Iсторія нашої землячки Алли Вовк, яка загинула під час російсько-української війни у 2015 році, знайшла продовження у діяльності пластунського куреня юначок із Києва.
“Я там потрібна більше, ніж тут…”
Так завжди відповідала Алла Вовк на нескінченні запитання друзів та знайомих, чому вирішила піти на війну, та на вмовляння рідних залишитись на цивільній роботі. Вона так вирішила, бо прагнула бути корисною країні, людям, зрештою, відчувала, що саме там, серед військових, на передовій – її справжнє покликання.
“Звісно, ми намагалися переконати Аллу, що і тут, у фельдшерському пункті села Виноградівка, де вона працювала, її допомога необхідна. Бо ж ми знали, що і вдень, і серед ночі вона бігла до хворих. Віддавалася роботі завжди, бо понад усе любила людей і вважала за обов’язок допомагати потребуючим. Люди дякували взаємністю. Скільки хороших відгуків, подяк линуло на її адресу, коли працювала хірургічною медсестрою Хмельницької обласної дитячої лікарні, а пізніше – старшою медсестрою у Виноградівському психо-неврологічному будинку-інтернаті… Їй довіряли, до неї тягнулися, Алла завжди була серед людей і мала багато друзів”, – розповідає рідна сестра Алли Юліанівни Людмила Урбан.
Із рішенням не зволікала. Пішла до місцевого військкомату, просила, щоб її мобілізували, аргументувала тим, що знання та навички, набуті у хірургії, будуть корисними на фронті. Довелось власну думку дійсно доводити, бо тоді жінок у війську після 45-ти років не дуже й хотіли бачити. Але наполегливість Алли ламала усі перешкоди. 5 лютого 2015 року Алла Вовк була мобілізована, отримала звання молодшої сержантки. Служила санінструкторкою 44-ї окремої артилерійської бригади, що дислокувалась у Тернополі. Але на місці дислокації затрималась зовсім ненадовго: вирішила їхати туди, де тривають бої і де її допомоги чекають поранені. Так вона прибула до містечка Щастя та стала фельдшеркою гаубичного артилерійського дивізіону.
“Фортуна” – таким позивним нарекли Аллу бойові побратими. Вони вважали великою удачею, що у їхньому дивізіоні нарешті буде медикиня. Завдяки високому професіоналізму, вмінню швидко та правильно приймати рішення, гарній інтуїції медикиня врятувала чимало життів на фронті. Крім цього, за потреби виїжджала на бойові позиції, допомагала носити важкі, більше 40 кілограмів, набої, допомагала бійцям виконувати будь-яку роботу. Працювала і на польовій кухні.
Готуючи цей матеріал, знайшла статтю у нашій газеті від 5 березня 2015 року, який писала тоді рідна племінниця Алли Юліанівни, а наша тодішня журналістка Тетяна Успінська. У ньому – відгук про Аллу Вовк майора медичної служби Богдана Війтовича: “Ваша землячка лікує практично від усіх хвороб, відмінно орієнтується у медикаментах. Вона тут у нас одна, тож бережемо її, як зіницю ока. Наша фельдшерка, як ніхто, добросовісно виконує свої обов’язки. Тут, на фронті, на жаль, із медичною допомогою є проблеми. Лікарі до нас не доїжджають. Тому Алла – наша рятівниця“.
Постійно підтримували землячку і люди, які її добре знали, телефонували їй, кликали додому, бо й село потребувало її рук та розуму. “Алла – фахівчиня від Бога, – розповідає колишня голова села Виноградівка, а нині – староста цього населеного пункту Ніла Мельник, – Було й так, що діагноз могла поставити не гірше висококваліфікованого лікаря. Я спілкувалась із нею частенько. Але вона жодного разу не пожалкувала про своє рішення іти на фронт”.
Сама ж Алла Юліанівна говорила лише одне: “Я радію, що своїми руками можу допомагати нашим бійцям, а ще – втішати їх добрим словом. Це теж важливо”.
Страшна звістка прилетіла до родини 18 листопада 2015 року. Алла Юліанівна загинула у смертельній аварії, повертаючись із бойового завдання на дорозі “Сєверодонецьк – Новоайдар”. На Ярмолинеччині Героїню зустрічали живими коридорами, із квітами і жовто-блакитними прапорами, люди стояли навколішки у холодній листопадовій багнюці вздовж маршруту траурного кортеджу, бо ж чи не у кожному селі її добре знали. Знали, якою відданою справі та людям вона була.
Прощались із “Фортуною”… Для багатьох вона була справжньою фортуною, на жаль – не для себе. Рідна сестра Алли Людмила Юліанівна Урбан – директорка Жилинецької гімназії, де навчалась колись і Алла, каже: “Для нас – велика втрата та важке випробування жити сьогодні без неї. Ми постійно її згадуємо, сумуємо. На могилі Алли завжди є квіти, часом ми і не знаємо, хто їх приносить. Нещодавно люди мені переказували, що приїздив чоловік із оберемком квітів, шукав могилу Алли. Перехожі, сільські люди йому підказали дорогу, у свою чергу поцікавились, звідки він її знає. “Вона мені життя врятувала, я дев’ять років шукав її”, – відповів чоловік. Мені ж так шкода, що ніхто із рідних з тим чоловіком не зустрівся, бо поки ми приїхали на кладовище, його уже не було. Хотілось розпитати, хто він і як саме Алла врятувала його, може би він про неї нам щось розповів”.
Такі випадки – не поодинокі. Через роки знаходяться вдячні люди і це вкотре свідчить про те, який добрий слід залишила по собі наша “Фортуна”.
Найтеплішими спогадами про маму ділиться і донечка Алли Юліанівни Ольга, яка зараз перебуває у Словенії: “Мами немає, а мені здається, що я знаю і відчуваю, як би вона вчинила у тій чи іншій ситуації, що б сказала. Коли треба прийняти якесь рішення, часто думаю, що би мама порадила. Вона неймовірно любила свого онука, а мого сина Женю. Мама – завжди з нами”.
“Вогонь запеклих не пече”
Пошуки інформації про нашу землячку Аллу Вовк завели раптом на несподівану стежину, що вселяє одночасно надію і неймовірну гордість за те, що справа “Фортуни” живе.
Виявляється, іменем Алли Вовк названо один із пластунських дівочих куренів національної скаутської організації у Києві. Дівчата називають себе Вовчицями, активно ведуть соцмережі, де розповідають про справи куреня, мандрівки та заходи, мають власну емблему, а гаслом обрали Шевченкові слова, що вели у бої бійців 44-ї окремої артилерійської бригади, де служила Алла: “Вогонь запеклих не пече”.
Алла Вовк – їхня патронеса, її ім’я вони прославляють своїми справами, де б не були, в Україні чи за кордоном, воно звучить і переливається із голосами юних Вовчиць – послідовницями справи “Фортуни”.
“Ми хотіли обрати для себе патронесою саме медикиню, – розповідає керівниця куреня ім. Алли Вовк Людмила Кухар, з якою пощастило зв’язатися і яка виявилася нашою землячкою із Хмельниччини. – Мама однієї із юначок, яка теж медикиня і свого часу працювала на Майдані під час Революції Гідності, розповіла нам, що була така жінка і вона загинула, тож ми вирішили взяти її за патронесу. Знаєте, часто здається, що герої – це якісь недосяжні люди, а насправді – вони зовсім поруч. Ми зв’язувалися із дочкою Ольгою, брали дозвіл для того, щоб назвати курінь іменем її матері, спілкувалися з нею онлайн. Спільно порадились і вирішили взяти дату народження Алли днем заснування нашого куреня. Маємо ідею зв’язатися і поспілкуватись з її побратимами, може, ми могли б їм допомогти”.
Курінь ім. Алли Вовк існує уже 7 років. Їхня курінна пісня “Вогонь запеклих не пече”, яку написала одна із попередніх зв’язкових Соломія, супроводжує юначок їхніми скаутськими маршрутами. До речі, дівчата активно займаються волонтерською діяльністю, зовсім недавно закрили збір на “Шевченкові дрони”.
З усього цього напрошується одна ідея: організувати незабутню зустріч на подільській землі, де жила Алла Вовк, де знають її люди, де живуть її рідні. Для юначок-Вовчиць це була б цінна можливість дізнатися більше про свою патронесу, для нас – земляків і землячок Героїні – подякувати дівчатам та їх керівницям за збереження пам’яті нашої “Фортуни”. Віриться, що так і станеться, і наша газета розповість про цю подію.
Алла Гуменюк. Матеріал створено за сприяння Волинського прес-клубу. Фото взяті з відкритих Iнтернет-джерел та офіційних сторінок у соцмережах куреня ім. Алли Вовк.
