювала в медицині.»
Від хвилювання та важкого переїзду жінка пережила нервовий стрес. У власній квартирі, уже тут, в Ярмолинцях, знепритомніла. Врятувала сестра, яка приїхала вранці. Вона доправила пані Нелю до реанімації у Городоцьку лікарню. Так вирішила сестра, бо мешкає на Городоччині.
«Завдяки лікарям, яких я абсолютно щиро називаю лікарями від Бога — завідуючому реанімаційним відділенням Борису Михайловичу Конюшку та завідуючій інфекційним відділенням Тетяні Анатоліївні я встала на ноги.» Після повернення із лікарні та деякого періоду реабілітації Неля Миколаївна вирішила «вкоренятися» у Ярмолинцях. Зважаючи на стан здоров’я, найперше подалася до місцевого Центру ПМСД «шукати» сімейного лікаря.
«Пам’ятаю, відкриті двері і табличка: Фурик Галина Іванівна. Переступаю поріг. Знаєте, як переступила, так з нею і залишилася. Дізналась, що вона теж свого часу брала участь в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Після огляду і необхідних тестів вона направила мене на лікування до Мантуляка Олександра Миколайовича. Завдячую йому за особливий, індивідуальний підхід до пацієнта, бо, певна, саме це підняло мене на ноги. У цей же час виникло питання про оформлення групи інвалідності, оскільки уже стало зрозумілим, і Галина Іванівна це підтвердила, що то дається взнаки має Чорнобильське відрядження. От тут все і почалося. Першим етапом стало підписання обхідного листа в обласній поліклініці, щоб пов’язати мою хворобу із Чорнобилем. Щоб відстояти свою людську гідність і права пацієнта перед зухвалістю окремих медиків, познайомилась із завідуючою Павлиною Григор’євою і вдячна їй за сприяння безкоштовному обстеженню, яке було необхідне, розуміння та допомогу. Таким чином ми дійшли до першої комісії. Я вже нічого не кажу про безкінечну чергу під кабінетом (бо усіх викликають на один і той же час), незручність такого скупчення хворих людей. Але в той день комісія інвалідності у зв’язку з моїми хворобами не підтвердила. Я не розгубилась. Пішла до кабінету горезвісної нині Тетяни Крупи, яка сказала мені: «Приходьте, коли Вам буде гірше».
Вдома знову підтримала сімейна лікарка — Галина Іванівна Фурик. Ми вирішили не здаватися. Натомість протягом пів року заново збирали необхідні документи. Друга комісія — кінець 2023 року. Картина, аналогічна першій. «Білі халати» ходять коридором і, певне, чують, як я роздаю людям, таким, як і я, хворим, адреси офісу Президента, МОНу та інших установ, де можна правди шукати.
Висновок комісії вдруге був для мене шокуючим — я не є особою з інвалідністю, про що повідомив папірець, який виніс для мене один із «білих халатів». Із цим папірцем попрямувала знову до кабінету Тетяни Василівни Крупи із проханням віддати мені мою справу. Вона попросила зачекати, допоки винесуть. Але справи не винесли, натомість вийшов юрист, який почав залякувати поліцією, сказав, що для отримання справи на руки потрібно написати заяву на спеціальному бланку. Копію своєї справи я отримала через 20 днів. Але, не гаючи часу, я уже підготувала та відправила листи до Офісу Президента, Генпрокуратури, Департаменту управління по Чорнобилю Міністерства Соціальної політики України, МОЗ України та Європейського Суду із захисту прав людини у Страсбурзі.»
Перший лист-відповідь, який отримала Неля Миколаївна із перелічених інстанцій, був від Департаменту по Чорнобилю. Можливо, завдяки цьому листу наша героїня отримала права на користування послугами соціального працівника. Офіс Президента перенаправив звернення Нелі Миколаївни на Хмельницьку ОДА, звідки вона отримала відповідь про те, що необхідно було одразу оскаржити рішення комісії і подати документи на наступний розгляд. Надійшла відповідь і зі Страсбурга. Це був пакет із Законами та бланки, на яких необхідно було оформити справу та знову перенаправити до них. У той же день пролунав дзвінок із МОЗ України із запрошенням приїхати на комісію до Києва. Із організаційними питаннями допомогли знайомі. Саме там була встановлена третя група інвалідності пожиттєво. А щоб встановити зв’язок хвороб із Чорнобилем, необхідно було пройти ще одну експертну комісію у столиці. Пройшла, хоч ця процедура знову ж таки вимагала місяці часу та пошук архівів із 1986 року. У результаті надійшов лист від експертної комісії, що справу Нелі Миколаївни Ониськової розглянуто і її захворювання пов’язане із роботами з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, а також їй встановлено статус ліквідатора 1 категорії. Але щоб отримати необхідні виплати у пенсійному фонді, потрібен був документ-підтвердження із Хмельницького. Комісія була призначена на кінець березня. Допомогла із транспортом начальниця Ярмолинецького Центру надання соціальних послуг Наталія Краснодемська. На цьому поїздки не завершилися. Потрібно було ще обміняти посвідчення ліквідатора 2 категорії на аналогічне, але уже встановленої 1 категорії.
Посвідчення своє Неля Миколаївна отримала минулого вівторка, того ж дня вона поділилася усім цим пройденим шляхом. Нелегким. Але попереду у пані Нелі — реалізація подальших планів. Найперше — пройти курс безкоштовного лікування у Радіаційному центрі НАН України у столиці, куди її запросили після проходження експертної комісії, з часом подати документи на отримання 2 групи інвалідності, бо показники усі для цього є. А ще звернутись до прокуратури із заявою про матеріальне відшкодування Т. В. Крупою її моральної травми.
«Я буду вимагати відшкодування за те, що я, хвора, ледь йшла із сльозами, втратила 2 роки часу та відчувала приниження моєї людської гідності.»
День аварії на ЧАЕС для Нелі Миколаївни — це далеко не свято. Це гіркий спомин, біль за тих, хто уже давно пішов із життя через невидиму радіацію. А ще це відчуття того, як потерпає від ран наша планета. Як людина творча, Неля Миколаївна інколи записує свої думки. Ось лише їх частинка: «Звернення до людства. Наша планета — як мамине серце: годує, відчуває, любить, терпить, направляє, нагадує, оберігає, попереджує, застерігає. Дає і не забирає. Подумайте: ми вбиваємо нашу планету. А ім’я у неї жіноче — Земля».
Алла Гуменюк
Фото авторки
