Соколівчанин Ярослав Степанюк ніколи не мріяв про військову службу, але повномасштабна війна внесла свої корективи. Мирну роботу на благо громади — головним спеціалістом відділу будівництва, інфраструктури, цивільного захисту та комунального господарства у Солобковецькій сільській раді — він змінив на службу у 46-й окремій аеромобільній бригаді Збройних Сил України. За три роки Ярослав спробував себе на різних посадах, виконував бойові завдання на Бахмутському, Запорізькому та Донецькому напрямках, брав участь у звільненні Херсону.
— Як та коли розпочали свій шлях у війську? Чи мріяли стати військовим?
— Бути військовослужбовцем мені ніколи насправді не хотілося, не бачив в армії перспектив, навіть не служив строкову службу. Але, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, просто сидіти вдома та дивитися на те, що відбувається, не зміг. Тому в перші ж дні пішов до військкомату, але мене відправили додому. Я повернувся за три дні — і знову сказали чекати дзвінка. Уже наприкінці літа 2022 року хотів спробувати потрапити до 8-го окремого полку Сил спеціальних операцій ЗСУ. У Хмельницькому успішно склав фізичну підготовку, але відбір не пройшов через проблеми із зором, який погіршився внаслідок нещасного випадку, і після операцій та заміни кристалика відновився не до кінця.
Ще одним напрямом, який імпонував, були десантно-штурмові війська — до кінця не знав, що потрібно робити, але хотілося штурмувати. Військкомат направив мене до 199-го навчального центру ДШВ, де майже два місяці я проходив підготовку. Після цього мене направили до новоствореної 46-ї окремої аеромобільної бригади, яка тоді розпочинала бойовий шлях на Херсонщині. Можна сказати — на службу я напросився сам. І воюю до сьогодні. Слава Богу — живий.
— Як далі складалася служба?
— У 46-й бригаді я пройшов непростий шлях. Із перших днів виконував бойові завдання на Херсонському напрямку і аж до самого звільнення правобережної частини області та міста Херсон. У грудні 22-го нас із побратимами перекинули на Бахмутський напрямок, який на той час був найважчим . Виконували завдання і в самому місті, і на околицях, також під Соледаром. Після цього відновлювалися та готувалися до контрнаступу на Запорізькому напрямку. Далі — звільнення села Роботине, штурми Новопрокопівки, бої в Мар’їнці на Донеччині, звідки перейшли на захист Курахового. Сьогодні тримаємо оборону на рубежах Новопавлівки Дніпропетровської області.
— Які обов’язки виконували протягом цих трьох років?
— Як тільки потрапив на службу, поставив собі ціль максимально навчитися воювати, щоб вижити і бути корисним. Усе, що стосувалося стрільби, тактики, маскування чи поведінки під час бою, я впитував, як губка воду. Починав на посаді водія в 1-й аеромобільній роті, керував британським броньованим автомобілем Hasky TSV американського виробництва. Не раз брав участь у механізованих штурмах бригади. Коли на Запорізькому напрямку ворог вперше почав масово застосовувати FPV-дрони, вирішив зайнятися радіоелектронною боротьбою, щоб вберегти машину, особовий склад і себе. За власні кошти придбав перший РЕБ у батальйоні. Згодом більше зацікавився роботою РЕБами і дронів, шукав можливості, намагався забезпечити підрозділ необхідними засобами. Під час одного зі штурмів маленьким РЕБом ми «посадили» шість FPV-дронів — так мене перевели до новосформованого взводу радіоелектронної боротьби. Можна сказати, був так званим мисливцем за привидами. Минулого року командир батальйону призначив мене командиром взводу матеріального забезпечення, на цій посаді служу й сьогодні.
— Звільнення Херсонщини — як це було?
— Наступальна операція, яка привела до звільнення Херсона, була надзвичайно важкою для всіх бригад, що брали в ній участь. Ми воювали проти професійних підрозділів ворога — проти їхніх ВДВ і морської піхоти, це війська добре натреновані й забезпечені. З нашого боку — піхота була не настільки підготовлена, але вмотивована.
За кожне село й містечко йшли запеклі бої. Артилерія працювала безперервно, бувало, заходиш в густо зелену посадку, а виходиш уже поміж обвуглених штурпаків дерев.
Яким для мене було звільнення Херсона? Воно почалося зі створення нашою бригадою плацдарму. Добре пам’ятаю ніч, коли перепливали річку, а вже з ранку штурмували ворожі позиції. Саме з цього плацдарму через річку Інгулець і стартував контрнаступ. Майже три місяці боїв — і ми дотиснули ворога. Білогорівка, Давидів Брід, потім Дудчани — кожен населений пункт давався дорого.
Перед самим звільненням Херсона сусідні бригади прорвали фронт перед Снігурівкою. Ми три дні маршем йшли до Інгульця і Дар’ївки, рухалися до Дніпра й зупинилися всього за десять кілометрів від Херсона.
Але найбільше запам’яталося те, як нас зустрічали люди: з квітами, з їжею, з обіймами та радістю, всі дякували, хотіли нагодувати — заради цього все й було. Це була маленька, але Перемога.
— Які навички є найбільш корисними під час служби?
— Усі навички, які я отримав на навчанні й пізніше вже в бригаді, допомогли мені в першому бою. Здавалося, що вмію воювати, але найбільшим викликом було навчитися справлятися зі страхом. Із кожним виїздом і кожним штурмом я заново тренувався контролювати себе: відключати інстинкт самозбереження й максимально концентруватися на роботі. Думаю, завдяки цьому — і завдяки везінню — я досі живий.
Війна змінюється щодня, з’являється багато нових технологій, техніки, тому намагаюся розібратися у всьому, що може дати перевагу на полі бою. Чим більше знаєш — тим сильніший у бою. Якщо виділити головне, то це: вміння працювати з технікою, зброєю та боєприпасами; уміння застосовувати сучасні технології; і найважливіше — здатність контролювати власний страх.
— Що на війні є найважчим?
— Найважче для мене це, безумовно, втрата побратимів. А ще важко дивитися в очі їх рідним, коли приїжджаєш до них на могилу. Стоїш поруч із людьми, яким болить найбільше, і усвідомлюєш: у день його загибелі ти був поруч, він не повернувся, а ти — так. Бували і моральні вигорання, і моменти фізичного виснаження — військові зрозуміють, про що я кажу. Війна випробовує кожного по-своєму.
— Чи важко сьогодні без допомоги волонтерів? Хто постійно підтримує Вас у службі?
— Від перших днів повномасштабного вторгнення, так само як і під час АТО, волонтери були ключовою ланкою забезпечення. Вони закривали все: від їжі та теплого одягу — до дронів, маскувальних сіток і техніки. Саме завдяки їхній роботі ми вистояли у перші, найважчі місяці. Без волонтерів було б набагато складніше, адже вони беруть на себе ті проблемні ділянки, які наша «паперова» система не встигає або не здатна закрити вчасно.
За час служби напрацював власну мережу волонтерів, одні допомагають провізією, інші речовим забезпеченням, є фонди які забезпечують автомобілями, фонди, які забезпечують дронами і обладнанням до них. Маю контакти й з фондами з Британії, Литви, Польщі, співпрацюю з українським бізнесом. У кожного з них — своя специфіка, свій напрям підтримки. Виділити когось одного неможливо: я щиро поважаю і ціную кожного, хто підставляє плече. Постійно розширюю мережу співпраці, знаходжу нові контакти, знайомлюся з благодійниками та фондами. Це безперервна робота, яка не зупиняється ні на день.
— Які нагороди маєте та які вважаєте найбільш цінними?
— За час служби назбиралося трохи відзнак. Це і «Золотий хрест» за проявлену відвагу в бою, державні нагороди: від Головнокомандувача та Міністра оборони «За оборону України», нагрудний знак «Ветеран війни — учасник бойових дій», відзнака «За пролиту кров» за три поранення. Роботу відзначало і командування бригади — нагрудним знаком та коїном «Шлях Честі», нагородним ножем, печаткою й годинником.
Але, якщо чесно, найбільша нагорода —моя сім’я. Це моя підтримка та моя мотивація.
— Чи плануєте повертатися до роботи в державній службі?
— Після завершення війни працювати в органах місцевого самоврядування не планую — для мене це вже пройдений етап.
— Які, на Вашу думку, уроки українці повинні винести з цієї війни?
— Я думаю, що історія нашого народу дала достатнього уроків, але не всіх їх зрозуміли і розуміють. Вороги ті самі, історія повторюється, а висновків ніяких… Найбільша проблема — це наша пасивність. І ця війна, на жаль, не є виключенням.
— Як часто вдається бачитися із сім’єю?
— Я вирішив воювати заради сім’ї і продовжую це робити сьогодні. Коли тільки пішов служити, було надзвичайно важко — тоді був ще тільки один син. Найбільший мій страх полягав не стільки у власній загибелі, скільки у тому, щоб не підставити рідних: залишити дружину без чоловіка, а сина — без батька. Раніше ми бачилися нечасто. Був період у 2023 році, коли мене не було вдома десять місяців. Зараз, коли я вже командир підрозділу, ситуація змінилася, з’являється можливість частіше бачитися із рідними — або я їду додому, або дружина приїжджає до мене.
— Війна, безумовно, втомлює, але що допомагає рухатися далі?
— Як вже згадував, бували моменти морального та фізичного вигорання, але я завжди знаходив у собі сили. Мій найбільший мотиватор — сім’я: дружина і два мої сини. Не хочу, щоб вони пережили те, що бачив я.
А ще я патріот і люблю свою країну. Я тут народився, виріс і воюю за те, щоб Україна була вільною та успішною. Ми господарі у своєму домі, а не хтось інший!
Розмову вела Анастасія Граб
