Ювілеї – завжди привід зупинитися у нестримному вирі життя, озирнутись назад, оцінити прожиті роки, осмислити пріоритети на майбутнє. Для нашої сьогоднішньої ювілярки, учительки зарубіжної літератури, яка навчає цьому предмету учнів двох шкіл – Ярмолинецької №2 та Москалівської, Алли Олександрівни Швець прожиті роки – це багатство та неоціненний досвід. “Ціную кожен день свого життя”, – часто повторює Алла Олександрівна. І справді, воно у неї – багатогранне, насичене, яскраве.
Народилась та зростала пані Алла на Тернопільщині у селі Великі Вікнини. Тут її мати Феодосія Афанасіївна Барчук працювала у сільському Будинку культури, була керівницею аматорського хору. А паралельно – учителькою музики і діловодом у місцевій школі. Трохи пізніше мати працювала і у шкільній бібліотеці. Це місце стало улюбленим для маленької Алли, бо, певно, не було книжки у тій книгозбірні, яку б вона не прочитала.
Батько Олександр Юхимович працював у колгоспі, але поділяв захоплення донечки, бо теж любив читати.
“Я навчилася читати у віці п’яти років, – каже Алла Олександрівна, – першою моєю учителькою стала бабуся Поліксенія. Вона була для мене цілим світом – уміла в’язати, гарно вишивала. Десь і відтоді визріло у мене бажання стати учителькою, щоб навчати інших так, як мене учила бабуся. Таке бажання підкріпилося у школі взірцем улюбленої учительки – Клавдії Тихонівни”.
Алла навчалася дуже добре, доступ до фондів шкільної бібліотеки допоміг їй перечитати улюблених українських та зарубіжних авторів. Тому, по закінченні школи шлях у майбутню професію було обрано – це педагогіка. Але у ті часи не так то просто було здолати прохідний бар’єр педагогічного вишу. Перша спроба у Тернополі виявилася невдалою. Але випускниця не розчарувалася та не зрадила мрії. Після 1,5 року роботи на заводі “Квантор”, що у місті Збараж, знову стала абітурієнткою. Цього разу їй вдалося вступити на філологічний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Навчалась із подвійним завзяттям.
Із майбутнім чоловіком Петром познайомилась у селі Ясенівка під час роботи студентського загону, який допомагав колгоспу у зборі урожаю. Молоді люди закохалися і невдовзі побралися.
По закінченню вишу молода родина оселилася у селі Устечко Кременецького району на Тернопільщині. Невеличка сільська школа стала першим робочим місцем молодої учительки. Невдовзі народилася донечка Іринка. Але чоловік кликав на Хмельниччину. Тут, після декретної відпустки, працювала у Соколівській, а згодом – у Ярмолинецькій №2 та Москалівській школах.
“Спочатку було боязко, бо тут я нікого не знала, але дуже швидко знайшла справжніх друзів, які стали близькими, як рідні, – ділиться Алла Олександрівна, – Я взагалі люблю людей, бо кожен – то джерело чогось цікавого, нового. У друзях знаходжу і помічників, і порадників”.
Але як інакше!? Сама ж Алла Олександрівна завжди готова допомогти усім, кому така допомога потрібна. Певно, ще не знаючи популярного сьогодні слова “волонтер” вона є ним уже давно. Допомагає не лише близьким друзям, але й друзям друзів – і словом, і ділом.
Коли ж почалася повномасштабна війна, наша ювілярка одразу ж влилася у волонтерські лави – готувала їжу для військових, плела захисні сітки, активно донатила та спонукала до цього інших. Так триває і дотепер.
В обох школах, де працює, її чекають та радяться з нею, глибоко поважають і цінують як колеги-педагоги, так і учні. А у вільний від роботи час, особливо у день недільний, співає у церковному хорі парафії Преображення Господнє ПЦУ селища Ярмолинці. Цим наслідує приклад рідної матусі, адже Феодосія Афанасіївна після виходу на пенсію одразу почала інше служіння – у сільському церковному хорі.
Любить Алла Олександрівна і куховарити – гарно у неї це виходить. Особливо, випічка – пиріжки, кекси, торти, які вона оздоблює квітами та декоративними їстівними прикрасами.
Радість серця для ювілярки – успішні діти. Донька Ірина та зять Дмитро – військовослужбовці ЗСУ, а син Дмитро – енергетик. Особливу втіху приносять бабусі здобутки онучки Софійки, яка проживає у місті Кам’янець-Подільський. Крім того, що дівчинка добре навчається, вона займається танцями та музикою, бере уроки вокалу, співає у хорі, має багато нагород, які здобула на конкурсах та фестивалях.
“Я не приховую свого віку, мені – шістдесят, – каже Алла Олександрівна,- років не треба боятися, а пишатись тим, що зроблено, дякувати Богові за все, далі іти по життю. Попри усілякий досвід я вірю в людське добро, справедливість і так намагаюся жити сама – з вірою, надією та любов’ю. Інакше не можу”.
Окрема тема – педагогічна діяльність іменинниці. Щоб зрозуміти, за що її люблять та поважають діти, великої мудрості не потрібно. Адже у кожному і кожній з них вона бачить, передусім, особистість, сприймає усі їхні проблеми, як власні, понад усе намагається допомогти. Гарна співпраця склалася із батьківським колективом, особливо у 8 класі Ярмолинецького ЗЗСО І-ІІІ ступенів №2, де Алла Олександрівна є класною керівницею. Довіра та взаємоповага – дві основні риси, які допомагають вибудувати правильну комунікацію у шкільному колективі. Бо саме довіра, на глибоке переконання учительки, допомагає зблизитися з учнями та створити атмосферу єдиної шкільної родини.
Дуже багато добрих, теплих слів ще можна сказати про цю людину, яка обрала для себе шлях учительства та волонтерства. Багато випадків траплялося, коли і серед ночі прямувала до колеги, котра хворіла, і на той час нікого не було у будинку, не раз відвідувала учнів у їх домівках, йшла на допомогу до друзів, коли траплялися прикрощі. Уміє поспівчувати без зайвого пафосу та красномовності: достатньо погляду. Перевагу надає справам, а не порожнім словам. Тому багато хто знає, що Алла Олександрівна допоможе, чим зможе завжди.
Отже, багато людей у цей святковий для героїні нашого матеріалу день, будуть вітати її з ювілеєм. Хочемо і ми доєднатися до цих вітань та побажати добрій, щирій людині, учительці за покликанням міцного здоров’я, наснаги та любові – так багато, як і вона віддає її дітям, людям. Нехай добро повертається сторицею, а Господь благословляє на довгії і щедрії літа!
Наш кор. Фото із сімейного архіву Алли Швець.
