Трудодень, трудодень, трудоодиниця,
Батько ходить без штанів, мати – без спідниці.
Працювала десять день, заробила трудодень,
А від того трудодня – голодую я щодня…
Таких частівок у народі ширилося багато, і всі вони зводилися до одного: колгоспники у світлій країні рад працювали фактично задарма. І водночас не могли ніяк змінити свого жалюгідного становища, бо не мали паспортів, без яких їх ніде в місті не приймали й не пускали.
Улітку 1930 року більшовики вирішили, що зігнані в колгосп селяни працюватимуть не за живі гроші, а за так звані трудодні.
Дослідники в один голос стверджують: за сталінських часів селяни були закріпачені так, як за царя й не снилося. Недарма абревіатура вкп (б) розшифровулася як “друге (второє) кріпосне право більшовиків”. Причина проста: у розпал колективізації обмежене в пересуванні населення, обкладене “трудоднями”, було вигідне для влади.
Сьогодні мало хто з пересічних українців зможе компетентно пояснити, що таке трудодень. Власне, трудодень – це один вихід на роботу, за що обліковець колгоспної контори записував “паличку”. Кожен селянин мав відробити 60-100 трудоднів на рік, залежно від регіону й рівня механізації колгоспу. Школярі, старші за 12 років, мали обов’язкових 50 трудоднів. З 16 років підлітки, що проживали в селі, автоматично зараховувалися в колгосп і без довідки від керівництва господарства вони не могли виїхати далі районного центру.
Під час війни планку підняли до 150 трудоднів на рік. Для тих, хто не виконував норму, були передбачені санкції (покарання) – карали виправними роботами, виганяли з колгоспу або забирали присадибну ділянку (город). Окрім цього, селян зобов’язували платити низку інших зборів, включно із натуральним податком (за фруктові дерева чи домашню худобу).
Можливо, хтось скаже, що це справедливо, адже чим більше трудоднів, тим більша оплата. Однак селяни не мали жодного стимулу виконувати трудодні, бо їм платили за них не щомісяця, а наприкінці року, після того, як колгосп “здав план”.
На практиці виходило так: велику частину урожаю колгосп віддавав державі, і часто голови відвантажували більше, щоб одержати для себе нагороди і бонуси за перевиконання плану. Частина урожаю йшла в посівний і резервний фонди. І тільки те, що залишилося, йшло на трудодні. Саме цей залишок ділився на сумарну кількість трудоднів і множився для кожного колгоспника на зараховані йому трудодні. Про прибутковість колгоспу від держави і мови не було.
У популярній у 1940-1950 роках п’єсі Олександра Корнійчука “В степах України” голови колгоспів Галушка і Часник починали сварку із запитання: “А скільки твої люди одержують на трудодень?” Цю сцену добре розуміли глядачі, бо колгоспне начальство маніпулювало обліком як завгодно і платило за трудодні як кому заманеться. Скажімо, могли нарахувати по 1 кг зерна на трудодень, та коли неврожай, могло бути й по 200 грамів. Часто платню видавали олією і цукром, а часто не видавали нічого.
За свідченнями С. Косіора, першого секретаря комуністів України, у 1931 році майже в половині колективних господарств Україні трударям нічого не видали за трудодні.
Облік вели погано: трудодні губилися, табелі заповнювались недбало. Та й підсумки колгоспного господарювання були зазвичай невтішними, особливо в 1940 році: людей було мало, і ніхто не був зацікавлений гарувати на колгосп за якісь примарні трудодні.
“Відстали зі збирання ярих культур. Люди на роботу не ходять. Корів для роботи не дають. Коні виснажені”, – такі факти часто потрапляли в протоколи засідань колгоспних правлінь.
Як засоби впливу ухвалювали: попередити окремих колгоспників про те, що в разі невиходу на роботу їх притягнуть до відповідальності, а тих, що не давали власних корів для роботи на колективних полях, виключати з колгоспу. Виключення з колгоспу було страшним покаранням, бо цим колгоспникам суттєво урізали присадибні ділянки, з яких люди могли хоча б якось прогодувати себе й домашню худобу. Часто як покарання з людей знімали важко зароблені трудодні.
Нам складно нині бодай уявити, яким було щоденне життя української колгоспниці. Треба було прокинутися до четвертої ранку, щоб витопити піч і приготувати їжу родині й худобі на весь день. А о п’ятій ранку вже треба бути на колгоспній фермі, біля молотарки чи на полі, що за кілька кілометрів пішки. Щоб заробити один трудодень, треба було просапати 70 метрів картоплі. Ті, хто мав немовлят, під час обідньої перерви йшли додому, щоб погодувати їх. Водночас за порушення трудової дисципліни суворо карали.
Ось витяг із протоколу засідання правління одного із подільських колгоспів від 16 липня 1918 року: слухали “невиконання мінімуму трудоднів за перше півріччя”.
У Зіни Скорик відрізали 0,06 га городу, Івана Колотила виключили з колгоспу, Явдоху Коваль оштрафували на п’ять трудоднів, Ганну Підгірну віддали під суд, Миколу Дідика і бригадира Микиту Рівного оштрафували на один трудодень. Перший самовільно узяв воза, а другий – плуга. Ліду Залецьку звинуватили в тому, що “не виконала наряду”. Бригадира Василя Халаменду оштрафували на п’ять трудоднів за недосів озимих культур. Такої ж покари зазнав об’їждчик Григорій Задол за те, “що не знає, що на його ділянці робиться”.
Трудодень був популярною, бо життєво важливою, темою в кожній колгоспній сім’ї. Завдяки їй дітей учили ще до школи, то було ніби наочне засвоєння перших навичок письма й лічби одночасно. Ідучи на роботу, батьки казали дитині: “Пиши трудодні!” І мале писало палички, ніби чим більше й краще напише, тим більше достатку буде в хаті.
Збереглося багато спогадів про систему трудоднів. “За роботу у колгоспі у 1948 році я отримала 25 кілограмів зерна, а моя мати – 13 кг.”, – розповідала уродженка с.Савинці Віра Худяк (моя тітка). – Померла моя мати з пенсією у 12 рублів”. Далі тітка Віра згадувала, розповідаючи про своє життя, казала, що її сім’я зводила кінці з кінцями лише за рахунок підсобного господарства: “Яйця, сухофрукти, городину ми з матір’ю возили (носили) на продаж в Дунаївці, Балин, Кам’янець або до Фрамполя (нині село Косогірка), де щотижня був базар. Так мали мізерні живі гроші, щоб купити щось з одягу”.
Колишня колгоспниця з села Соколівка Марія Білоус розповідала: “Норма в нашому колгоспі була 120 трудоднів, тоді як на один той трудодень треба було працювати більше, як тиждень. Ми втрьох за цілий рік заробили один мішок пшениці…”
Щоб зрозуміти, як жилось українським селянам, наведу кілька цифр. Наприклад, у блокадному ленінграді пайка хліба була 250 грамів на робітника. У 1941 році добова норма штрафного пайка в радянських таборах – 350 г житнього хліба. Німецьким військовополоненим давали по 300 грам сірого і білого хліба. Звісно, порівнювати пайку в концтаборі з нормою на трудодень, можливо, некоректно, та не варто забувати, що селяни мали купувати воєнні позики і облігації (спробуй не взяти), платити податок на всі фруктові дерева, натуральний податок – 300 яєць із двору на рік (байдуже, чи є кури). Шкуру з кабана чи корови – здай, м’ясо, сало – здай… Окрім того, самооподаткування: скільки не шкода, але не менше як…
Гроші не платили зовсім, паспортів не видавали, за будь-яку критику переслідували й карали. Це навіть не кріпацтво, а справжнісіньке рабство.
Трудодні тихо ненавиділи і, щоб бодай якось відвести душу, таврували в народній творчості:
– Трудодень, трудодень, дайте хліба, хоч на день.
– Ні корови, ні свині – тільки сталін на стіні…
До речі, за таке могли дати по повній. Чоловіка засудили до вищої міри покарання, бо він сказав уголос: “Спасибі сталіну-грузину за те, що взув нас у резину”.
Тільки в другій половині 1950-х років розпочався перехід на грошову оплату праці в колгоспах. Це вимагало посиленого постачання селян продовольчими та промисловими товарами, що значно збільшилося наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років.
Зрештою, нова постанова комуністів від 15 травня 1966 року “Про підвищення матеріального зацікавлення колгоспників у розвитку суспільного виробництва” рекомендувала колгоспникам замінити оплату праці в трудоднях на гарантовану грошову оплату, унаслідок чого система трудоднів після 35 років практично вийшла з ужитку.
Микола Побережний, голова районного осередку товариства “Просвіта” ім. Т.Г.Шевченка.
Фото ілюстративні з відкритих Iнтернет-ресурсів.
