Українські жінки щодня стикаються з обставинами, які могли б зламати кого завгодно, але вони продовжують жити, працювати, підтримувати рідних і боротися за тих, кого люблять. Їх сила часто непомітна, але вона присутня в кожному кроці, у кожному дні. Вона не голосна і не демонструє себе на публіку — проявляється в щоденній праці, у терпінні і здатності чекати. Тетяна Демчук живе саме так — між турботою, тривогою і надією, залишаючись опорою для своєї родини навіть у складних обставинах. Останні три роки для неї стали справжнім випробуванням: старший син Богдан загинув під час оборони Маріуполя, а молодший Олег продовжує залишатися в полоні.
Тетяна родом із Вінниччини, але обставини життя привели її на Поділля. Спершу жила у Правдівці разом із сестрою, згодом переїхала до Шарівки. Там виховувала двох синів та доньку, вкладаючи в них усю свою материнську турботу і любов. Хлопці росли працьовитими і відповідальними: допомагали по господарству, завжди дбали про молодшу сестричку Дашу.
У селі їх знали під особливим прізвиськом. Спершу земляки називали хлопців «димками» а згодом зрозуміли: це занадто спокійно для цих двох. Бо Богдан і Олег не сиділи на місці, завжди були в русі — енергійні, запальні, веселі, з тією іскрою в очах, яка притягувала до них людей. І тоді у селі за ними закріпилося нове ім’я, так Тетяна і стала мамою «вогників». Такий позивний взяв собі згодом Богдан, який у 2015 році вступив до полку «Азов». Йому тоді було 19. За три роки, у такому ж віці, до нього приєднався молодший Олег — «Віщий».
Вони завжди берегли її від правди. Про небезпеку, страхи чи втрати не розповідали — казали, що все в порядку. У відповідь жінка намагалася втримати їх у звичному, мирному світі — розмовами про дім, про буденні дрібниці, про життя, яке так болісно віддалялося від реальності. Їй хотілося, щоб бодай у телефонній слухавці вони почули не гуркіт війни, а голос звичного, затишного світу.
Але 24 лютого реальність розчавила спокій. У момент, коли росія кинула всю свою лють на Україну, саме «Азов» став на героїчну оборону Маріуполя. Місто опинилося в кільці, відрізане від постачання, і разом з іншими бійцями там були й її сини. Зв’язок урвався. Телефон, який раніше дзвонив щодня, тепер мовчав, і кожна хвилина тиші різала серце. Душа боліла відразу за двох — її «вогників», які тепер щодня дивилися смерті у вічі.
Коли бої зосередилися на «Азовсталі», тривога сягнула межі. Там, у підземеллях, під нескінченними бомбардуваннями й обстрілами, серед диму та металу, хлопці жили на грані людських можливостей. Від синів надходили лише короткі «+» у повідомленнях, що означало лише одне: живі. Жодного слова про пекло, у якому опинилися. Про все дізнавалась із новин, і від того біль лише посилювався.
А потім прийшло повідомлення, яке пронизало серце, мов куля. Богдан написав дружині кілька рядків — прохання виростити сина справжнім українцем. Наче відчував, що часу залишилося обмаль. 29 квітня його серце зупинилося. Богдан загинув.
А рівно за три місяці — ще одна трагічна звістка. В Оленівці, де перебував молодший Олег, 29 липня стався теракт. Здавалося, що земля пішла з-під ніг. Але коли Тетяна побачила прізвище сина у списках полонених і дізналася, що він важко поранений, а згодом — упізнала його на кадрах, відзнятих окупантами, де він був виснажений, схудлий до невпізнаваності, — вона почала діяти. У цей момент найменший натяк на надію перетворився на боротьбу. Тетяна звернулася до Координаційного штабу з питань поводження з полоненими, Служби безпеки України, Національного інформаційного бюро, Червоного Хреста. Вона писала, телефонувала, стукала в усі можливі двері. У тісній співпраці вдалося ідентифікувати сина.
Починаючи з липня 2022 року, у Хмельницькому щоп’ятниці відбуваються акції «Поверніть героїв додому!», і Тетяна стала однією з найактивніших їх учасниць. Разом із рідними та іншими матерями полонених вона виходить на площі, пише звернення та листи, бере участь у зустрічах і ініціативах, аби не дати суспільству забути про тих, хто досі не повернувся. Вони разом чекають звістки про кожного.
Понад два роки поруч із цим очікуванням тривало ще одне, не менш болюче. Тіла старшого сина Богдана не було. Тож поховати його ніяк не вдавалося. І лише у грудні минулого року в місті Хмельницькому, на Алеї Героїв, у колумбарну стіну рідні шістьох захисників, чиї тіла так і не повернули, поклали замість них урни з речами, водою чи землею з місць, де вони воювали. Це було символічне прощання, але й воно принесло полегшення: нарешті можна було прийти, запалити свічку, схилити голову.
Сьогодні боротьба Тетяни продовжується. Силу знаходить у підтримці сім’ї: опорою стали донька, невістка і онук Михайлик. Величезною підтримкою стала й небайдужість людей, адже саме вона витягнула з темряви, у якій жінка опинилася після загибелі старшого сина. Кожна зустріч із матерями полонених, кожне слово підтримки від знайомих і незнайомих стає додатковим джерелом енергії, дозволяє не опускати рук і рухатися далі.
І все ж найбільше сили дає Олег. Вона вірить, що дочекається дзвінка. Дзвінка від сина. Сина, який повідомить, що він нарешті вдома. Ця думка допомагає вставати щоранку, продовжувати справи і не опускати руки, адже навіть у найскладніші моменти вона знає: поки живе надія, боротьба триває.
Анастасія Граб, фото взяті з мережі Інтернет.
