Садомські.

Історія цієї родини — унікальна. Водночас вона є однією із десятків тисяч історій сімей, у житті яких війна залишила свій страшний слід. Вони жили звичайними буднями та святами — працювали, відпочивали, любили, творили, планували, навчалися, здійснювали давні мрії. І ніхто б не подумав, що одного ранку, 24 лютого 2022 року, цей розмірений плин часу розітне жахлива звістка. Розітне простір, колишні турботи стануть нікчемними, з’являться нові слова у лексиконі та зовсім інші бачення, зрештою, станеться подія, що обпече все те, що було колись… Воно не зникне, навпаки — утворить сплав сили, сліз та якоїсь неповторної чутливості… Отже, Садомські.

Леся.

Вона написала сотні історій про любов і смерть. Рубрика «Небесний легіон» в обласній газеті «Подільські вісті» стала для неї особистим болем, бо ж про кожного із Героїв писала серцем, пропускаючи крізь себе чужі життя. Пропускала крізь душу, наче крізь фільтр, а сльози, котрі капали на клавіатуру ноутбука, були продуктом цього важкого душевного процесу. Інколи сама себе спиняла: мовляв, на скільки вистачить тієї душі? Може, якось би абстрагуватись, зрештою, така у неї робота. Але по-іншому ніколи не виходило. Завжди — із сльозами, виважуючи кожне слово та речення, бо ж знала, що матеріали про загиблих земляків читатимуть рідні, односельчани, колеги. Тому усе має бути — довершено, з подякою до подвигу бійця, котрий віддав життя за Україну. Так минали 2014, 2015, 2016 … 2021 роки.

Були, звичайно, й інші журналістські матеріали: хороші, розлогі нариси, світлі життєві історії, інтерв’ю… Леся завжди пише з душею. Але оцей «Небесний легіон»… Він не давав спокою і став не просто частиною роботи. 2022 рік… Усі говорили, писали про тривожні валізки і про дії у випадку повітряної тривоги. Але ніхто не вірив. Попри усе, війна прийшла у незабутній лютневий день. До кожного — по-різному. До Лесі вона прийшла словами чоловіка Едіка: «Я так вирішив, я — іду». Розуміючи, що спиняти немає сенсу, прийняла його вибір і стала частиною цієї війни. Дзвінок, повідомлення, чекання, робота у волонтерському містечку, безсоння, збір донатів, останні новини з фронту і знову — «Небесний легіон». Боже, як важко було писати ці історії…

Той квітневий день, не по-весняному холодний, прийшов блискавкою і громом у життя цілої родини. «Такого не може бути, то якась помилка. Він не міг залишити нас», — так думала, обіймаючи двох донечок.

Думки роїлися, переривалися чиїмись фразами чи то співчуття, чи то заспокоєння, але вона їх не чула. Усе було, як у мареві, лише доньок обіймала міцніше, лише їх шукала серед людей, які були поряд.

Самотні вечори, коли дівчатка уже повлягалися, а вона залишалася наодинці із собою та думками. Тоді здавалося, що то відбувається не з нею: Едіку писала вірші, довгі повідомлення, навіть говорила з ним, розповідаючи про події та новини дня, а ще згадувала квіти, море квітів, букети, котрі Едік привозив їй та донечкам із свого райського містечка — сільської садиби, яку облаштував справді як неймовірний куточок раю на землі — із клумбами, альтанками, місцями для відпочинку. Колись, приймаючи один із таких букетів, про себе ненароком подумала: «Але ж цей Едік зі своїми букетами… Знову буде, що прибирати». А тепер, згадуючи той момент, біль здушив у грудях — як радісно вона би прийняла тепер букет домашніх квітів із його рук! Із рук, які з любов’ю плекали кожну стебелинку для неї та донечок. У той вечір довго не могла заснути. Усе перед очима ті букети…

На ранок вихідного дня розбудив дзвінок близького друга Едіка. «Чого б це, — подумала, — нічого не просила, ніби усе, що потрібно було по господарству, полагоджено». Але слухавку взяла. «Лесю, можеш вийти на хвилинку, дещо треба передати». У двір будинку спустилася швидко. Добрий знайомий уже відкривав багажник автівки, шукаючи передачу. «Може, від батьків», — подумала. Натомість побачила три великих букети троянд — білих, рожевих та червоних. «Що це?» — здивовано спитала. «Це тобі, Лесю, і дівчаткам. Едік попросив передати».

Стояла і очам не вірила, а вранішній гість продовжив: «Не повіриш, цієї ночі Едік наснився мені. Каже, дівчата мої за квітами засумували. Відвези їм і скажи, що від мене».

Автівка уже від’їжджала із двору, залишаючи за собою незрозумілість та навіть якусь магію. Вона ж справді вчора думала про квіти. І про свого Едіка…

Богдана.

«Ти ж Садомська», — ці слова батька Богдана повторювала не раз сама собі і повторює досі мільйон і перший раз, коли долає чергову перепону. Він так казав їй, коли щось не виходило, і вона, маленька, а потім — і старша бігла до татка, щоб пожалітись або отримати допомогу. «Все буде добре, спробуй ще раз і ніколи не пасуй перед проблемами. Пам’ятай, ти — Садомська». Так він говорив, вона це пам’ятає завжди. Коли на Алею Слави на кладовищі у Хмельницькому несе дві паперових скляночки кави: собі і татові… Або ж коли раптово глохне автівка… Або коли світло монітора розпливається через непрохані сльози…

Богдана — теж журналістка. Вона описує історії Героїв, які загинули у полоні. Про це писати не просто важко. Іноді неймовірно боляче, бо часто той біль накладається на власний і забирає силу. Хочеться утекти від реальності. Невже таке буває у ХХІ столітті, коли людина здатна розмовляти зі штучним інтелектом і робити ще багато речей, які колись завалися казкою. Невже у такий час можливі смерть та тортури, і біль… Тотальний біль. Але Богдана пише… Про жахи війни, у яких живуть родини. Вона зможе. Бо вона — Садомська.

Відзнаки та нагороди у регіональних та всеукраїнських конкурсах зазвичай стимулюють журналістів. Для Богдани то важливо, у неї їх тепер багато, але це — не головне. Головне —то можливість донести світові, які випробування проходять українці впродовж років війни, які страждання переживають сім’ї…

Вона подорослішала швидко і стрімко. Красуня та інтелектуалка із блакитними очима та ніжною теплою посмішкою. У її житті назавжди буде єдиний орієнтир — татові слова, його наука, його бажання, щоб вона відчувала волю та задоволення від польоту, так як тоді, коли разом стрибали із парашутами. Так, ту світлину, де вони з татом готуються до стрибка, береже…

Колись Богдана назвала мене «феєю». Не знаю, що спонукало цю світлу юну душу вигадати для мене такий казковий псевдонім, але з того часу і я її називаю «феєю». Бо вона не лише змінилась сама, вона змінила світ навколо себе. І він їй, все ж, скорився. Диплом з відзнакою Чернівецького національного університету як перекладачки та фахівчині міжнародних відносин, суспільних комунікацій та регіональних студій, а тепер — ще один диплом магістра одного з найпрестижніших вишів України — Українського католицького університету.

Разом з цим — уже роки журналістського досвіду, робота у численних проєктах, пов’язаних із висвітленням війни та документуванням злочинів рф на території України. А ще — вона поряд із мамою та сестричкою, бо знає, що вона — маленька фея, яка творить великі чудеса — огортає турботою та любов’ю, вміє вирішувати дорослі проблеми та брати на себе відповідальність. З нею — легко та безпечно, і здається, що це тендітне дівча акумулює у собі велетенську силу, яка має щось надприроднє. З нею усім добре, і їй добре з усіма, хто розуміє, хто на одній хвилі. От лише русню ненавидить, і коли раптом почує розмову на отій псячій мові, стискається, як пружина. Вона знає, що боротиметься завжди, як і тато — за рідну мову, за квіти, які ростуть у їхній садибі, що тато облаштував, і за свою землю, яка казково зветься — Україна.

Віталіна.

Вона довго не приймала факту, що тата уже немає і не буде ніколи. Бо ж як так? Віталіна тікала від татових світлин із чорною стрічкою, бо це — неправда. Вона уникала меморіальних заходів, де бажали татові Царства Небесного, бо це — неприпустимо. Він є. Десь є. Хоча ніхто не знає місця, де знаходиться татусь, який так часто купував смачні гостинці та резинки, обручі та шпильки у волоссячко. А які сильні татові руки, які підносять маленьку дівчинку так високо…

Вона не приймала на свою адресу жодних статусів, бо казала, що не хоче бути донькою Героя, а просто хоче мати тата. Одного разу, коли була організована закордонна поїздка для дітей Героїв, Віталіна відмовлялася їхати. «Якщо це тому, що тато загинув, то я не поїду», — рішуче відповідала на пропозицію мами. Доводилося тоді мамі з Богданою вигадувати цілу історію про те, що поїздка організована для відмінників навчання та тих, хто займається декоративно-прикладним мистецтвом. Тоді повірила.

Минали рік за роком. Маленька дівчинка перетворилась на випускницю однієї з хмельницьких шкіл, вродливу та ерудовану юнку, котра уже точно знає, чого хоче і яким буде її подальший шлях. Вона даруватиме життя, рятуватиме від смерті і хвороб. Бо люди мають жити, а не помирати.
Прийняття втрати прийшло поступово та усвідомлено, але у серці все одно жевріє маленька іскринка надії — а може…

Едік.

Важко повірити, що таке трапляється — дізнаєшся про людину тоді, коли її не стало. З Едіком зустрічатись не доводилось ніколи. Але я так багато про нього знаю із розповідей рідних, друзів, односельчан, що, здається, ми були знайомі давно.

Коли дівчата пригощають смачними яблуками із осіннього Едікового саду, завжди йому дякую, що посадив та зростив дерева. Коли несподівано привозять кілька рибин із Едікового ставка, теж дякую, бо знаю від Лесі та Богданки, що ставок той був його дітищем, а рибу розводив з науковим підходом та доглядав, як справжній фахівець. Часом навіть вдається розпізнати, коли дівчата жартують його словами, бо виявляється, знати людину можливо не лише особисто, а за тими справами, вчинками та словами, які залишилися після нього.

Головна подяка Тобі, Едік, за те, що Ти пішов усіх нас захищати — тих, хто Тебе добре знав й таких, як я, хто Тебе ніколи не бачив. Дякую за подвиг, за любов до України, дякую за дівчат і за нашу дружбу, яка дивним чином зміцнилася і стала, як щось безумовне. Певно, Ти все бачиш і так би хотів. Дякую за все.

Алла Гуменюк, фото із сімейного архіву родини Садомських