Весь світ знає про святого Максиміліана Кольбе, священника-францисканця, котрий в Освенцимі зголосився піти на розстріл замість багатодітного батька, якому випав жереб. Так само відомий героїчний вчинок польського педагога Януса Корчака, який добровільно пішов у газову камеру разом зі своїми вихованцями. А про подвиг немирівського священника Івана Кипріяна, який замерз насмерть із дітьми-в’язнями в радянському таборі, чули не так багато людей.
У середині минулого століття багато представників української аристократичної інтелігенції під впливом демократичних ідей почали відмовлятися від свого дворянського походження, ідучи “в народ”, зближуючись із представниками “різночинного” та селянського походження.
Саме такий шлях вибрали батьки Івана – Францішик та Марія Кипріян. Однак отець Іван, за свідченнями сучасників, протягом всього життя зберігав вроджену шляхетність. Так само, як любов до рідної землі. Він був не тільки священником, а й музикознавцем, диригентом і композитором. Іван Кипріян, зокрема, написав один із перших у Галичині підручник початкових знань з музики та співу, видав партитуру церковних хорів Дмитра Бортнянського, опублікував записи народних пісень, створив чимало власних музичних творів. У Немирові, що на Львівщині, очолював місцеву “Просвіту” і навіть балотувався у Віденський парламент. Священник Марк Гіль згодом розповідав: “Був це великий патріот і народний діяч, що освідомив національно цілу Немирівщину. Сумлінне й щире душпастирське служіння ближнім було його покликанням і найбільше вражало сучасників”.
У 1916 році отець Іван вступив в лави Українських січових стрільців, а коли уряд ЗУНР почав формувати Українську галицьку армію, сивочолий священник зголосився бути капеланом в українському війську. З УГА пройшов фронтами в Галичині й за Збручем. У грудні 1919 року під час великої епідемії тифу опікувався хворими, сповідував їх, хоронив. Не покинув військо та свій обов’язок і в найдраматичніший час, коли українську армію було затиснуто в трикутнику смерті – між поляками, більшовиками і денікінцями. У квітні 1920-го УГА припинила своє існування, і отець Іван разом із багатьма старшинами потрапили у московський полон, а потім – в сибірський табір.
Там український священник пережив голод, хвороби, знущання і катування більшовицьких охоронців. Ось як згадує про нього отець Кухарик, чиї спогади було надруковано 1958 року в канадській газеті “Голос Христа Чоловіколюбця”: “Він був одним із наших праведників, хоч був брудний, обдертий і знаний як “номер 8-9-8-6”… Він дуже любив чисту білу одежу. Вірив твердо, що в момент його смерті святі на небі дадуть йому чисту сорочку замість обдертих лахів… 1924 року отець Кипріян жив у бараку А-332, який був також призначений для дітей, народжених у таборі. Аж до п’ятого року життя ці діти мали доставати їжу з того, що залишалось у спільній кухні, після роздачі харчів в’язням, а за таких обставин мало хто з них міг досягнути п’яти років”. Окрім того, у бараку жили також діти “ворогів народу”, яких знищили більшовики. Обдерті, у лахмітті, діти переставали бути дітьми, а хвороби й голод косили їх десятками.
Отець Іван домігся в табірного начальства бути опікуном тих маленьких “ворогів народу”. 60-річний священник випрошував їжу в дорослих в’язнів, носив дітям, які помирали, теплу воду шукав будь-яку одіж, щоб зігріти найменших, котрі ледве навчилися говорити. А вночі щиро молився Богу, щоб порятувати цих янголяток. Він майже нічого не їв, бо віддавав свою частку дітям. Отець Кухарик згадував: “Його лице було синє і жовте. Жовте там, де була потріскана шкіра, а синє – де потріскали жили й починалося запалення. Ніс, зламаний уздовж, був також синій, ніби чорний. На підборідді виднілися рани, що ніколи не гоїлися. Але його очі казали всім, що то була людина повна любові не тільки до приятелів, але й до своїх ворогів. Ті надзвичайні очі розповідали про його безмежний тягар”…
Отець Іван опікувався 70-ма дітьми, хлопчиками і дівчатками. Він розмовляв із ними тільки українською – короткими фразами, щоб діти могли його розуміти. Під нарами в бараці для ідіотів і паралізованих дітей, до яких ніхто із вартових не підходив, лякаючись їхніх болячок, Іван Кипріян разом із білогвардійським полковником виготовили щось на кшталт церковного престолу, перед яким отець відправляв літургію.
Тільки він був там, коли ті нещасні помирали, закривав їм очі й виносив тіла, щоб поховати. І ні жахи війни, ні страхіття табірної дійсності не позбавляли отця людяності, його серце не очерствіло – він часто гірко ридав під час печальної церемонії, далекої від нормального обряду поховання. Усі дорослі в’язні глибоко поважали його й допомагали оберігати дітей.
А потім розпочався останній акт трагедії. Якось отцеві Івану таємно повідомили, що енкаведисти забрали 20 дітей не для медичного огляду і зачинили їх у клітці без даху, щоб зранку розстріляти серед снігів. Невдовзі почалася жахлива хуртовина. Отець Іван, долаючи стихію, шукав приречених, кликав їх. Молив Ісуса і всіх святих допомогти йому знайти дітей. І він почув їхній плач.
Отець Кухарик згадував: “Страшна снігова заметіль лютувала надворі. Здається, нема нічого страшнішого, як сибірська заметіль, курява, “пургою” називають її. Тоді нема заходу, сходу, півдня або півночі, але тільки страшний вітер і сніг. Вовки гинуть у ній, а пси не можуть занюхати найсвіжіші сліди. Але отець Кипріян прийшов до дітей. Він приготував для голодних дітей ласощі – у жменях ніс янголяток з цукру, адже події розгорталися в період різдвяних свят. Останні його слова були: “Мир всім”.
Заметіль тривала чотири дні, і розстріл відклали на пізніше. Коли метелиця закінчилася, сторожі знайшли тіло отця Кипріяна в клітці разом із замерзлими дітьми. Він обіймав хлопчика, який затис цукрового янгола…
Так у січні 1924 року, після Різдва, український священник Іван Кипріян прийняв мученицьку смерть у радянському концтаборі, допомагаючи дітям-в’язням, засудженим до розстрілу.
Стаття в книзі “Польові духівники УПА” підсумовує: “Так помер один з новітніх праведників, знаний як “номер 8-9-8-6″… Не знаємо, які були останні слова отця Кипріяна, одначе досить того, що пішов до своїх малих ближніх у смертельний мороз і що своїми останніми рештками згасаючого тіла хотів зігріти закостенілі руки вмираючого хлопчика”.
У церкві Успіння Пресвятої Богородиці в селищі Козова, що на Тернопільщині, встановили вітраж із зображенням отця Івана Кипріяна з дітьми. Цей вітраж – найновіший у храмі (2017 р.) Створив його майстер з Івано-Франківська Ігор Волошин.
Микола ПОБЕРЕЖНИЙ, голова районного осередку товариства “Просвіта” ім. Т.Г.Шевченка.
