15 квітня 1945 року в родині сільських трударів села Лисівка на той час Ярмолинецького району Павла Степановича та Анелії Станіславівни Драгомерецьких народився синочок Петро. Батьки трудилися на різних роботах у місцевому колгоспі, були працелюбні, чесні, по-селянськи мудрі і того вчили своїх дітей. Крім Петра, наймолодшого, в родині зростали ще брат Франц і сестра Олена. З малих років діти від батька і матері засвоїли науку життя. Привчені до праці, навчались виконувати всяку роботу біля землі, по догляду за худобою та домашньою птицею.
Батьківська наука стала для Петра Павловича провідником на все життя. Продовжуючи хліборобську славу свого родоводу, з повагою ставився до людей-трударів. Дитячі та юнацькі роки пройшли в рідному селі. Тут навчався у восьмирічній школі, а середню освіту здобував у сусідньому селі Сутківці. Ще за шкільною партою мріяв про аграрну науку, працювати на землі, робити людям добро, любив домашніх тварин, адже його дитинство та шкільні роки були поєднані з утриманням та доглядом їх у батьківському обійсті. Після закінчення школи подав документи до Львівського зооветеринарного інституту. Склавши вступні іспити, не зумів здолати вступний бар’єр на стаціонарне навчання в цьому вищому навчальному закладі (бракувало необхідного виробничого стажу). Тому за рекомендацією голови тамтешньої приймальної комісії дав згоду бути студентом-заочником.
Свою трудову діяльність розпочав у тракторній бригаді місцевого господарства, працював механізатором на рівні старших, добросовісно ставився до виконання дорученої справи, одночасно поєднуючи роботу в колгоспі з навчанням в інституті на зоотехнічному факультеті. В 1964 році був призваний на строкову службу до лав Збройних сил. Через три роки військової муштри демобілізувався з армії, продовжуючи трудитися на попередньому місці. Невдовзі Петра Павловича, в якого за плечима вже був необхідний стаж практичної роботи на виробництві, без всяких вагань зарахували на денне навчання до вишу. В 1971 році, закінчивши навчання в інституті та отримавши спеціальність вченого зоотехніка, згідно направлення, був призначений головним зоотехніком колгоспу «День урожаю» села Кадиївка нашого колишнього Ярмолинецького району. Вже на той час це господарство славилося досконалою культурою землеробства та високими вирощеними врожаями сільськогосподарських культур. Вагомих показників було досягнуто і в продуктивності громадського тваринництва. В цілому грошові прибутки тут складали більше мільйона тодішніх карбованців.
Петро Павлович з перших днів своєї роботи, очолюючи зоотехнічну службу і продовжуючи добре налагоджену справу в цьому важливому підрозділі колгоспного виробництва, почав удосконалювати набуті процеси виробництва всіх видів тваринницької продукції, впроваджувати новітні науково обґрунтовані прогресивні технології для поліпшення племінних якостей стада, вирощування ремонтного молодняка, особливо великої рогатої худоби, підвищення її молочної та м’ясної продуктивності. Внаслідок проведеної роботи показники із надоїв молока від кожної корови були одні з кращих серед господарств тодішнього району. Тут він зумів себе по-справжньому самореалізувати, на ділі використовувати набуті професійні знання, розкрити неабиякі організаторські здібності. Тому в жовтні 1973 року рішенням партійного органу району був рекомендований на навчання у Кам’янець-Подільський сільськогосподарський інститут на факультет підготовки керівних кадрів для сільськогосподарських підприємств. Після шестимісячного навчання продовжував очолювати зоотехнічну службу в Кадиївському господарстві, а восени 1975 року знову ж був рекомендований загальним зборам колгоспників села Соколівка на посаду голови правління місцевого агроформування.
Очолюючи господарство більше чотирьох років, Петро Павлович зарекомендував себе здібним керівником і організатором, грамотним і сумлінним господарником, професійним фахівцем аграрної справи, принциповим, вимогливим до себе і підлеглих. Колгосп імені Шевченка, очолюваний ним, славився на всю округу високими стабільними врожаями зернових, технічних та овочевих культур, надоями молока, приростами ваги худоби. Соколівчани щорічно успішно справлялися з доведеними завданнями із виробництва та реалізації державі всіх видів сільськогосподарської продукції. Тут багато було зроблено із спорудження нових об’єктів виробничого і соціально-культурного призначення, благоустрою села. Сюди за досвідом приїжджали хлібороби з господарств району та області. Колгосп неодноразово нагороджувався союзними і республіканськими Перехідними Червоними Прапорами та іншими відзнаками. Саме в Соколівці Петро Павлович за вагомі досягнення у праці, ви явлену трудову доблесть у 1980 році був нагороджений орденом «Знак Пошани». Крім нього високих державних нагород удостоїлися ще 20 кращих працівників господарства.
Довелося Петру Драгомерецькому протягом п’яти років працювати і в партійному органі району, що стало для нього значним іспитом на його господарську та організаторську зрілість, одночасно навчаючись у Вищій партійній школі. Відповідав за роботу сільськогосподарських підприємств, виробництво та реалізацію від них продукції. Зрештою, йому таки доручили очолювати управління сільського господарства, а згодом і раду агропромислового комплексу району. Працюючи на цих посадах, він доклав чимало зусиль, знань та енергії для вирішення питань зміцнення економіки сільськогосподарського виробництва, підвищення добробуту сільських трудівників. Постійно працював над впровадженням у аграрну галузь нових технологій як у рослинництві, так і в тваринництві, передових методів організації та оплати праці, управлінням виробництвом. Йому вдавалося підібрати ключик до селянських сердець, засіявши їх зернами правди, доброти і людяності, згуртувати на важливі необхідні господарські справи спеціалістів апарату управління, а потім і РАПО, керівників та спеціалістів колгоспів і радгоспів, їх середню ланку. Він завжди усвідомлював свою особисту відповідальність за долі людей, справи в районі, за виявлену йому високу довіру. Тож зустрічав уранішні зорі в дорозі до колгоспних нив, ферм, найвіддаленіших бригадних сіл. А повертався додому, коли вже знову визорілося небо.
Він, як селянський син, шанував не лише творців рясних ужинків, а й доярок і відгодівельників. По-батьківськи турбувався про умови праці, відпочинку людей, котрих з гордістю величали «трудівниками ранкової зорі». У районі традиційними були так звані дні тваринника, де з ними зустрічалися керівники району, відповідальні працівники партійного органу, районної ради, спеціалісти РАПО, переймаючись життєвими проблемами цих невтомних сільських трударів. Частими гостями на тваринницьких фермах були медики, культармійці. Туди, а також на колгоспні поля, тракторні бригади, зерноочисні токи частенько навідувалися з дефіцитними товарами автолавки райспоживспілки і майстри комбінату побутового обслуговування. Кімнати відпочинку, гарячі сніданки й обіди — усе це також полегшувалонелегкі будні тваринників, механізаторів та рільників.
Вагомий особистий внесок здійснив Петро Павлович у розвиток сільськогосподарського виробництва, вирішення соціальних проблем, оновлення колишнього бригадного села Томашівка. Очолюване ним місцеве агроформування справедливо було названо «Відродження». Завдяки його наполегливості, старанню, почуттю великої відповідальності та турботи про долю та побутові умови сельчан, тут були здійснені зміни на краще.
На жаль, усе це пішло шкереберть за вітрами так званих ринкових перетворень, недолугих аграрних реформ, що призвели до ліквідації колективних господарств, знищення соціальної сфери на селі, катастрофічного зменшення кількості сільського населення, вимирання населених пунктів.
Тернистий шлях на трудовому фронті пройшов Петро Павлович за свої прожиті роки. Де б не працював — скрізь старався виконувати свої обов’язки, служив людям, виявляв до них повагу, чуйність і турботу. Неодноразово обирався депутатом сільських і районної рад, членом бюро партійного органу, членом райвиконкому і першим заступником голови районної ради.
На превеликий жаль, через підступну хворобу його серце передчасно зупинилось. Не судилося йому зустріти славне і поважне своє життєве 75-річчя, а сьогодні — й 80-річчя. Як кажуть, ще б жити, працювати, творити, займатись особистим життям, турботами сім’ї, вихованням онуків…
Життєвий і трудовий шлях Петра Павловича — приклад для наслідування ярмолинчанам у ці нелегкі часи сьогодення. Він був справжнім господарником, сім’янином, працелюбом, наставником, творцем добра, наділеним надзвичайно прекрасними людськими рисами, вірою і правдою служив рідному краю, своєму українському народу, залишивши по собі у спадок помітний слід та добрі справи. Пройшов цей шлях він разом із своєю коханою і вірною йому дружиною Оленою Анатоліївною, яка зараз разом із дочкою Іриною та сином Ігорем, невісткою Тетяною, онучками Софією та Марією бережуть добру і світлу пам’ять про найдорожчу, найріднішу людину, яка передала їм у спадок порядність, совість, мудрість і людяність. Світла пам’ять про нього назавжди житиме в благородних серцях ветеранів, усіх жителів Ярмолинеччини. Хай Бог посилає йому Царство небесне і Вічний спокій його світлій душі.
Петро Коцюба, голова ради організації ветеранів селищної територіальної громади
