Зем­ля­ки зак­віт­ча­ли до­ро­гу до раю…

У вів­то­рок Со­лоб­ко­вець­ка та Яр­мо­ли­нець­ка гро­ма­ди про­ща­ли­ся із за­гиб­лим во­ї­ном Ярос­ла­вом Кор­ні­лець­ким.

Ярос­лав на­ро­див­ся та зрос­тав у се­лі Кор­на­чів­ка ко­ли­шньо­го Яр­мо­ли­нець­ко­го ра­йо­ну. Тут хло­пець пі­шов до 1 кла­су міс­це­вої шко­ли, а ко­ли за­кін­чив дев­’я­ти­річ­ку, всту­пив до Сто­ро­жи­нець­ко­го лі­со­во­го ко­лед­жу, що у Чер­ні­вець­кій об­лас­ті. По за­вер­шен­ні нав­чаль­но­го зак­ла­ду Ярос­лав пра­цю­вав на Че­ме­ро­веч­чи­ні у міс­це­во­му під­при­ємс­тві “Аг­ро­ліс”. По кіль­кох ро­ках ро­бо­ти ви­рі­шив по­ї­ха­ти на ро­бо­ту за кор­дон, це бу­ло пе­ред са­мим по­чат­ком пов­но­мас­штаб­ної вій­ни, взим­ку 2022 ро­ку. Але щой­но діз­нав­ся про на­пад ро­сії на йо­го рід­ну зем­лю, по­вер­нув­ся до­до­му. Для се­бе твер­до ви­рі­шив ста­ти на за­хист Ук­ра­ї­ни, од­ра­зу ж пі­шов до війсь­кко­ма­ту, але пі­ти до ар­мії не вда­ло­ся – не взя­ли за бра­ком війсь­ко­во­го дос­ві­ду, бо Ярос­лав не про­хо­див стро­ко­вої служ­би. Про­те хло­пець до­ма­гав­ся сво­го, за кіль­ка мі­ся­ців при­єд­нав­ся до Хмель­ниць­кої ТРо. Ви­ко­ну­вав бо­йо­ві зав­дан­ня на най­га­ря­чі­ших нап­рям­ках, був від­по­ві­даль­ним та муж­нім во­ї­ном, щи­ро праг­нув звіль­ни­ти рід­ну зем­лю від ро­сійсь­ких оку­пан­тів, з чес­тю та гід­ніс­тю ви­ко­ну­вав свій гро­ма­дянсь­кий та війсь­ко­вий обов­’я­зок.

Про­щан­ня з во­ї­ном від­бу­ло­ся у Яр­мо­лин­цях, у кос­те­лі свя­тих Апос­то­лів Пет­ра та Пав­ла. За­у­по­кій­ну ме­су очо­лю­вав Єпис­коп Одесь­ко-Сім­фе­ро­поль­ської ді­є­це­зії Ста­ніс­лав Ши­ро­ко­ра­дюк, який ро­дом із се­ла Кор­на­чів­ка. Поп­ро­ща­тись із Ярос­ла­вом прий­шли рід­ні, дру­зі та зна­йо­мі. Во­ни зга­ду­ють йо­го як вір­но­го дру­га, на­дій­но­го та зав­жди го­то­во­го до­по­мог­ти.

Кум та ко­ле­га по ро­бо­ті Ярос­ла­ва Бог­дан Ре­пі­ниць­кий роз­по­ві­дає, що він був ве­се­лим та зав­жди на по­зи­ти­ві. Ко­ли був у від­пус­тці, во­ни зус­трі­ча­ли­ся. “Хре­ще­ни­ми бать­ка­ми для сво­їх ді­тей зав­жди оби­ра­ють най­кра­щих, то­му не­ви­пад­ко­во ми по­ро­ди­ча­ли­ся. Він над­зви­чай­но лю­бив то­ва­рис­тво, спіл­ку­ван­ня, мав ба­га­то дру­зів”. Так са­мо теп­ло зга­дує про Ярос­ла­ва і ке­рів­ник Че­ме­ро­вець­ко­го “Аг­ро­лі­су” Бо­лес­лав Ста­ніс­ла­во­вич Фран­ковсь­кий: “Він був хо­ро­шою лю­ди­ною, чу­до­вим ви­ко­нав­цем, яке б зав­дан­ня йо­му не до­ру­чи­ли, якіс­но та швид­ко йо­го ви­ко­ну­вав. Хо­чу ска­за­ти, що нав­чав­ся він у Сто­ро­жи­нець­ко­му ко­лед­жі за нап­рав­лен­ням від на­шо­го під­при­ємс­тва, до нас по­вер­нув­ся пра­цю­ва­ти на по­са­ду майс­тра лі­су. Хло­пець він був ду­же щи­рий, хо­тів зна­ти усе, що сто­су­єть­ся ро­бо­ти, то­му ко­ли мав якісь пи­тан­ня, не со­ро­мив­ся по­ці­ка­ви­ти­ся. Тол­ко­вий хло­пець був, ми усім ко­лек­тив су­му­є­мо і спів­чу­ва­є­мо ро­ди­ні, при­ї­ха­ли сьо­год­ні поп­ро­ща­ти­ся із Ярос­ла­вом та вкло­ни­ти­ся йо­го муж­нос­ті та від­да­нос­ті Ук­ра­ї­ні, по­дя­ку­ва­ти за йо­го под­виг”.

По­ді­ли­ли­ся спо­га­да­ми і од­нок­лас­ни­ки Ярос­ла­ва Ок­са­на та Де­нис: “У ньо­го зав­жди бу­ло ба­га­то дру­зів. Де б він не був, лю­ди бі­ля ньо­го гур­ту­ва­ли­ся. Ось ос­тан­ній раз, ко­ли при­ї­хав до­до­му у від­пус­тку, го­во­рив, що не вис­та­чає днів, аби про­ві­да­ти усіх дру­зів. У на­шо­му кла­сі бу­ло дев­’ять уч­нів, це ма­ло, але ми усі дру­жи­ли між со­бою. У шко­лі Ярос­лав зай­мав­ся спор­том, лю­бив ри­ба­ли­ти. А про­фе­сію лі­сів­ни­ка об­рав для се­бе ще за­дов­го до за­кін­чен­ня шко­ли. Го­во­рив, що хо­че пра­цю­ва­ти в лі­сі, за­од­но бу­де за­без­пе­чу­ва­ти дро­вам свою ро­ди­ну. Він ду­же лю­бив ма­му та мо­лод­шо­го бра­та, ста­рав­ся зав­жди до­по­мог­ти в усьо­му, бо так скла­ло­ся, що ма­ти ви­хо­ву­ва­ла хлоп­ців од­на, а Ярос­лав ще з ра­нньо­го ві­ку взяв на се­бе обов­’яз­ки гос­по­да­ря до­му. Ми не прос­то бу­ли од­нок­лас­ни­ка­ми, ми жи­ли на од­ній ву­ли­ці, то­му щод­ня зус­трі­ча­ли­ся, зна­ли один од­но­го, як рід­ні. А ще Ярос­лав мрі­яв, ко­ли за­кін­чить­ся вій­на, од­ру­жи­ти­ся та влаш­ту­ва­ти справ­жнє сіль­ське ве­сіл­ля у нас, в Кор­на­чів­ці. Са­ме в се­лі, не в міс­ті у ка­фе чи рес­то­ра­ні, а у на­шо­му клу­бі, щоб зіб­ра­лись усі дру­зі. А те, що він був справ­жнім пат­рі­о­том, то не­має ні­я­ко­го сум­ні­ву. Він по­ї­хав за кор­дон і на­віть на ро­бо­ту не встиг влаш­ту­ва­ти­ся, а од­ра­зу ж по­вер­нув­ся, бо по­ча­ла­ся вій­на”.

До­ро­гу до хра­му Ярос­ла­ву всте­ли­ли жи­ви­ми кві­та­ми. Піс­ля служ­би Бо­жої тра­ур­на про­це­сія нап­ра­ви­лась до рід­но­го се­ла во­ї­на. До бать­ківсь­ко­го бу­дин­ку Ярос­ла­ва зій­шли­ся од­но­сель­ча­ни, дру­зі, війсь­ко­вос­луж­бов­ці. По до­ро­зі ко­ло­ну зус­трі­ча­ли лю­ди, ство­рив­ши жи­вий ко­ри­дор та при­хи­лив­ши ко­лі­на пе­ред пам­’ят­тю за­гиб­ло­го во­ї­на. Жов­то-бла­кит­ні пра­по­ри, мо­ре кві­тів, сльо­зи… Ге­рой знай­шов віч­ний спо­чи­нок на кла­до­ви­щі у рід­но­му се­лі Кор­на­чів­ка.

Вис­лов­лю­є­мо щи­рі сер­деч­ні спів­чут­тя ма­те­рі та бра­ту Ярос­ла­ва, усім рід­ним та близь­ким, дру­зям, бо­йо­вим поб­ра­ти­мам. Царс­тво Не­бес­не і Віч­на пам­’ять. Хай мо­ло­да ду­ша му­жньо­го во­ї­на спо­чи­ває у райсь­ких са­дах…

Ал­ла Гуменюк. Фо­то ав­тор­ки та із Facebook-сто­рін­ки Кор­на­чівсь­ко­го сіль­сько­го клу­бу.