24 жовтня перестало битися серце Петра Степановича Коцюби — голови Ради ветеранів Ярмолинецької територіальної громади, полкового патріота та громадського діяча, чудової й щирої людини, активного дописувача газети «Вперед», незамінного учасника аматорського народного хору ветеранів праці та дітей війни «Журавка», прекрасного чоловіка, турботливого батька, дідуся, прадідуся, дбайливого господаря, доброго та вірного друга. Скільки ще чудових і теплих епітетів можна підібрати, щоб охарактеризувати цю людину! Він завжди був у вирі подій, любив і шанував людей, а тому й сам користувався великою повагою та авторитетом.
Петро Степанович Коцюба народився 24 квітня 1947 року в селі Грим’ячка колишнього Віньковецького району. Там зростав, навчався у місцевій школі, ще учнем виявляв лідерські здібності, очолював учнівську виробничу бригаду, був прикладом для однолітків у навчанні й праці, під час канікул працював у колгоспній тракторній бригаді.
Приклад самовідданої праці бачив у родині — батьки були хліборобами, віддавали роботі біля землі силу й час. Тож після закінчення школи Петро Степанович вступив до Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту, щоб здобути фах зоотехніка. Виш закінчив із відзнакою.
Трудовий шлях розпочав у 1969 році в колгоспі «Вперед» села Баранівка на посаді головного зоотехніка. Далі була служба в армії. Повернувшись до цивільного життя, Петро Коцюба очолив зоотехнічну службу сільськогосподарського підприємства рідного села Грим’ячка. Не раз, розповідаючи про минуле, ветеран згадував, що завжди дослухався до порад старших наставників, а в душі залишався хліборобом.
Життєва стежина Петра Степановича була рясно усіяна подіями, зустрічами й прощаннями, успіхами й труднощами. Але величезна любов до рідної землі, повага до трударів і власна працелюбність дарували йому справжніх друзів, радість, професійні перемоги, пошану та авторитет серед земляків.
Петро Степанович обіймав високі керівні посади у Віньковецькому та Ярмолинецькому районах, а також в обласному центрі. На теренах Ярмолинеччини у 1981 році був обраний головою райвиконкому. На цій посаді опікувався розвитком інфраструктури, благоустроєм райцентру та сіл, ремонтом доріг, роботою закладів освіти, культури й охорони здоров’я. Поряд із цим активно підтримував і сприяв розвитку сільськогосподарських підприємств.
Після виходу на пенсію у 2009 році Петро Степанович активно долучився до роботи ветеранської організації Ярмолинеччини. Його обрали членом Президії, головою комітету ветеранів праці та дітей війни, заступником, а згодом і головою ради ветеранів громади. Його внесок у розвиток ветеранського руху — величезний. Формування та робота 31 первинної ветеранської організації, що об’єднує понад 4,5 тисячі осіб, були полем його діяльності.
Турбота про ветеранів війни й праці, вшанування довгожителів, створення власного обліку ветеранів і учасників сучасної війни, волонтерська діяльність на користь військового шпиталю, координація діяльності хору ветеранів праці та дітей війни при Ярмолинецькому ЦКД і ще багато-багато іншого — усе це лише частина його щоденних клопотів. Але в основі всіх цих рис — особистість Петра Степановича. Він був людиною, яка відчувала чужий біль і радість, умів розрадити й вселити надію, допомогти, підтримати, посприяти.
Неможливо писати про нього в минулому часі… Його раптова смерть — свідчення того, що про власне здоров’я ветерану ніколи було попіклуватися, бо чекали десятки справ: зустрічі, презентації, репетиції, збір картоплі та овочів для шпиталю, безліч більших і менших планів.
Важка серцева вада, набута за роки активного життя, не раз давала про себе знати. Але позитив, наполегливість, гіпервідповідальність і бажання бути корисним завжди брали гору. Та хвороба виявилася сильнішою. Смерть Петра Степановича стала трагічною новиною для всієї громади. Бо мало знайдеться людей, які б не знали цю непересічну людину.
Окремо кілька рядків хочеться присвятити його творчій діяльності як громадського дописувача газети «Вперед». Його нариси про людей праці, активістів-ветеранів назавжди залишаться цінними сторінками в літописі рідного краю. А його посмішка, доброзичливе слово, підтримка, інтелектуальна енергія завжди дарували радість у редакційних стінах. Бо ми, газетярі з нетерпінням чекали його візитів. Він приносив не лише цікавий матеріал до газети, а й торбинку соковитих яблук чи груш із власного саду, відерце меду з улюбленої пасіки, та й чого гріха таїти, доброго ароматного винця власного приготування із усіх видів ягід та винограду.
Так само сумують за душею колективу хористи «Журавки». Керівник колективу Ігор Сидорчук у соцмережі Facebook у день смерті Петра Степановича написав: «Бракує слів, щоб висловити сум та жаль з приводу смерті шановного колеги, активного учасника народного аматорського хору ветеранів праці та дітей війни “Журавка”. Не один десяток років Петро Степанович був його справжнім лідером, натхненником, примножував славу та радів кожному успіху хору. З великою повагою ставився до кожного учасника колективу, і саме за це користувався великим авторитетом серед колег. Його чарівний голос, ліричний тенор був окрасою та візитівкою нашого колективу.
Нещодавно, на обласній сцені під час огляду-конкурсу хорових колективів, Петро Степанович разом із колегами зачарував не одного слухача. А скільки він знав українських пісень, як умів своїм неповторним голосом, своєю манерою виконання розкрити зміст і красу пісні! Любов до прекрасного, до української пісні привили йому ще змалку батьки. Петро Степанович неодноразово згадував про це у своїх вдячних спогадах про Матір і Батька. Він з ранніх років дитинства — активний учасник художньої самодіяльності, грав у духових оркестрах школи, села, навчальних закладів, співав у різних хорових колективах, виконував сольні номери. Спілкування з цією поважною людиною приносило задоволення всім, хто його знав, адже це Людина-Глиба. Скільки цікавого про історію нашого краю, славного Поділля, можна було дізнатися, спілкуючись із ним».
Не стало з нами доброї й щирої людини… Пішов у засвіти… Пішов раптово, несподівано для всіх. Здавалося, він здолає все… Не зміг.
Хай Ваша світла душа, Петре Степановичу, знайде спокій у кращих світах, де немає болю й печалі. Хай вічною буде пам’ять про Ваші добрі справи, які живуть і ще довго житимуть серед людей.
Усім рідним і близьким покійного — щирі співчуття та слова підтримки. Важко пережити таку втрату, але роки, проведені поруч із ним, — це великий подарунок. Спочивайте з миром, Петре Степановичу.
Колектив редакції газети «Вперед»
