Кожен день для Світлани Лукасевич — це новий бій, який вона веде заради найдорожчого: свого безвісти зниклого сина. Вона належить до тих матерів, чиї серця ніколи не знаходять спокою, поки доля їхніх дітей залишається невідомою. Проте, на відміну від багатьох, Світлана не замикається у своєму горі, а перетворює його на рушійну силу для подальшої боротьби.
Сергій із самого дитинства мріяв бути військовим. Ще коли ходив у дитячий садочок, він упевнено заявляв батькам: «Я буду командиром частини і кататиму вас на танку!» Усі сміялися, бо здавалося, що це лише дитячі фантазії, але для нього це була справжня мрія, яка жила в серці й визначала його характер.
Минали роки, Сергій ріс, але його бажання залишалося незмінним. Після закінчення школи він не мав сумнівів, яку дорогу обрати. Служба в армії була для нього не просто професією — це було покликання, справа честі. Він не уявляв себе без військової форми.
Та водночас Сергій мав ще одну пристрасть — спорт. З дитинства він дуже любив футбол. На подвір’ї, у школі, на будь-якому клаптику рівної землі він збирав друзів у команди і грав. Його енергія, швидкість і азарт на полі вирізняли його з-поміж інших. Саме тоді й отримав позивний «Лукас» — як скорочення від прізвища.
Футбол навчив Сергія дисципліни, командної гри та витривалості. Тож він завжди жартував: «Якщо не стану військовим, то піду вчителем фізкультури, бо без спорту я себе не уявляю».
Проте в глибині душі Сергій завжди знав: його справжній шлях — це захищати країну, бути тим, ким він мріяв бути ще з малих років. І він впевнено крокував цим шляхом. Завжди — із підтримкою родини.
Та 3 січня 2025 року батьки отримали страшну звістку: командир зенітно-ракетної батареї капітан, Сергій Лукасевич, вважається зниклим безвісти.
Світлана Іванівна стала постійною учасницею акцій на підтримку полонених та безвісти зниклих, які регулярно проходять у Ярмолинецькій громаді. Її можна побачити на всіх мітингах і мирних зібраннях, де вона тримає прапор із портретом сина. Голос пані Світлани, сповнений болю і рішучості, невтомно лунає, звертаючись до громадськості, політиків та міжнародних організацій. Вона не просто чекає, а діє, стукає в усі двері, вірить, що її наполегливість зрештою принесе результат.
Світлана є активною учасницею різних волонтерських груп і організацій, які допомагають сім’ям зниклих безвісти. Вона ділиться досвідом, підтримує рідних які теж не знають долю своїх близьких. Її стійкість і віра стали прикладом для багатьох, адже, об’єднуючись, ці жінки створюють потужний рух, що не дає світу забути про їхнє горе.
Попри біль і невідомість, мама Сергія не втрачає віри. «Я вірю в нього! Він сильний духом, він усе витримає і має повернутися. Я впевнена, що він не зламається», — каже жінка. Для неї ця надія — найсильніша опора у тяжкі дні очікування.
Ольга Купчак.
