За тисячу кілометрів від рідного ставка

Нехай кожнісіньку родину мина пекельний біль утрат…

Він обожнював тихе плесо Коритнянського ставка, що, за майже чверть століття його оренди, стало до болю рідним. Хоч цей різновид діяльності вимагав чималих, як мовиться, крові й поту, часових й фінансових вкладень, нерідко розчарувань, зумовлених то мором риби, то її хворобами, то несприятливими погодними умовами, які тягнули за собою суттєві фінансові втрати, без водойми він себе не мислив. Окрім риборозведення, залюблений в природу щирий українець, обробляв землю, плекав неймовірні клумби-квітники, сади, виноградники; знався на сантехніці, будівництві, електриці, зварюванні, робив неймовірні вироби з металу і дерева, виготовляв ексклюзивні вина й залюбки готував. Сенсом усього його життя були дві татусеві донечки.

Того фатального для українців світанку, уродженець Коритної, житель Хмельницького 48-річний Едуард Садомський, подався до військкомату. «Ви ж дивіться, беруть зовсім безвусих, вони ж не бачили життя. А ми, досвідчені, підемо. Як усі гуртом візьмемося, ворога виженемо за три дні», — переконував рідних, які відмовляли, слізно прохали почекати. За плечами мав строкову службу в десантних військах, якою неймовірно пишався й завжди запевняв, що десантників колишніх не буває.

…Від проходження медичної комісії відмовився, знав: пройде — завернуть. Десантника розподілили в Третю окрему танкову Залізну бригаду. Хоч головний сержант розвідроти був у самісінькому пеклі війни, найгарячіших точках Ізюмщини, в щоденних розмовах запевняв рідних, що все добре. Жартував, що вся його робота зводиться до кухонних обрядів: то чаює, то кавує, то смажить шашлик, то холодець готує… Стверджував, що повернеться скоро, з Перемогою, бо «роботи повно». У нього впродовж життя було повно роботи, бо не вмів і хвильки сидіти без діла.

…Його війна тривала недовго. В одній з уже, на жаль, останніх телефонних розмов, на запитання старшої доньки, коли вже повернешся, адже чекають ставок і поля, відповів: «Хлопці поля засіють. Тобі ж доведеться зайнятися рибою». Чи відчував? А хто тепер вже скаже?

4 квітня 2022-го автівка, якою з чотирма побратимами поверталися з бойового завдання, підірвалася на міні. Едуард Садомський на позивний «Прапор» загинув миттєво. Хлопці, на щастя, відбулися пораненнями різного ступеню важкості.

Останній його подих, останній погляд, остання думка, остання мрія були на греблі ставка дуже схожого на рідний. Щоправда, за тисячу кілометрів від нього. Віктор Хоптяр, ветеран Третьої танкової окремої Залізної бригади, та знана волонтерка Наталія Беренда в одній з поїздок на Харківщину, підключивши побратимів «Прапора», а також місцевих мешканців, знайшли місце загибелі земляка.

За ініціативою Віктора Хоптяра на третю річницю загибелі на тому фатальному місці встановили пантеон пам’яті. Козацький хрест безкоштовно змайстрував Вадим Верхняцький, з яким свого часу Едік працював. Вони разом з земляком і товаришем Петром Кукаревим встановлювали пам’ятники. До слова, власне Петру й судилося брати участь у встановленні хреста (навмисно приїхав з одного з гарячих напрямків). «Колись на одному з кладовищ Едік пожартував (він завжди усе зводив на жарт): «Як помру, встановиш на мені хреста». «Я тебе ще зараз приб’ю», — відповів тією ж інтонацією. Хто знав, що то було передбаченням.

За матеріал на нього — білий гранітний камінь — сплатили друзі, фермери Ярмолинеччини Василь Басун, Віктор Білик, Льова Карапетян, Олег Гуцал, Коля Кожен, Володимир Куліш. Власне вони й надали пальне Віталію Хоптяру, який доставляв хрест на місце загибелі. Тож рідні Едуарда Садомського просили винести щиру подяку через газету цим людям, а також Андрію Шутяку, Івану Кирилюку, родині Добжанських, Володимиру Музиці, Олександру Задояному, усім причетним, завдяки кому ця подія відбулася. Коля Бадон поварив флагштоки з нержавійки. Низький уклін побратимам з 3-ої танкової Залізної бригади, надто з розвідроти. Хлопці з’їхалися з різних локацій. Забезпечили оркестр, салютну групу, освячення… А найголовніше — теплі, щирі, такі потрібні рідним спогади. Особлива подяка Віталію Хоптяру й Олександру Задояному, куму, які всю дорогу були поряд з рідними, здолали цей важкий шлях, робили все від них залежне на місці, знаходили потрібні слова і належні вчинки. Значущою стала підтримка педагогів Москалівського ЗЗСО І-ІІІ ступенів. Вони передали не лише маскувальні сітки, а й смаколики нашим Захисникам.
Розчулили й вчинки тамтешніх жителів. Молодий чоловік Сергій облагородив місце загибелі, залив основу під пам’ятний знак і флагштоки. Місцеві теж прийшли підтримати і подякувати рідним. Їхні сльози вдячності не знали стримку.

«Ми щиро дякуємо усім, хто допоміг увіковічнити пам’ять про нашого найдорожчого, — запевнили дівчата Садомські. — Велике людське спасибі усім рідним, близьким, кумам, друзям, які підтримують і допомагають впродовж пекельного уже трирічного періоду. Повірте, це — надважливо. Це те, що не дає зламатися остаточно. Нехай Господь сторицею віддячить кожному і кожній. Слава Україні! Слава Героям! Маймо мужність пам’ятати тих, хто назавжди у строю. Нехай кожнісіньку родину мина нестерпний біль утрат».

Наш кор.
Фото Віктора Чіпчара та Анастасії Сбродової

Сповідь про тата

Я б хотіла вам розказати,
Як це бути донькою Героя.
Це коли вже немає тата,
Який вранці возив до школи.

Це коли за столом удома
Його місце завжди порожнє,
А ти дива чекаєш свідомо,
Й осягнути біль не спроможна.

А ми їздили разом на море.
Мріяв він про вкраїнський Крим.
Ми ходили з татом у гори,
І завжди гордилися ним.

Він нам все дарував букети,
Завжди втілював забаганки.
А тепер до його портрету
Носим квіти з сестрою зранку.

Він нас більше не обіймає,
Не куйовдить, як все, волосся.
І поля свої не засіває,
І не тішиться стиглим колоссям.

Не розводить він більше рибу,
На човні мене не катає.
Бо мій тато у квітні загинув.
Я три роки вже тата не маю.

Вже три роки на Миколая,
Все ж отримую подарунки.
А насправді — тата чекаю,
Й дням без нього веду підрахунки.

Він душі в нас не чув з сестрою,
Нам читав і вчив вишивати.
І фонтан змайстрував під вербою,
І бесідку, щоб відпочивати.

І садок посадив, і квіти,
Й огорожі кував з металу.
Все старався, аби його діти
Лиш найкраще у світі мали.

А ще гарно грав на гітарі,
Готував найсмачніші страви.
Ми з ним часто фоткали хмари,
І дерева, й водойми, і трави.

Бо він дуже любив Україну,
Він так прагнув її розвивати.
Під Ізюмом мій тато загинув,
Коли орків пішов виганяти.

Ми з ним мали від мами секрети,
Бо він був моїм адвокатом.
І немає на всій планеті
Вже такого, як він був татом.

Я б хотіла вірш написати
На якийсь з його ювілеїв,
І з ним вальс випускний танцювати,
Щоб він поруч був — не на Алеї.

Там, де прапор чеканить Славень.
Там, де квітів рясне стоголосся.
Там, де плачуть діти і мами,
І їм вітер куйовдить волосся.

Я б хотіла його обійняти,
Та на небо нема драбини.
І усе йому розказати,
Та ця функція неможлива.

Я складаю його медалі,
Рідний запах вдихаю з наплічника,
Що із фронту нам передали,
І пишаюсь, що я — його дівчинка.

Він вернувся у назві вулиці.
У граніті висить на школі,
Посміхається, ніби щулиться.
Ранить фраза: «Донька Героя!»

Віталіна Садомська