Життєві ювілеї – це не просто родинні свята, особливо у людей, котрі значну частину життя віддали служінню громаді, улюбленій справі, на благо дітей. Ольга Вікторівна Марусій – директорка комунальної установи “Iнклюзивно-ресурсний центр Ярмолинецької селищної ради” – одна із тих, хто роботі віддається сповна, черпає тут силу і віддає її одночасно. Бо понад усе – любить порядок та довершеність, цікавиться новинками та швидко впроваджує їх у щоденну роботу.
Щоб у цьому переконатися – багато не треба, варто лише зайти до приміщення Центру та поспостерігати, як відбувається тут звичайний щоденний робочий процес. Отже, у переддень ювілею – розмова про вибір професії, життєві лабіринти, виклики та труднощі, радощі маленьких та значних перемог – словом, про усе, що і складає барвистий ювілейний букет непростої професійної та жіночої долі.
– Ольго Вікторівно, спершу, чому саме педагогіка? Хто чи що вплинуло на вибір професії?
– Відповідь у мене однозначна: це мій класний керівник Марія Михайлівна Коханко. Усе – ще зі шкільних років, бо хотілось наслідувати улюблену вчительку. Так, я вступила до педучилища та отримала диплом виховательки дошкільного навчального закладу. Після того здобула вищу освіту у Київському національному університеті ім. Т. Г. Шевченка.
– За спеціальністю працювали?
– Так, і в дитсадку у Томашівці, і в Ярмолинецькому “Сонечко”, а вже після закінчення вишу викладала географію у різні періоди у трьох школах: Соколівській, Ясенівській та Антоновецькій. В Антонівцях навіть мала досвід перебування на керівній посаді – була завучем. Ще був досвід роботи методисткою у профтехосвіті.
– Чому обрали географію?
– І знову приклад шкільної учительки. У Ярмолинецькій середній школі №2, де я навчалась, у паралельному класі класним керівником була Клавдія Михайлівна Шульженко – учителька географії. Я любила її уроки, взагалі у мене – математичний склад розуму.
– Ольго Вікторівно, що змінило напрямок Вашої діяльності – від практичної педагогіки до адміністративних, а згодом керівної посади?
– Певно, випадковість. Після декретної відпустки із молодшою донечкою (правда, то було недовго, Віці на той час було усього пів року), запропонували посаду у методкабінеті районного відділу освіти. І я погодилась. Поряд із методоб’єднанням учителів географії я створювала та вела психологічну службу. Спочатку посада психолога була лише в Ярмолинецькій загальноосвітній школі №1, яку обіймала Ніна Василівна Паздерник. Із часом психологи та соціальні педагоги з’явились у багатьох школах. Я стала завідуючою ПМПК – психолого-медико-педагогічної консультації. Тобто, я вела і психологічну службу, і уже вимальовувався конкретний напрямок роботи із дітками з особливими освітніми потребами. Потім знову були зміни у зв’язку із реформуванням освітянської галузі і територій, утворювались громади, тому ПМПК припинила свою діяльність, натомість утворювалися інклюзивно-ресурсні центри. Посада директора цього центру була конкурсною, і я взяла у ньому участь.
Було складно, бо окрім факту участі і перемоги в конкурсі завжди присутні якісь “підводні течії”: людський фактор ніхто не відміняв. Але і посада директора новоствореного інклюзивно-ресурсного центру – це лише початок. Бо на той момент не було ні приміщення, ні фахівців, ні обладнання. Пам’ятаю, як разом із бухгалтеркою, у травні 2018 року пішли відкривати рахунки, а у серпні районна рада проводила конкурс із відбору фахівців. Робота починалась із однієї кімнати у приміщенні колишнього технологічного ліцею. Із меблів – лише чорний стіл (сміється), а стільців – немає. Десь зібрали стільчики від учнівських парт. Так і прилаштувались усі за одним столом: четверо фахівців і ми з бухгалтером – такий був початок. Але попри організаційні питання одразу почали обстежувати дітей. Питання ремонту, обладнання вирішувались паралельно, тобто, після завершення робочого часу. Із меблями допомагали спонсори, так само, як із обладнанням. З часом облаштували кабінет ЛФК, окремі кімнати – для фахівців. Але ж ми працюємо із особливою категорією дітей, яким потрібні спеціальні умови у санвузлах, окремі простори для занять. Не скажу, що легко, але все ж вдалось донести до керівництва громади, що соціальна сфера – то чи не найважливіший показник у життєдіяльності кожної громади, особливо, коли це стосується дітей. У 2021 році, перед самим Днем учителя ми отримали такий подарунок – окреме приміщення. І знову спільними зусиллями – ремонт. Тут хочу відзначити ентузіазм нашого колективу, бо всі дуже хотіли окремого приміщення і з нетерпінням чекали того дня. Тому дружно взялися за роботу, залишаючись допізна після основного робочого часу.
Допомагали чоловіки, рідні – влаштовували справжні толоки. Матеріали та обладнання профінансувала громада. Користуючись нагодою, хочу подякувати керівництву Ярмолинецької селищної ради за підтримку у придбанні засобів реабілітації, матеріалів, спеціального обладнання. Отже, на сьогодні маємо зручне комфортне приміщення, сучасне обладнання, висококваліфікованих фахівців, забезпечених усією необхідною комп’ютерною технікою. За шість років роботи – це непогано, вважаю. Завдяки такому рівню наші послуги затребувані і в інших громадах, на сьогодні це Зіньківська та Розсошанська. За роки війни прийняли ми і десятки дітей із числа внутрішньо переміщених осіб. До прикладу, прийомна сім’я Шевченків, які переїхали до Ярмолинець із Слов’янська та тут оселилися.
– Iнклюзивне навчання у закладах освіти теж відбувається за участю Центру?
– Так, звичайно. Без нашого висновку таке навчання не може бути організовано у будь-якому навчальному закладі, крім того, наші фахівці є учасниками команди психологічно-педагогічного супроводу. А головне наше завдання – це інтеграція дітей з особливими освітніми потребами у суспільство. Ми визначаємо освітні труднощі та якого рівня підтримки дитина потребує. Залежно від цього рівня наші вихованці отримують додаткові корекційно-розвиткові години занять з вузькопрофільними фахівцями: вчителем-логопедом, практичним психологом, вчителем-дефектологом, вчителем-реабілітологом. Ми проводимо і засідання батьківської школи, враховуємо їхні побажання у роботі, ведемо консультативно-просвітницьку роботу з педагогічними працівниками та батьківською громадськістю.
– Ольго Вікторівно, зважаючи на те, що Ви фактично змінили фах, хоч працюєте і надалі у системі освіти, доводилось і другу вищу освіту здобувати?
– Обов’язково. Ще з часів створення психологічної служби у методкабінеті, я здобула вищу освіту психолога і соціального педагога у Хмельницькому національному університеті. Якщо відверто, ніколи не думала, що психологія, яку ми вивчали у Київському університеті, яку я любила (згадую часто професора Українського), стане моєю основною роботою. Знову ж таки, непросто було ще раз вступити навчатися, бо якраз в цей час захворіла моя донечка Вікторія. Були моменти, коли здавалось, що не витримаю. Тут прийшли на допомогу добрі люди. Хочу згадати Октавіана Михайловича Коханка – нашого земляка, науковця і надзвичайну людину. Він сказав те, що я пам’ятаю до сьогодні: “Сподівайся у житті, Олю, лише на себе…”
– Особисте питання – Ви виховуєте особливу донечку і багато чого знаєте не лише із підручників…
– Так склалась доля, я про це сьогодні говорю, пройшовши усі складні етапи визнання та сприйняття. Це вже реалії мого життя. Скажу, що надзвичайно цінною є для мене допомога моїх рідних: мами, батька, який, на жаль, сьогодні уже покійний, але багато років поспіль для мене і для Віки був незамінною підтримкою, а також, звичайно, родини мого старшого сина Павла – і він, і невістка Наталія – мої надійні помічники.
Так само стараюсь підтримувати і їхню молоду родину, люблю неймовірно онуків та щодня молюсь за сина, який є офіцером та захищає Україну, перебуваючи у найгарячіших зонах ведення бойових дій. Ось така історія. А насамкінець хочу сказати про те, що викристалізувалось із життєвого досвіду: людину рятують три основні християнські чесноти – віра, надія і любов. Усім людям зичу, щоб вони вони були з вами протягом життя. А найбільше моє бажання – це мирне небо над головою і рідна земля під ногами, чого і усім бажаю!
Розмову вела Алла Гуменюк. Фото з архіву Ольги Марусій.
