Як ярмолинчанка Лариса Міщинська узялася відродити старовинний палац у рідному селі.
Село Удріївці Дунаєвецького району ярмолинчанка Лариса Міщинська недарма вважає своїм рідним. Звідси – діди і бабусі, тут усі стежки знайомі, бо в дитинстві проводила канікули серед цих розлогих дібров, щедрих садів та бабусиних казок.
“Мене завжди приваблювала старовина, – зізнається пані Лариса. – Цікавилася з дитинства легендами та переказами, казками, які знала лише бабуся. Так само любила давні речі: книги, одяг, предмети побуту, особливо, коли з ними пов’язана якась історія”.
Лариса Міщинська працювала на різних роботах, найбільше – у сфері торгівлі та приватного бізнесу. Але у душі завжди залишалась романтика дитинства та потяг доторкнутись до джерел, аби дати відповідь на питання: хто ми, звідки і що несемо з собою у майбуття?
Знайти шлях руху у цих вподобаннях допомогла зустріч із Анастасією Донець – невтомною волонтеркою у справі захисту історичних пам’яток, директоркою Малієвецького обласного історико-культурного музею.
“Коли я познайомилась із Настею, одразу відчула – це моя людина. Я долучилася до її команди волонтерів, котрі їздили прибирати сміття біля старовинних садиб – історичних пам’яток на Поділлі і не тільки, що з тих чи інших причин виявились нікому не потрібними та ставали місцями стихійних сміттєзвалищ. Ми звільняли ці чудові місця від непотребу, розчищали гори пластикових відходів, нерідко колишні палаци необхідно було вивільнити від заростів та заліснень хмизом, бо як правило, такі садиби оточені старовинними парками. Робота, звісно, нелегка, але яке задоволення отримуєш, коли бачиш, як засяяв палац, хоч часто із вибитими вікнами та дверима. Ми фотографувались, робили знімки пам’яток, слухали історію того чи іншого місця. Таких зустрічей і поїздок було немало. І одного дня прийшла думка про те, що і у моєму рідному селі Удріївці є таке місце, яке просить про допомогу. То приміщення колишньої дев’ятирічки, яка була закрита у зв’язку із оптимізацією навчальних закладів. Ця будівля – дуже давня, і хоч не входить до переліку історичних пам’яток, сягає 19 століття і береже у своїх стінах багато таємниць”.
Так пані Лариса звернулась спочатку до історичних джерел. Хоч інформації про цей невеличкий палац у живописній місцині Удрієвець вдалось знайти не так багато, дізналась, що його побудував тут пан Лозинський. Зводити сімейне гніздо почав у 1841 році у стилі нео-готики. Приблизно через два десятиліття Удріївці дістались племіннику пана – поміщику Дмоховському, який мав шістьох доньок, а коли народився син – звелів добудувати до палацу дві башти на честь новонародженого наслідника. Відомо ще, що у кінці XIX – на початку XX століття помістям, а, очевидно, і палацом володіли К. Л. Староримінська та А. Л. Орловська. От, власне, і усі відомості. Довгий час палац та садиба слугували сільською школою, де класи, майстерні, бібліотека та інші необхідні шкільні інституції розміщувались у додаткових приміщеннях, історія яких – невідома. За кілька років після закриття школа-палац прогнозовано перетворилась на локацію для зйомки фільму жахів: сміття, чагарники, розбите віконне скло… Хтось особливо “винахідливий” на другому поверсі, на який вели ще панські дерев’яні сходи, спробував влаштувати барбекю. Від цього приміщення ледь не згоріло, а стеля, звичайно, завалилася. Не пошкодували охочі порозважатися у такий дивний спосіб і першого поверху, де ще й тепер дивно поєднуються майже метрові стіни із венеціанськими вікнами із залишками шкільного інтер’єру… А що вже говорити про велике, добротне підвальне приміщення, яке, певно, було колись винним погребом, а поколінням школярів слугувало їдальнею…
“Оглянувши все це, аж серце тьохнуло, – згадує пані Лариса. – Перша думка була: хіба не заслуговує і наше невеличке, але таке красиве подільське село, щоб мати свою історичну пам’ятку, перлину, яка б об’єднувала земляків. Хотілося б, щоб тут був історичний музей разом із локаціями для зеленого туризму. Ідей виникало багато, але реальність швидко лякала. І тоді я зателефонувала Насті Донець. Знаєте, коли я з нею спілкуюсь, крила виростають. Це ж вона оберегла Малієвецький палац Орловських від забуття і схожої долі, коли було вирішено про закриття там дитячого санаторію. Вона переїхала із міста в село, організувала там музей, зібрала команду висококваліфікованих реставраторів, істориків, зуміла зацікавити меценатів… І сьогодні – це місце, яке притягує не лише випадкових мандрівників, а тут відбуваються наукові конференції, костюмовано-театралізовані екскурсії – щось нове і незвичайне для відвідувачів.
У розмові мою ідею про відродження Удрієвецького палацу пані Анастасія підтримала. І не лише морально, а й запропонувала співпрацювати. Це дало поштовх діяти – не зволікати. Крім чоловіка, доньки та зятя до нашої родинної ініціативи доєднався мій двоюрідний брат Володимир Кузьмінський. І ми наважились на перші кроки. Спочатку створили громадську організацію “Удріївці – відродження”, звернулись до Новодунаєвецької селищної ради із проханням взяти в оренду садибу. Ще й не дочекавшись відповідних документів, організували першу толоку.
Нас підтримали волонтери із різних куточків України. Людей було багато. Ми очистили від сміття приміщення і територію навколо нього, звільнили подвір’я від чагарників. Звісно, нам допомогла пані Анастасія Донець, яка є нашою натхненницею. А потім усі пригощалися білим удрієвецьким борщем, унікальний рецепт якого я успадкувала від своєї бабусі і приготувала його для гостей”.
Звичайно, щоб втілити у життя мрію пані Лариси – зробити цю невеличку садибу культурним простором, потрібно і ресурсів, і часу. Але вона впевнена, що головне – не здаватись. Енергією “заряджається” від однодумців, які знаходяться легко з допомогою всюдисущої мережі Інтернет. І ось минулої суботи той самий Інтернет, а головне – невсипуща ініціатива Лариси Олександрівни зібрали волонтерів на весняну толоку до Удріївців – першу у цьому році. Ми з Ларисою та Андрієм Міщинськими їхали до садиби із твердою впевненістю, що будемо перші – треба зустрічати гостей. Але у парку уже працювало дві жінки – згрібали торішнє листя та витинали непотрібні пагони велетенськими садовими ножицями. Познайомились. Виявилось, волонтерки прибули із Києва нічним потягом.
Пані Надія Матвєєва – науковця, займається клітинною біологією та працює в НАН України, приїхала на толоку зі своєю аспіранткою – пані Таїсією. Обидві науковиці уже не вперше на схожих толоках, захоплюються ентузіазмом та усіляко підтримують Анастасію Донець.
Цього разу Надія Анатоліївна привезла для Малієвецького музею книги українських класиків із автографами авторів – це із особистої колекції батька – у минулому журналіста Анатолія Пилиповича Матвєєва. Серед видань – поезія Павла Тичини, твори Івана Ле, Петра Панча, Юрія Смолича та інших.
Серед волонтерів/волонтерок – люди різних професій та представники міст Хмельницький, Київ, Кам’янець-Подільський та, звичайно, Маліївецького музею. Хтось прибув на толоку вперше, хтось уже волонтер із досвідом. Підтягнулись і місцеві. Директорка Удрієвецького Будинку культури Світлана Фабіянська пам’ятає це приміщення як школу, тут сама навчалась. Розповідає, що на базі навчального закладу свого час був літній дитячий табір, бо розлогий парк та каскад ставків створює влітку тут неймовірну атмосферу.
Чи стане Удрієвецький палац місцем для туризму? У пані Лариси Міщинської відповідь на це питання однозначна: “Так!” Бо й ідеї генеруються у неї у геометричній прогресії. Крім палацу, попри усе хоче відродити лісову хатину свого дідуся – відомого на усю округу колишнього лісника, як об’єкт зеленого туризму. І не лякають її ні відсутність фінансів, ні бюрократична тяганина із документами, ні об’єми робіт, для яких ой, як багато усього потрібно. Вона приймає цей виклик гідно і впевнено. Бо мета – одна: зберегти та передати поколінням багатство землі, яка є нам рідною, не дозволити втратити пам’ять свого роду у вузькому та широкому сенсах. Адже це теж боротьба – за свою історію і своє майбутнє.
Алла Гуменюк. Фото авторки та із відкритих Інтернет-джерел. Матеріал створено за сприяння Волинського прес-клубу.
