Меморіальні дошки загиблим воїнам Володимиру Дмитруку та Роману Квасниці відкрили на фасаді приміщення Жилинецької гімназії.
У цьому лютневому дні вже було відчутно прояви ранньої весни: глибоке синє небо із яскравим сонячним світлом враз змінювалося темною хмариною та де-не-де кидало дощовими краплями. Вбачалась у цьому трагічна символіка. Адже жителі сіл Жилинці та Буйволівці зійшлися саме сьогодні до місцевої школи, щоб взяти участь у відкритті меморіальних дошок загиблим Героям – землякам Володимиру Дмитруку та Роману Квасниці. Таким молодим та сповненим сонця, як оте глибоке небо. Але війна обірвала їхні роки життя надто рано, безжалісно та раптово, так як сіра хмарина несподівано закривала чисте небо.
У меморіальному заході взяли участь не лише учні та педагоги гімназії. Вшанувати пам’ять загиблих прийшли рідні та близькі хлопців, друзі, односельчани. Лунали пронизливі слова про мужність та патріотизм, про смерть заради життя і про те, якими чудовими синами, братами, друзями, учнями були Володимир та Роман, котрі тепер зустрічатимуть і проводжатимуть поглядами із зображень на гранітних дошках усіх, хто заходить до цієї невеличкої сільської школи. Їх тут добре знають та пам’ятають.
Володимир Дмитрук народився у місті Хмельницький, згодом сім’я переїхала у село Жилинці, де пройшли його дитячі та шкільні роки. Далі юнак здобував професійну освіту – вивчився на кухаря, кулінара борошняних виробів, але умів робити усе. Його дбайливі руки могли працювати із найрізноманітнішими будматеріалами, лагодити машину, виконувати будь-яку роботу. І, звісно ж, Володя полюбляв куховарити, умів випікати торти та усілякі десерти, а ще хліб, бо з дитинства знав, що якщо є у домі хліб, то є життя. Допомагав матері, любив працювати разом із братом Максимом. Так само разом брати пішли захищати Україну, коли розпочалась повномасштабна війна. І у війську хлопці були вправними. Оволоділи саперською справою, брали участь у боях на Донецькому та інших напрямках. Максим як старший відчував відповідальність за брата, хвилювався, намагався завжди бути поряд. Але не вберіг. Важке поранення в спину, евакуація з поля бою, надія на порятунок, яка згасла 8 листопада 2022 року…
Усього 20 років було Роману Квасниці – красивому, талановитому юнаку, коли його життя обірвалося на найгарячішому на той час напрямку бойових дій – Бахмутському. Роман народився та зростав у селі Буйволівці, навчався у місцевій школі, а згодом – у сусідніх Жилицях. З дитинства був незамінним помічником для батьків, надійною підтримкою для братика. Любив трудитися по господарству, багато чого умів робити – навчився від батька, тому і професію обрав одну з найбільш мирних – газоелектрозварювальника. Здобував її у Ярмолинецькому ДНЗ «Агропромисловий центр професійної освіти». Усі предмети засвоював легко та із задоволенням, ще більше подобались йому заняття з виробничого навчання. До цього часу викладачі та майстри пам’ятають усміхненого, життєрадісного, улюбленого учня, у якого все виходило якнайкраще. У 19 років Роман був призваний на строкову службу. Початок війни зустрів, перебуваючи у лавах Національної Гвардії України. Захищати рідну землю – це було його рішення. Роман підписав контракт та став на захист столиці і передмість Києва. Отримав Подяку міської влади, звільненої від російських окупантів Бучі. Для побратимів він був надійним, відповідальним, світлою людиною з великим серцем. Життя воїна забрав ворожий танковий обстріл.
Про короткі, але такі яскраві життя Героїв розповідали ведучі заходу. Пам’ять про них, а також усіх загиблих за незалежність України, зокрема жителів сіл Жилинці й Буйволівці Алли Вовк, Юрія Кушніра, Сергія Халаменди, Василя Романюка, Віталія Альміза вшанували хвилиною мовчання. Меморіальні дошки відкрили рідні Героїв. Із промовою до учасників мітингу звернулися заступник голови Ярмолинецької селищної ради Іван Березовський, директорка Жилинецької гімназії Людмила Урбан, староста сіл Жилинці та Буйволівці Ніна Юркова. Зворушливі рядки поезій та пісень про новітніх Героїв не залишали нікого байдужими. Люди не соромилися сліз.
А далі відбулося освячення меморіальних дошок та лунала молитва за душі невинно вбитих воїнів, яку звершили благочинний Ярмолинецького округу ПЦУ отець Миколай Ковалик та настоятель храму Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії (с. Правдівка) о. Василь Стус.
Вогники лампадок та оберемки квітів – данина пам’яті та прояв величезної любові та поваги до подвигу Героїв.
Алла Гуменюк.
