Староста села: і він, і вона

У сис­те­мі ро­бо­ти ор­га­нів міс­це­во­го са­мов­ря­ду­ван­ня ста­рос­тинсь­кі ок­ру­ги по­сі­да­ють чи не най­го­лов­ні­ше із місць, ос­кіль­ки во­ни най­більш наб­ли­же­ні до лю­дей. На­ра­зі біль­шість із них скла­да­ють­ся не з од­но­го, а із де­кіль­кох на­се­ле­них пун­ктів. От­же, са­ме ста­рос­та – очіль­ник або очіль­ни­ця та­ко­го ок­ру­гу – для тих, хто про­жи­ває на цих вві­ре­них їм те­ри­то­рі­ях, є пред­став­ни­ка­ми/пред­став­ни­ця­ми вла­ди.

Вза­га­лі іс­нує по­мил­ко­ве сте­ре­о­тип­не уяв­лен­ня, що ста­рос­тат та ста­рос­та є сво­є­рід­ною ко­пі­єю ко­ли­шньої сіль­ської ра­ди та її го­ло­ви. Нас­прав­ді, хоч ста­рос­тат і має пев­ні пов­но­ва­жен­ня, але не є роз­по­ряд­ни­ком бюд­жет­них кош­тів, від­по­від­но не має депутатського пред­став­ниц­тва, а от­же не прий­має рі­шень, а ли­ше є пред­став­ни­ком ор­га­ну міс­це­во­го са­мов­ря­ду­ван­ня (сіль­ської або се­лищ­ної ра­ди).

До­сі іс­ну­ють упе­ред­же­ні уяв­лен­ня і про те, що ста­рос­тою має бу­ти чо­ло­вік, бо йо­му влас­ти­ві ор­га­ні­за­торсь­кі здіб­нос­ті та рі­шу­чість у ви­ко­нан­ні зав­дань, пов­’я­за­них з ке­рів­ною по­са­дою. Чи справ­ді та­ке твер­джен­ня від­по­ві­дає дій­снос­ті? Спро­бу­є­мо ро­зіб­ра­ти­ся на прик­ла­ді Яр­мо­ли­нець­кої се­лищ­ної ра­ди, до скла­ду якої вхо­дять 16 ста­рос­тинсь­ких ок­ру­гів. 

Сучасна ситуація вимагає мобільності

Серед шістнадцяти старост Ярмолинецької селищної ради дев’ятеро – чоловіки, семеро – жінки. Чи різняться підходи до виконання посадових обов’язків, результати роботи серед старост чоловіків та жінок, запитали у Юлії Стахової – керуючої справами (секретарем) виконавчого комітету селищної ради. Ось що вона відповіла: “Якщо сказати, хто більш уважний у діловодстві, у дотриманні термінів будь-якої звітності, хто швидше ухвалює рішення стосовно виконання будь-якого завдання, хто більш мобільний, то це – жінки. Цікаво і те, що більш мобільніші –  представниці молодшого покоління. Якщо старші покладаються на власний досвід – дехто із них до реформи місцевого самоврядування очолював сільські громади, то молодші активніше беруть участь у різноманітних навчаннях: семінарах, вебінарах, добре володіють комп’ютерною технікою, водять автівки. Сьогодні ми живемо у реаліях, які вимагають мобільності та швидкості, тому особисто у мене немає упередженого ставлення щодо жінок-керівниць”.

Звернемось до конкретних прикладів та спробуємо з’ясувати, з якими викликами зіштовхнулися старости сіл нашої громади – чоловіки та жінки – з початком повномасштабної війни рф проти України та як їм вдавалося розв’язувати поточні завдання.

Наталія Костенко: “Наше головне завдання – допомога військовим”

У свої 30 з невеличким хвостиком Наталія Костенко – староста сіл Правдівка та Вихилівка – обіймає вже другу керівну посаду. Перша – директорка Правдівського дитячого садка. Старостою погодилася бути легко, бо вважає, що якщо змогла керувати невеличким педагогічним колективом дошкільного навчального закладу, то й із селами впорається. Навпаки, спочатку цікаво було вийти із зони комфорту, більше познайомитись із проблемами та потребами земляків, налагодити співпрацю старостату із приватними підприємцями, яких у цьому селі є чимало, фермерами-одноосібниками, місцевим агроформуванням “Колос”.

“Звісно, ніхто не знав, що нас чекає повномасштабна війна. Це був не просто виклик, це був шок, тому перше, що потрібно було робити – організувати співпрацю із жителями населених пунктів, представниками бізнесу щодо допомоги військовим – тим, хто ішов захищати Україну у лави ЗСУ. На самих початках була проблема із одягом, взуттям, спорядженням. Поряд із цим організовували щодобове патрулювання території, встановлення блокпостів при в’їзді до сіл. Звичайно, це було непросто, вимагало певних засобів, матеріалів, фінансових ресурсів, але завдяки згуртованості та відповідальності усіх вдавалося покроково виконувати завдання. З часом ситуація змінювалася, змінювався і фокус діяльності на місцях.

Потрібно було підтримати воїнів-земляків, які мали певні потреби на фронті та повідомляли про це. Так, спільними зусиллями ми розпочали збір коштів на автівки для виконання бойових завдань. Наразі відправлено уже три автівки і приємно, що одна із них стала “рядовим Тетчиком” – це бус “Фольцваген-транспортер”, який вже більше двох років разом із нашими хлопцями виконує завдання на лінії вогню. Збирали для військових і продукти харчування, і медикаменти, купували дрони – залежно від потреб та замовлень. Цю роботу продовжуємо і тепер, орієнтуючись на те, що необхідно нашим землякам – службовцям ЗСУ, тримаємо з ними постійний зв’язок. Окремим викликом була робота щодо розміщення вимушених переселенців, які прибували до наших сіл. Найбільша хвиля ВПО була через трагедію на Каховському водосховищі, коли люди втратили домівки та вимушені були евакуюватися, але і це вдалося реалізувати, бо працювали згуртовано”.

Василь Радіонов: “Вітаю вас зі Сходу”

Лише з початку цього календарного року староста села Соколівка Василь Радіонов уже вдев’яте вирушив на Схід із гуманітарною місією – завезти землякам, які захищають Україну у різних військових формуваннях ЗСУ, те, що їм необхідно. А з 2014 року таких поїздок було вже більше двох сотень. Зв’язок із фронтом  для Василя Миколайовича – головне завдання. Він вважає, що і у тилових регіонах працювати треба задля перемоги. Соколівка – село велике, у ньому проживає більше тисячі жителів, багато із них стали на захист України ще в 2014 році, з початком повномасштабної війни – ще більше. Серед них – і син Василя Миколайовича. Тому війна болить не лише як українця, посадовця, а й як батька.

“Ми переважно їдемо на напрямки, де служать наші земляки, але це не означає, що допомагаємо лише своїм. Що можемо, направляємо для потреб військових. Кошти збирають спільно жителі усього села. Наприклад, за минулий 2023 рік було зібрано приблизно пів мільйона гривень. Ми купували нашим захисникам і автівку, і дрони. Щодо продуктів харчування, запчастин, інструментів, то тут навіть обліку точного немає, соколівчани дружно відгукуються на потреби воїнів-земляків і не тільки. Чому я особисто везу допомогу на Схід? По-перше, по-іншому не можу, допомагаю армійцям ще з початку війни, тобто, добрий десяток років цим займаюся. А по-друге, люди довіряють тим, кого добре знають, тобто, мої земляки впевнені, що кошти, які вони донатять, витрачені на конкретне замовлення хлопців із ЗСУ.

Щодо роботи старости і до того, хто ефективніше виконує такі обов’язки  – чоловік чи жінка, скажу, що різниці немає. Адже коли я їду у відрядження на Схід, повністю покладаюся на діловодку старостату Валентину Мазур. Тих кілька днів вона замінює мене, і я спокійний, бо люди, які приходять за довідками чи з іншими зверненнями, отримають відповідну послугу. Так само співпрацюю із багатьма жінками-керівницями і можу сказати, що вони ефективні менеджерки. Наразі ж переказую вітання зі Сходу, якраз збираюся повертатися додому”.

Микола Завацький: “Досвід військового допомагає мені в управлінській роботі”

Ми­ко­ла Во­ло­ди­ми­ро­вич, війсь­ко­вий пен­сі­о­нер, піс­ля ви­хо­ду у від­став­ку та ба­га­тьох ро­ків ро­бо­ти в сис­те­мі охо­ро­ни і без­пе­ки роз­по­чав но­ву для се­бе кар­’є­ру – у Ша­рівсь­ко­му ста­рос­та­ті.

“Ша­рів­ка – но­ве для ме­не се­ло, я тут ні­ко­ли не жив і не пра­цю­вав, то­му до­во­ди­ло­ся по­чи­на­ти спо­чат­ку, зна­йо­ми­ти­ся з людь­ми, сіль­ськи­ми проб­ле­ма­ми, шу­ка­ти од­но­дум­ців та тих, хто мо­же і хо­че до­по­ма­га­ти. Од­ра­зу ска­жу, що зав­дан­ня – не з лег­ких. Ша­рів­ка – ве­ли­ке се­ло із сво­єю іс­то­рі­єю ко­ли­шньо­го дер­жав­но­го сіль­гос­ппід­при­ємс­тва. До цьо­го ча­су зем­ля там не роз­па­йо­ва­на, то­му не­має у нас фер­ме­рів, дріб­них од­но­о­сіб­ни­ків-аг­ра­рі­їв, ба­га­то со­ці­аль­них пи­тань се­ла до­во­дить­ся ви­рі­шу­ва­ти у спів­пра­ці із дер­жав­ним аг­ро­під­при­ємс­твом “Ша­рів­ка”, шу­ка­є­мо під­трим­ки і у при­ват­но­го біз­не­су. Од­ній лю­ди­ні, до то­го ж не міс­це­вій, неп­рос­то три­ма­ти ру­ку на пуль­сі жит­тя різ­них ку­точ­ків до­сить ве­ли­ко­го на­се­ле­но­го пун­кту, то­му якось од­ра­зу ут­во­ри­ла­ся гру­па не­бай­ду­жих лю­дей з різ­них ву­лиць, час­тин се­ла, які ін­фор­му­ва­ли про проб­ле­ми, опе­ра­тив­ну си­ту­а­цію то­що. Та­ким чи­ном вда­лось ство­ри­ти на гро­мадсь­ких за­са­дах сво­є­рід­ний ак­тив, у спів­пра­ці з яким бу­ло прос­ті­ше орі­єн­ту­ва­ти­ся.

З по­чат­ком пов­но­мас­штаб­ної вій­ни, зви­чай­но, ба­га­то чо­го змі­ни­ло­ся, бо змі­ни­ли­ся зав­дан­ня. Чи до­по­міг ме­ні дос­від війсь­ко­во­го? Од­ноз­нач­но, так. Я на­ма­гав­ся, ви­ко­рис­то­ву­ю­чи свій дос­від, пе­ре­ду­сім за­по­біг­ти па­ні­ці, у нас бу­ла чіт­ко ор­га­ні­зо­ва­на ко­му­ні­ка­ція із се­лищ­ною ра­дою і ми ви­ко­ну­ва­ли те, що пот­ріб­но бу­ло на той мо­мент. Сьо­год­ні про­дов­жу­є­мо до­по­ма­га­ти на­шим війсь­ко­вим – як і у всіх се­лах ак­тив­но зби­ра­є­мо кош­ти на прид­бан­ня ав­ті­вок, зап­час­тин до тех­ні­ки, усьо­го, що не­об­хід­но на­шим зем­ля­кам, кот­рі пе­ре­бу­ва­ють за­раз на за­хис­ті Ук­ра­ї­ни.

Поп­ри все ска­жу, що по­ряд із пот­ре­ба­ми вій­ни лю­дям не­об­хід­ні прос­ті бла­га ци­ві­лі­за­ції: во­до­пос­та­чан­ня, во­до­від­ве­ден­ня, більш-менш нор­маль­ні до­ро­ги, то­му як­ би це не зву­ча­ло, ми му­си­мо і ви­ко­ну­є­мо за­пи­ти лю­дей сто­сов­но та­ких пот­реб. На­ра­зі на трьох ву­ли­цях ідуть ро­бо­ти із цен­тра­лі­зо­ва­но­го во­до­пос­та­чан­ня, а у ба­га­ток­вар­тир­них бу­дин­ках, яких в нас є до­сить ба­га­то, ви­рі­шу­є­мо пи­тан­ня во­до­від­ве­ден­ня, бо ста­ра сис­те­ма уже дав­но вий­шла із ла­ду, а лю­дям пот­ріб­но якось жи­ти. Го­лов­не, що змі­ни­ло­ся за пе­рі­од від по­чат­ку пов­но­мас­штаб­ної вій­ни – це са­мі лю­ди, во­ни від­чу­ли, що від­по­ві­даль­ність за свій дім, ву­ли­цю, се­ло, кра­ї­ну не­суть во­ни са­мі, а не хтось ін­ший, не якась ві­док­рем­ле­на вла­да, бо лю­ди – то і є вла­да. Нап­рик­лад, у нас тра­пи­ла­ся си­ту­а­ція, ко­ли не­об­хід­но бу­ло за­мі­ни­ти на­сос на свер­дло­ви­ні міс­це­во­го во­до­го­ну. Сам на­сос ми от­ри­ма­ли від ко­му­наль­но­го під­при­ємс­тва се­лищ­ної ра­ди, а от ро­бо­чих рук, тоб­то спе­ці­а­ліс­тів по за­мі­ні, зав­жди бра­кує.  Для ша­рів­чан то не ста­ло проб­ле­мою, во­ни зіб­ра­ли­ся ра­зом, по­ра­див­шись, знай­шли між со­бою пот­ріб­них лю­дей і спіль­но ви­ко­на­ли ро­бо­ту. Та­ких прик­ла­дів бу­ло уже не­ма­ло, і це на­ди­хає”

Тетяна Каськова: “Головне у роботі старости – ефективна комунікація з громадою”

Для старости сіл Томашівка та Нове Село Тетяни Каськової робота у системі місцевого самоврядування теж стала новою. До цього вона майже 15 років працювала у журналістиці, у редакції газети “Вперед”.

“Я погодилася на цю посаду, бо хотіла спробувати себе в іншому полі діяльності і навіть не підозрювала, що журналістський досвід настільки допоможе мені долати виклики, з якими я зіштовхнулася з перших днів роботи. По-перше, я розуміла, що і як працює, бо журналісти, готуючи матеріали, зіштовхуються з різними сферами життєдіяльності громад, мала багато особистих зв’язків, що теж важливо, і головне – не боялася комунікувати, знайомитися, розмовляти.

Таким чином швидко налагодила діалог із жителями сіл Томашівка та Нове Село, “вирахувала” формальних та неформальних лідерів громадської думки, визначила для себе першочергові та довготермінові завдання. Щодо війни, наша громада розташована біля стратегічних об’єктів, тому із самого початку повномасштабного вторгнення рф в Україну було важливим оповіщення населення про повітряні тривоги. Я швидко створила групи в телеграмі для кожного села окремо, хочу сказати, що ці групи до цього часу працюють поряд з іншими можливостями отримання інформації.

Далі було приблизно, як і у інших – встановлення блокпостів, приготування їжі для військових, обмеження під’їздів до населених пунктів. Без консолідованої спільної роботи усе це зробити було б неможливо. Я до цього часу згадую дні, коли в мене ні на хвилину не змовкав телефон, коли люди самі пропонували, як краще, бо ж я не місцева.

І чоловіки, і жінки у цій роботі – важливі, і це навіть не розподіл роботи за гендерними ознаками: те, що вимагає фізичної сили і щось простіше. Ми працювали спільно, так само відбувається і тепер, коли завдання і ситуація стали чіткішими. І хоч поряд зі мною жінки – це завідувачки бібліотеками та місцевими клубами, працівниці ФАПу, до підготовки спільних заходів, впорядкування територій долучаться усі.

Остання наша велика справа – облаштування Дошки пам’яті загиблим Героям-землякам та відновлення парку імені Ярослава Костишина – свідчення того. Щоб побачити результат, працювали разом, а очолював ініціативну групу житель села Томашівка Микола Фабіян, який зібрав навколо себе кілька десятків небайдужих земляків”.

Отже, час, хоч і не дуже швидко, але впевнено стирає упереджене ставлення до гендерних ролей у самоврядній системі. Більше того, відчутним стає запит жителів і жительок населених пунктів на те, щоб при призначенні старости голос громади був врахований, бо люди потребують надійності, професійності, відповідальності того, хто представляє їхні інтереси в органі місцевого самоврядування, і зовсім  немає значення, буде це чоловік чи жінка.

Алла Гуменюк. Матеріал створено у співпраці з Волинським пресклубом.