20.03.2024

585

Люди Новини

“Я про все розповім Вовчику…”

Мати загиблого Героя Володимира Дмитрука із Жилинець Людмила Федорівна Дмитрук передала автівку підрозділу, де служив її син.

Із самого ранку у сільському будинку Людмили Федорівни – гамірно. То сусідка загляне, то знайомі телефонують. У самої ж – серце тріпоче і сльози душать. Ні, сльози – зась! А серце… Із того самого дня, коли до хати чорним вороном залетіла похоронка про загибель синочка Володі – яке те серце? Ні ліки, ні пережита операція не допомогли. Але жити треба. І не просто жити, а триматись, хороші справи робити, так би син хотів, вона знає… От і того дня жінка чекала із хвилюванням. Бо приїдуть синові побратими. Для них вона за частину отриманих виплат придбала автівку. Людмила Федорівна добре знає, що машина на позиціях – то головне, особливо для саперів, які виїжджають на завдання, щоб забезпечити вільний шлях іншим, очистити стежки від ворожих мін. Знає, бо сини розповідали. Служили разом, були з дитинства – нерозлийвода: куди голка – туди нитка. Старший Максим Володі був і за друга, і за брата, і за батька (бо тато рано помер від невиліковної хвороби). Тому й трішки спокійніше було, коли знала, що хлопці поряд. Але проклята ворожа куля смертельно зранила молодшого, Володю… І хоч Максим, сам поранений, ніс на собі брата та до останнього боровся за його життя – нічого не допомогло… Усе решта було, як в тумані: і похорон, і промови, і прапори. Залишився лише пекучий біль, нестерпний, гіркий…

Картинки пролітали в пам’яті, як хроніки кінофільму. Голубці до автоматизму доведеними рухами закручувались самі по собі, так само готувалось м’ясо на смачну печеню, бо ж хлопців хочеться пригостити смачненьким, домашнім. Так було напередодні, в неділю. А у понеділок вранці хвилювання заполонило усе тіло з самого ранечку. Скільки разів до тієї автівки заглядала, що у дворі чекала свого маршруту на бойові позиції, то й рахувати годі. Міркувала, як би краще завантажити її: куди смаколики поскладати, що ледь не пів села готувало.. Бо ж люди знають, що до Федорівни військові приїдуть із синової частини. Люди – то само собою. А господиня і сама склала немалі пакети – найсмачнішого. М’яса копченого, домашніх наїдків. Із душею все, як для рідних. Про те, щоб автівку придбати для синових побратимів, думала давно. Із Максимом, старшим, який демобілізувався після поранення і тепер для матері – єдина опора і надія – радилася. Як інакше, вона ж довіряє його знанням і військової справи, і техніки. Він маму підтримав, автівку везли знайомі з-за кордону, а Максим власноруч усю підлаштував під армійські потреби.

“Їдуть, мам!” – то Максим. Їдуть… Хто знає, що думала в ту мить Людмила Федорівна? Певно, навіть староста села Ніна Анатоліївна Юркова, яка теж із самого ранку – поряд (так само, як і у найскладніші миті життя), трішки розгубилась.

Двоє молодих та красивих, у одностроях представились Денисом та Олександром. “Звідки стільки витривалості у цієї жінки”, – раптом подумалось, бо побачене – ні, не вразило, а просто стиснуло там, де інколи бракне повітря. Не плакала. Не розповідала багато і не розпитувала. Просто підійшла і обійняла – широко так, тепло… І покликала до столу, який парував свіжими стравами. Снідали чи то обідали, ніби вчора із дому вийшли: хлопці нахваляли їжу, мати докладала гостям, намагаючись нагодувати якнайкраще.

“Ви ж розумієте, Людмило Федорівно, бригада наша велика, особового складу – багато, – розпочав Денис розмову, яка висіла у повітрі, – Люди змінюються: хтось переводиться, хтось звільняється…”

“Я знаю, – тихо  сказала мати, – Усе розумію. Ви не знали мого Вовчика… І ніколи його не бачили… Але це зовсім немає значення. Він так би хотів, і я дуже хотіла допомогти вам, бо ви – мої рідні, ви робите те, за що загинув мій син – бороните Україну. Сьогодні це найголовніше для нас усіх”.

Те, що висіло у повітрі, зникло. Натомість простір заповнився любов’ю, якій ще ніхто не придумав визначення. Усі разом закладали передачами на фронт вільні місця в обох автівках: в тій, на якій військові приїхали, і в тій, яку Людмила Федорівна споряджала на війну. Лише руками розводила жінка від жалю: так багато не поміщається! Час на місці не стоїть. Денис із Олександром уже дякують: потрібно вирушати.

Живі квіти, кольору сонця, обвиті жовто-блакитною стрічкою, які наперед придбав передбачливий Максим, свідчили про те, що першим місцем зупинки автівки, котра їде воювати, буде сільське кладовище. Людмила Федорівна підійшла до бійців, які відкрили двері машини, очікуючи саме її.

“Я не поїду на цвинтар, – сказала жінка, – Я собі потім до Вовчика піду і все йому розкажу…” Обійняла хлопців… Ще раз пошкодувала, що не увесь нанесений односельчанами крам умістився. Але нічого, волонтерам віддасть, щоб відправили нашим бійцям, немає значенням, яким саме. Усі ж свої. Вийшла із двору на дорогу, де автівки уже розвернулися, щоб від’їжджати. Денис із Сашею, котрі уже їхали порізно, знову зупинились та ще раз обійняли маму, якось дуже по-особливому цього разу: чи то дякуючи, чи вибачаючись. “Усе буде добре”, – сказав Денис.

 “Тільки так”, – відповіла Людмила Федорівна, теж обіймаючи молодого чоловіка, який уже встиг розповісти їй, що воює із 2014 року.

Автівки рушили по березневій сльоті. “Хай їдуть щасливо, – думала мати, – Хай до Вовчика вступлять, а я потім… Я все йому розповім: і про машину, і про хлопців, і про те, що багато чого не змогли забрати, бо місця не було”.

Не раз і не два вона з ним так собі уже говорила. Розказала про те, що у капличці, що на кладовищі, дах перекрили, матеріалами допомогли місцеві аграрії, а за роботу з майстрами вона розрахувалася та обіди їм готувала. Так само планує і добудову тієї каплички зробити, двері замінити. Добрі люди допомагають, а  вона організовує, годує, платить за роботу. А ще розповідала не раз Вовчикові, що знайшла його зошити із кресленнями: він планував, як би хату їхню модернізувати, добудувати, зробити там зручності. От по тих зошитах і спроектувала роботу. Ще трішки залишилось і буде усе, як того хотів би син. І ще багато чого розповідала, бо розмов тих – до безмежності: не наговорились, не встигли… Вовчику назавжди – 34.

P.S. Автомобіль, придбаний Людмилою Федорівною Дмитрук, нестиме службу разом із групою інженерного забезпечення 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Збройних Сил України.

Алла Гуменюк. Фото авторки.