З початку повномасштабної війни історії про те, що на захист України люди ставали родинами, уже не рідкість. Але кожна окрема сім’я – це щось особливе, надзвичайно цінне. Це про те, що у час загрози для України люди не шукали, що важливіше, бо захищати країну у їх розумінні – захищати свій дім, свою сім’ю. Саме так було і у ярмолинчан Анатолія та Лесі Дитини.
– У нас із Толею різниця у призові – два чи три дні, – розповідає військовослужбовиця 3-ї окремої танкової Залізної бригади Леся Дитина. – Це був 2022 рік, початок війни, я ні на хвилину не сумнівалась в тому, що буду служити разом із чоловіком.
Для головного сержанта Анатолія Дитини служба, дисципліна, небезпека та робочі навантаження – справа не нова. Ще зі школи (а навчався він у Ярмолинецькій загальноосвітній школі №1) любив спорт, брав участь у різного рівня змаганнях, в тому числі Всеукраїнських із гирьового спорту та пауерліфтингу.
“У нас була сильна команда під керівництвом досвідченого тренера Петра Шеремети, – розповідає Анатолій, – Ми виборювали медалі, нас уже знали серед спортивної спільноти. А потім була строкова військова служба, яку я проходив у військах спецпризначення. Для мене то було важливо, бо потрапити саме до лав спецпризначенців міг далеко не кожен, необхідно було пройти відбір. А коли звільнився, то майже одразу розпочав службову кар’єру як прапорщик спецпідрозділу податкової міліції”.
Анатолій Дитина отримав вищу освіту в Тернопільській академії народного господарства. У системі органів внутрішніх справ за роки служби здобув досить різноманітний досвід: обіймав посади дільничного інспектора, служив у відділі по боротьбі з економічною злочинністю, був начальником кримінально-виконавчої інспекції та вийшов на пенсію за вислугою років у званні майора внутрішньої служби. Після цього деякий час працював начальником служби охорони в одній із компаній. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення рф в Україну, ні хвилини не роздумував, бо розумів, що його місце – у лавах ЗСУ, а головна місія – захист України.
Пані Леся за спеціальністю – економіст, вона закінчила Хмельницький державний університет “Поділля”. Тривалий час працювала на менеджерських посадах у системі торгівлі.
Про службу задумувалась ще раніше, але з початком війни це стало життєвим вибором.
– Скажу чесно, що головним чинником стало бажання знаходитися якнайближче до свого чоловіка. Для мене це – органічно, бо ми абсолютно поділяємо цінності, ми – на одній хвилі. Так було завжди, тому наразі ми задоволені, що є можливість бути поряд. Звичайно, є відрядження, досить тривалі в часі і небезпечні, але ми навчилися з цим жити.
Спілкуватись із Анатолієм та Лесею – задоволення, бо неймовірна енергетика впевненості та надійності передається і співрозмовнику. Тому і дозволила собі запитати Лесю, як вона почувається поряд із таким чоловіком.
– Надійно і спокійно, – не роздумуючи, відповіла вона. – Я багато чого навчилася від нього, мені імпонує його ставлення до служби, я знаю, наскільки він відповідальний. Навіть те, як любить і шанує військову форму, заслуговує уваги і поваги. Тому із радістю розділяю його успіхи у службі, радію, коли отримує відзнаки від командирування, коли бачу, як він спілкується із молодими побратимами, дає їм корисні поради. Тому служба, спільна справа ще більше єднає нашу родину.
Так само батьками пишається донечка Дарина, яка здобуває професію ветеринарного лікаря.
У 3-ій окремій танковій Залізній бригаді подружжя знайшло не лише місце служби, а й колектив однодумців. “Наша бригада – одна із найкращих у ЗСУ. Ми це знаємо і пишаємося, що у цій спільній роботі є і внесок нашої родини, – каже Леся Дитина, – Сьогодні головна мета – це Перемога у війні. Щиро віримо, що вона настане якнайшвидше, і робимо для цього все можливе”.
Спілкувалася Алла Гуменюк.
