У серпні 1961 року холодна війна в Європі сягнула небезпечних масштабів: у центрі континенту виріс Берлінський мур, яким країни соцтабору відгородилися від цивілізованого світу. Берлінський мур став свідченням абсолютного програшу соціалізму перед капіталізмом, бо тільки муром із кулеметними гніздами і мінними полями можна було втримати східних німців від масової втечі в західний Берлін — острівець свободи посеред «соціалістичного раю», що тримався на радянських штанях. Цей мур також став свідченням моторошної жорстокості комунікаційних диктатур. Він стояв до 9 листопада 1989 року і був розвалений за часів правління Михайла Горбачова країною Рад. За різними підрахунками, прикордонники НДР убили від 140 до 200 осіб за спробу його перетнути. А кількість людей, які через каналізацію, тунелі, на повітряних кулях, під днищем автомобілів і в інший спосіб нелегально перетнули мур, досі достеменно невідома. А скільки загинуло… Попередньо йдеться про кілька тисяч людей. Та це вже інша тема.
Історія муру починається зовсім не в ніч на 13 серпня 1961 року, коли війська НДР і загони комуністичних робітничих дружин ставили бар’єри між Східним і Західним Берліном, позначаючи периметр майбутньої стіни. Усе почалося на Ялтинській конференції союзників у лютому 1945 року, коли керівники Великої Британії, США та срср домовилися: щоб запобігти мілітаризації Німеччини, її швидкому економічному розвитку, траєкторію цієї країни потрібно розділити на відповідні окупаційні зони.
У 1949 році в радянській зоні була створена НДР, а в американській — британсько-французькій — ФРН. Берлін також був поділений на окупаційні зони. Його радянська частина (східна) розвивалася за соцмоделлю, а союзницька (західна) — за капіталістичною.
Та якщо НДР і ФРН розділяли належно облаштовані кордони, то в Берліні прохід між окупаційними зонами був вільний, і через тільки 90 КПП в обидва боки проходило від 300 до 500 тисяч осіб. Місто мало спільні транспортні системи, водогін і каналізаційну мережу. Можна було жити й навчатися в Східному Берліні, а розважатися і працювати в Західному.
Така ситуація було однаково неприйнятною як для срср, так і для східних німців. Радянський союз не міг повністю контролювати територію Берліна, а східні німці не могли спокійно дивитися на те, як з року в рік зростає матеріальний добробут у західних німців, які політичні та громадянські свободи вони мають.
Сталін розв’язував цю проблему завдяки блокаді Західного Берліна. Хрущов із керівництвом НДР руба ставив питання про демілітаризацію Західного Берліна, тобто виведення з його території союзницьких військ і про подальшу передачу міста соціалістичній Німеччині, бо ж, мовляв, він перебуває на території НДР.
А східні німці знали своє: на метро й трамваї вони переїжджали із Східного Берліна в Західний і просили політичного притулку. До початку будівництва стіни таким самим способом з НДР виїхало понад 3,5 мільйона громадян — переважно інтелігенція та висококваліфіковані робітники. Це була чверть населення тодішньої НДР. Тільки у 1961 році до ФРН через «західноберлінські ворота» втекло 207 тисяч осіб.
Брак кадрів просто паралізував економіку НДР: щорічні витрати тільки у Східному Берліні становили до 2,5 мільярда марок. НДР звинувачувала ФРН у цілеспрямованому руйнуванні своєї державності. Аби дошкулити капіталістичній сусідці, НДР 1960-го запровадила обмеження на перебування громадян ФРН у Східному Берліні. У відповідь західні німці відмовилися від торгівлі з НДР і оголосили про економічну війну.
На кордоні між країнами дедалі частіше відбувалися провокації. Ситуація з «Берлінським питанням» залишалася нестабільно напруженою, що США і срср навіть не здійснили тоді планової демобілізації військовослужбовців зі своїх «обмежених континентів» у Європі.
Москва спішно шукала розв’язання проблеми. На нараді очільників компартій країн — членів Варшавського договору, що відбувався в москві 3-5 серпня 1961 року, вирішила дозволити НДР закрити кордон між Східним і Західним Берліном.
У ніч із 12 на 13 серпня військові Берлінського гарнізону і робітничі дружини повністю блокували кордон між Західним і Східним Берліном. Окрім того, було перекрито і демонтовано лінії метро, міської залізниці і трамваї. Обірвано телефонний і телеграфний зв’язок. Мережі водогону і каналізації заварили сталевими конструкціями.
У ніч на неділю 13 серпня 1961-го на вулицях Берліна з’явилися перші мотки колючого дроту, а для жителів Східного Берліна кордон повністю заблокували воєнізовані патрулі. Так почалося будівництво Берлінського муру, який до середини 1970-х перетворився на неприступний бетонний бар’єр заввишки приблизно 3,5 метри зі складною системою захисту – з бетонними плитами, сторожовими вежами, сигналізацією, ровами, протитанковими їжаками та зоною смерті, де будь-яка спроба втечі могла коштувати життя. москва думала про перспективу: у січні було ретельно замасковано проходи, якщо раптом танкам країн Варшавського договору доведеться йти штурмом на Західний Берлін. Між стінами внутрішньою дорогою постійно курсували патрулі НДР. До речі, щоб унеможливити таємну змову прикордонників щодо втечі у ФРН, їм до останньої миті перед початком чергування не повідомляли склад їхньої групи. Проте 1300 прикордонників усе одно втекли в Західний Берлін.
Мур простягнувся на 155 км і взяв Західний Берлін у кільце. Він розривав тіло міста по-живому: закладали вікна будинків, що виходили на стіну, багато споруд зносили, щоб полегшити прикордонникам огляд місцевості. Містяни не мали права підходити до стіни ближче як на 1000 метрів — так запобігали будь-яким їхнім конфліктам із західноберлінцями. 22 серпня партійне керівництво дозволило застосувати проти порушників вогнепальну зброю. За спробу нелегального перетину Берлінської стіни давали 10 років ув’язнення. Якщо західних німців пускали до родичів у Східний Берлін хоча б кілька разів на рік, то для східних німців кордон було наглухо закрито.
Берлінський мур став для НДР найдорожчим будівельним об’єктом. На початку 1980-х років його утримання щороку обходилося 1 млрд марок. Експерти кажуть: величезні асигнування на стіну та її військові частини стали однією з причин економічного банкрутства НДР наприкінці 1980-х.
Зведення Берлінського муру порушувало принципи союзницької співпраці. Америка, Велика Британія і Франція мусили належно відреагувати. Однак тільки 30 серпня президент США Кеннеді оголосив про мобілізацію 250 тисяч американських резервістів, у Вашингтоні почали розробляти план силового демонтажу Берлінського муру. Та робили це дуже мляво (до речі, як і зараз, допомагаючи Україні у війні з рф): лише 27 жовтня, тобто через 2,5 місяці, після початку будівництва муру, до КПП «Чарлі», що розділяв американську і радянську окупаційні зони, підійшли танки, бронетранспортери й джипи з піхотою армії США, ще був погано укріплений — американські танки з потужними бульдозерними відвалами могли зруйнувати його за лічені хвилин. Проте вони зупинилися за кілька метрів від кордону Східного Берліна. Тим часом НДР почали стягувати до муру бронетранспортери з прикордонниками й поліцією з водометами. Менш як за годину прибули радянські війська. Розпізнавальні знаки на машинах було заляпано грязюкою, щоб видати підрозділи за німецькі. Обидві сторони дістали команду: миттєво відкрити вогонь, якщо противник почне стріляти.
Перший же постріл означав би війну між країнами НАТО і Варшавського договору. Президент Франції де Голль, який узяв на себе роль посередника, негайно викликав радянського посла й наголосив, що незговірливість срср може спричинити ядерну війну. Посол відповів: «Тоді ми загинемо всі разом».
Майже добу стояли біля муру танки. Весь цей час тривала дипломатична війна між Хрущовим і Кеннеді. Однак Західний світ мусив змиритися із фактом існування Берлінсього муру аж до горбачовської перебудови.
Микола Побережний, голова осередку ВТ «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка.
