Сьогодні минає рік Світлої Пам’яті полеглого воїна-захисника Володимира Дмитрука із Жилинець.
Зустрічатися із матерями загиблих Героїв та готувати матеріали про воїнів, котрі стали Ангелами, завжди непросто. То велика відповідальність перед пам’яттю, перед рідними, земляками. А з іншого боку – то величезне почуття вдячності за довіру, за готовність поділитися найціннішим – спогадами про сина, про ті дні, коли він був поряд, зрештою, невимовним болем, який нині оповив щире материнське серце.
Людмила Федорівна Дмитрук та її старший син Максим приїхали до редакції разом із старостою сіл Жилинці, Левківці та Буйволівці Ніною Анатоліївною Юрковою. Кілька годин розмови пройшли як одна хвилина. Ми усі разом плакали і посміхалися, коли мати згадувала про маленького Володю. Коли ж Максим Дмитрук розповідав про останні хвилини життя брата, серце розривалось від болю. Отож, ця розповідь присвячується Володимиру Дмитруку, нашому землякові, Героєві, який віддав за Україну і нас із вами найдорожче, що людині дарував Господь – власне життя.
Із першого дня повномасштабної війни сини Людмили Федорівни – Максим та Володимир Дмитруки – поїхали до військкомату: хотіли якнайшвидше потрапити до армії. Їздили кілька разів. Одного дня, то була п’ятниця, мати запитала Володю, як справи, на що він відповів, що у середу їх із братом викликають до військкомату з речами. Це був травень 2022 року…
Родина переїхала до Жилинець із Хмельницького, коли старший син Максим навчався в 6-му класі. А Володя – у місцевій школі із самого початку. Першою учителькою хлопчика стала Ніна Анатоліївна Юркова, сьогоднішня староста села, яка тоді працювала у Жилинецькій ЗОШ І-ІІ ступенів.
“Володя був цікавим хлопчиком – працьовитим, люб’язним, прихильним, – згадує Ніна Анатоліївна. – Він мав багато друзів, ніколи ні з ким не бився, як часом трапляється серед хлопчаків. Навпаки, любив захистити інших, допомогти. У навчанні – старався, хоч відмінником не був, проте завжди гарно готувався до уроків. Але найбільше мені запам’ятався погляд Володі на останньому дзвонику у 4-му класі. Це було прощання із початковою школою. На вулиці дощило, тому урочистості відбувалися у шкільному коридорі. Він, очевидно, переживав, виглядав із дверей класу, шукаючи поглядом мене, учительку. Отой погляд Володі дотепер у мене перед очима. Щирий, дитячий погляд, у якому – усе тепло його маленького сердечка”.
Про Володю-учня розповідає і Людмила Федорівна: “Пам’ятаю, одного разу у школі було свято осені. Приходжу додому із роботи (працювала на фермі), а в хаті немає дзеркала. Я збентежилась, дивлюся, немає на підвіконні зеленої цибулі, яку Володя вирощував та доглядав. Виявляється, усе це потрібно було для святкової композиції у школі. Дзеркало стало озером, зелена цибуля – очеретом, а із білих квітів він зробив лебедів. Клас на конкурсі зайняв перше місце, а Володя радів неймовірно! Я теж разом із іншими батьками завжди підтримувала і любила школу, коли потрібно було, долучалась до проведення святкових заходів. Люблю випікати солодощі та торти, тому часто готувала смаколики для солодких столів. Володя завжди мені у цьому допомагав. Він багато чого умів робити по господарству, практично усе, в тому числі і куховарити. Отож, після школи вступив до училища здобувати професію пекаря-кондитера борошняних виробів. Торти, вироби з тіста, хліб – усе у його руках просто оживало. Уже пізніше я не раз говорила йому, щоб ішов працювати кухарем. А він відповідав: “Я би пішов, але дуже не люблю картоплю чистити”. Пам’ятаю, як ми сміялись та говорили, що у хороших кухарів картоплю чистять помічники…”
А ще надто Володя любив рослини – спостерігав, як із насінини з’являлися паростки, а потім зріли плоди. Він вступив до Кам’янець-Подільського аграрного університету, але так і не завершив навчання, бо хотів працювати. Прикладом у праці завжди був для нього старший брат Максим.
Коли я поцікавилась у Максима, які у них були стосунки з братом, він, не роздумуючи, відповів старовинним українським прислів’ям: “Куди голка – туди нитка”. Брати і справді були нерозлучні з дитинства і до останньої хвилини на полі бою.
“Моя робота пов’язана із зварюванням, – розповідає Максим, – А для цього важливо мати якісні заготовки. У Володі це робити виходило чудово – він нарізав їх точно до міліметра. Із таким заготовками працювати було дуже легко. Тому ми настільки доповнювали один одного і в роботі, і в житті, що поодинці себе просто не уявляли”.
Так само разом працювали хлопці, коли потрібно було у Хмельницькому розподільчому пункті (на самому початку повномасштабної війни) обладнати спальні місця для мобілізованих. Максим зварював металеві ліжка, а Володимир нарізав матеріали.
“Одного дня, – згадує Максим, – ми особливо старалися, бо прибувало багато хлопців, яких потрібно було розмістити. Володя зігнувся – і ріже. Навколо стояли і військові, і новоприбулі. Вони розмовляли, вирішували якісь свої поточні питання. А коли Володя розігнувся, несподівано усі зааплодували. Ми, власне, не зрозуміли, в чому справа. А один із чоловіків сказав: “Молодець, Володю, ми час засікли, півтори години ти навіть не розгинався, не те, щоб відпочити…” Ось таким наполегливим і витривалим був мій брат. І при цьому – неймовірно точно робив заміри, бо я завжди йому пояснював, що від цього залежить, яким буде виріб. Навіть зайвий міліметр може усе зіпсувати”.
Робота була нелегкою, але брати працювали щоденно, щоби бути корисними для армії, для захисту України. Пізніше зробили не лише ліжка, а й перекладини та бруси для занять спортом. “Усе, що хлопці просили – ми зробили”, – каже Максим.
“Невже ніколи не було між вами суперечок?” – цікавлюся. “Були, – відповідає Максим, – найдовше ми ображались один на одного, щоб не обманути, хвилин п’ять (посміхається). Пам’ятаю, потрібно було двигуна підняти (я ремонтував автомобіль). Якраз у цей момент, щось ми емоційно перемовились. Володя пішов додому, а я вирішив перетягнути того двигуна самотужки. Не встиг я це зробити, як прибіг брат із словами: “У тебе із спиною проблеми! Що робиш?” І взявся, як завжди, допомагати. Ось і весь конфлікт вичерпаний. І так було завжди. Нашу братерську єдність навіть важко словами передати.
До військкомату ми ходили разів п’ять. Нам сказали, що зателефонують. Була можливість служити у ремонтній бригаді. В принципі, ми усе це уміємо, я більше розбираюсь у механіці, а Володя – чистка, зварювання, фарбування… Він дуже любив машини фарбувати. А ще Володя займався електронікою – ремонтував телефони, навушники, магнітофони. До цього часу вдома є ціла майстерня із приладдям. Але ми вирішили пройти спочатку військове навчання. Якщо чесно, була можливість одному із нас залишитись у ремонтниках. Ми обговорювали цю тему, але ніхто не погоджувався, щоб залишитися. Тому вирішили служити разом. Навчання проходили у Кам’янці-Подільському. А через півтора місяця уже долучились до 95-ї десантно-штурмової бригади”.
Перший бойовий досвід здобули брати на Слов’янському напрямку. Перший штурм – 29 вересня – Максим вважає своїм другим днем народження. Тоді брати разом із своїм військовим підрозділом звільняли Ольгівку. Максим потрапив під танковий обстріл. Дивом хлопці залишились живі та врятували пораненого кулеметника. У той день врятували ще декількох хлопців.
…Володя загинув на Бахмутському напрямку. Максим згадує той день із сльозами в очах, бо навіть вірити не хотів, що не врятує брата.
“Володя був хорошим сапером, швидко освоював закордонну техніку. Наприклад, німецький міношукач він налаштував так, що той знаходив пластикову міну, а це надзвичайно важко. У трагічний для нашої сім’ї день Вова виносив пораненого із важкого бою – побратиму відірвало ногу після танкового прильоту. Я хотів допомогти, але Володя сказав, що краще їх прикрити. До укриття залишалось кілька десятків метрів. Нас накрив шквальний вогонь. Я побачив, як Вова впав. Я добіг до нього, підняв. У цей момент мене поранило у спину, ногу і руку. Я знав, що Володю повезли до лікарні. Мене теж відправили до шпиталю. Мені головне було знати, що з Володею. На жаль, він помер по дорозі від важких, не сумісних із життям ран”.
Про поранення Володі Людмила Федорівна дізналась від Максима. Серце тривожилось від невідомості. Бо телефони обох хлопців не відповідали. Ще зранку Вова, як завжди, прислав повідомлення матері: “Доброго ранку, мамо, приємного дня під мирним небом, гарного тобі настрою”.
“Такі повідомлення Вова присилав мені щодня, – розповідає Людмила Федорівна. – Оце, останнє, прийшло 8 листопада о п’ятій годині ранку. Я зателефонувала йому, спитала, чому не спиться, а він відповів, що збираються на завдання, тому вирішив написати раніше. Це була наша остання розмова. Невідомість не давала спокою. Хотілось вірити у краще. Але десь глибоко в душі я відчувала, що Володя загинув”.
Найважчий біль для матері – бачити сина у домовині. Неймовірний біль… Донечка Володі – десятирічна Єва – усю ніч разом із бабусею та мамою теж провела біля татка, щоразу прикладаючи свої рученята до батькових рук. “Я уже трохи зігріла руки таткові, вони уже не такі холодні”, – казала крізь сльози дівчинка, не відступаючи ні на мить від домовини…
Місцем останнього спочинку Героя стало кладовище у рідному селі Жилинці.
Брат Максим переніс операцію та лікувався у шпиталі, знову служив, а зовсім недавно демобілізувався та повернувся до праці. Людмила Федорівна живе пам’яттю про Володю, підтримкою Максима, любов’ю онуків Ростислава, Владислава та Єви. Щоразу на кладовищі наводить лад не лише біля синової могили, а усюди, де є потреба – по-іншому не вміє.
Минув рік… А біль материнського серця, біль брата, котрий втратив частинку себе самого – не минає.
У журбі низько вклоняємось матері Героя, просимо у Господа для неї та усіх матерів, котрі втратили на війні своїх синів та доньок сили, здоров’я та Божої підтримки щодень. А для душі мужнього воїна-захисника Володимира, невинно убієнного окупантами, благаємо Всевишнього Царства Небесного. Вічна пам’ять Герою.
Алла Гуменюк. Фото із архіву родини Дмитруків та Фейсбук-сторінки Ярмолинецької ТГ.
