Влад Сторітелер — український журналіст, сценарист, автор оповідань та засновник ютуб-каналу про письменництво. Влад допомагає молодим письменникам та сценаристам із тим, щоб якнайкраще побудувати свою історію та досягти успіху. Кількість підписників на його каналі сягає близько сорока тисяч, а переглядів під відео – в рази більше. Завжди цікаво пізнавати позитивних і талановитих людей, то ж ми охоче поспілкувалися з Владом.
— З чого і коли почалася ваша творча діяльність? Чому Ви почали займатися блогом? Що Вас надихає продовжувати це робити?
— Я почав писати ще в шостому класі, це була дуже наївна космічна фантастика. Хотів створити цілий епічний роман, але, як часто буває з підлітковими творами, я так його і не завершив. Але в житті для себе поставив мету: знайти роботу, де можна було б писати щось цікаве передусім для себе самого. Зрештою я став журналістом-телевізійником, робив спочатку новини, а потім інфотейнмент – тобто інформативні сюжети в розважальному форматі. Паралельно я іноді писав оповідання на мережевні та інші конкурси, здобув кілька публікацій. Я постійно шукав способи покращити свої здібності і дивився багато англомовних ютуберів про письменство, як раптом 2020 року, посеред карантину, збагнув, що українською ще жодного подібного каналу немає. Оскільки в мене вже був досвід роботи в кадрі та монтажу, блог дався відносно легко. А потім як затягнуло… Натхненням тут для мене завжди слугувало те, що на відміну від роботи, я можу писати для блога саме те, що мені самому хочеться, я сам собі редактор. Ну і, звичайно, як подивишся на суми донатів, то не хочеться розчаровувати людей, які повірили в мене.
— Якими зі своїх надбань Ви пишаєтеся найбільше?
— У мене відразу рефлекторна реакція віджартуватися від цього запитання. Насправді, я не можу назвати щось одне, конкретне. Радше загалом той факт, що своїм блогом я надихнув чимало людей на творчість. Нещодавно одна авторка прислала мені свою книжку, сказавши, що без мого блогу не написала би її, і це було найкрутіше відчуття за довгий час. Та, судячи з коментарів, це геть не поодинокий випадок. Тож я найбільше пишаюся тим, що надихаю інших на творчість, особливо в ці важкі часи.
— Чи впливає ведення блогу на особисте життя? Чи займає багато часу?
— Блог – це дійсно багато часу. Давайте порахуємо: протягом тижня-двох я пишу сценарій, як правило, по 2 години по вечорах, це вже в середньому годин 14. Далі треба записатися – 3-5 годин, теж ввечері, коли діти лягли спати. Потім монтаж, який може зайняти до 15-20 годин, в залежності від того, наскільки складний ролик, всі організаційні моменти з дизайнером обкладинок і оформленням відео на Ютубі – ще 2-3 години. Ось і виходить приблизно 36 годин чистої праці на один випуск, тобто півтори доби. Звичайно, я розподіляю час так, щоб не віднімати його в родини. Натомість не так багато дивлюся кіно/серіали, читаю і так далі.
— Який книжковий жанр Ваш улюблений? Чому? Що в ньому захоплює Вас?
— Наукова фантастика, причому золотої доби. Роберт Шеклі, Філіп Дік, Гаррі Гаррісон – можна продовжувати дуже довго. Захоплює занурення в карколомні пригоди та чужі світи, але також і соціальний аспект – якими можуть бути шляхи розвитку суспільства в майбутньому.
— Що полюбляєте читати/дивитися з дітьми і чому?
— З сином-першокласником зараз читаємо перекази пригодницьких романів типу “Робінзона Крузо”, дивимось фільми “Марвел” на кшталт “Вартових Галактики” – тобто ті, які випустили ще до того, як кіновсесвіт занепав. У мене є відео про проблеми “Марвел”, до речі!
—Чи не увійшов аналіз книг чи фільмів у звичку?
— Я знаю, що багато людей, які достатньо глибоко вивчили сценарну майстерність, не можуть дивитися фільми й читати книжки, як раніше, бо подумки розтинають ці твори на атоми як автори та не отримують глядацького задоволення. Я цілком це розумію, однак у мене чомусь зовсім не так: я ніби одночасно дивлюся/читаю і як звичайний глядач/читач, який може отримувати задоволення від історії, і як автор, тобто аналізую, як тут усе зроблено і чого мене це може навчити. Коли бачу, що така звична річ, як триактна структура, реалізована круто і свіжо, то це окремий вид задоволення. Коротше, можна сказати, що в мене сталася не профдеформація, а профрозділення особистості.
—Якби Ви могли потрапити у будь-який вигаданий світ, то якому надасте перевагу і чому?
— Зараз можу думати лише про вільну, квітучу, високотехнологічну Україну майбутнього. І вірю, що це геть не фантастика.
— Яким Ви уявляєте світ майбутнього у рамках сторітелінгу? Яке майбутнє у письменників?
— Дуже об’ємне запитання. Мені здається, що на людство в цілому чекає дуже багато криз, про природу яких ми зараз навіть не здогадуємось. Я зараз навіть не про космічну експансію, яка станеться набагато пізніше, ніж уявляли автори золотої доби – фантастики. Тут, на Землі, нам теж буде чим зайнятися ще багато сотень років. Щодо письменників – враховуючи, що Chat GPT вже допомагає писати романи, гадаю, автори зрештою стануть чимось на кшталт операторів текстових штучних інтелектів, і це нормально. По суті, це друкарська машинка, просто з трохи більшим діапазоном функцій. Але людський досвід, переплавлений у художній твір, не замінить ніщо й ніколи. Просто зверніть увагу на те, як швидко нам набридли картинки штучного інтелекту.
— Якого із відомих Вам персонажів ви вважаєте найбільш цілісним?
— Якщо я правильно розумію, то йдеться про персонажа, який відчувається, немов живий. Таких – багато, але останнє найяскравіше враження – Мізу з “Блакитноокого самурая” на Нетфліксі. Здавалося б, дуже стандартний архетип героя, що жадає помсти, але Мізу так розкривається протягом серіалу – причому і з позитивного, і з негативного боку – що ці нюанси й призводять до відчуття цілісності, незважаючи на внутрішні протиріччя. Радше навпаки: саме поєднання контрастних рис і надає справжності. Спойлерити серіал не хочу, краще самі подивіться, це дуже круто зроблено. Мабуть, якось розберу “Блакитноокого самурая” в себе на каналі.
— Чи є у Вас формула ідеальної історії?
— Запам’ятайте назавжди: ні в кого немає формули ідеальної історії, інакше б уже давно всі нею користалися. Такої формули не існує, а якщо хтось каже вам інакше, то він лукавить або дуже наївний. Ви скажете: “Але ж, Владе, триактна структура…” А я відповім, що ще жодна триактна структура історії не пережила зіткнення з написанням цієї історії. Вона лише – орієнтир, інструмент для того, щоб автор не загубився у своєму творі при написанні й особливо при редагуванні. Та іноді треба зробити якийсь нестандартний хід, навіть наперекір триактній структурі, щоб історія заграла по-справжньому і не здавалася результатом сухих обрахунків по формулі. А про “ідеальну історію” просто забудьте: автор ніколи не задоволений своїм твором до кінця, і це не лікується навіть великими гонорарами. Треба просто прийняти все це і шукати свій особистий шлях до історії, яку не соромно буде дати людям прочитати, а не лише друзям та родичам.
— Дякую за інтерв’ю! Успіхів Вам та нових креативних ідей!
— І Вам дякую!
Розмову вела Таня Ванат, студентка 4 курсу навчально-наукового інституту української філології та журналістики Кам’янець-Подільського національного університету ім. І. Огієнка.
Дякую за цікаве інтерв’ю!