Жінка-військова в українській армії сьогодні – радше правило, а не виняток, як це було на початку нульових. За словами заступниці міністра оборони України Наталії Калмикової, станом на січень цього року загальна чисельність жінок у Збройних Силах України складає 66,9 тисяч осіб, із них – 47,2 тисяч – військовослужбовиці. При цьому 6,5 тисяч перебувають на керівних посадах, а близько 4 тисяч знаходяться на лінії зіткнення. Таку інформацію Наталія Калмикова оприлюднила під час зустрічі із пані послом Канади у справах жінок, миру та безпеки Жаклін О’Ніл.
Україна уже немає жодних перешкод на законодавчому рівні щодо дотримання гендерної рівності у військах. Натомість активно відбувається процес реалізації цих норм.
Про службу та звичайне родинне життя, про стереотипи, небезпеку та покликання розмовляємо із родиною військових Ганною та Миколою Печерськими.
– Пані Ганно, перше запитання до Вас. Як Ви доєдналися до української армії?
Г. П.: – Я завжди хотіла бути військовою. Захоплювалася своїм братом, який займався спортом, брала з нього приклад, любила дивитись бойовики, але вступити до військового училища через ряд причин не вдалося. Після закінчення загальноосвітньої школи стала студенткою Івано-Франківського медичного університету. Отримала диплом лікаря-стоматолога та першочергове військове звання молодшого лейтенанта, так як при університеті була військова кафедра. Деякий час працювала у стоматології, але зрозуміла, що то – не моє. Тоді знову повернулася до давньої мрії – одягнути військову форму. Більше того, із вищою медичною освітою – це можливість зреалізувати свої знання та вміння, набуті в університеті, в армійському середовищі. Десь приблизно такі роздуми привели мене у 2019 році до служби у військовій частині А2730, та підписання контракту. Так я стала начальницею медичної служби-медичного пункту.
– Чи виправдалися Ваші очікування?
Г. П.: – Чесно, це краще, ніж у стоматології (сміється). Насправді, я – людина комунікабельна, люблю спілкуватися, організовувати, вирішувати завдання. Якщо Ви про те, чи відчувала я якісь незручності через те, що, військові – переважно чоловіки, то ні, не відчувала.
По-перше, у нашій частині служить багато жінок на різних посадах, в тому числі вони є і серед моїх підлеглих – у медичній службі. А по-друге, для мене ніколи не було різниці чи чоловіки, чи жінки працюють зі мною в колективі. Головне – це якісне та вчасне виконання усіх поставлених завдань. Скажу більше, у військових частинах успішно реалізовується гендерна політика.
– Чи можна трохи докладніше про це?
Г. П.: І чоловіки, і жінки – це військовослужбовці, наше головне завдання – це захист України. Тому різниці за статевою ознакою немає ніякої. Як чоловіки, так і жінки несуть службу у добових нарядах, їдуть у відрядження, займаються бойовою підготовкою, виконують як бойові, так і спеціальні завдання, не тільки у пункті постійної дислокації, а й у районах ведення бойових дій.
– Пане Миколо, коли Ви познайомилися зі своєю майбутньою дружиною, знали, що вона – військова?
– М.П.: – Так, знав. Більше того, я знав, що вона займає капітанську посаду, очолює один із важливих підрозділів. Я ж на той час був просто солдатом. Хоч ближче ми познайомилися поза роботою, але я усе про Аню знав.
– Розкажіть, будь ласка, про свій шлях у ЗСУ?
М. П.: -У мене у житті, по суті, два великих захоплення: техніка і армія. Ще школярем (а я навчався у Новосільській школі) любив машини і все, що з ними пов’язано. Професійну освіту та диплом слюсаря із ремонту автомобілів та газоелектрозварника здобув у Ярмолинецькому професійному ліцеї, потім був Новоушицький коледж механізації, далі – Хмельницький національний університет. На конкурсній основі пробував потрапити на службу до поліції – не вдалося. Саме тоді за порадою брата вирішив скористатися шансом в армії – дізнався, що у цій військовій частині набирають особовий склад. Впевненості не було. Але, на щастя, фортуна виявилася на моєму боці. Я був прийнятий, згодом пройшов спеціальну підготовку в одному з навчальних центрів. Усе це відбувалося у 2016 році. Через рік вперше відбув на ротацію у зону АТО, 2018-2019 – ООС. До повномасштабного вторгнення працював у колісному цеху із ремонту бронетанкової техніки.
– День, коли ми усі дізнались про повномасштабне вторгнення росії – який він був для вас обох, і що змінилося?
Г.П.: – Для нас, певно, це не було шоком, бо нас поступово готували до можливої війни. Звісно, ніхто не знав, коли саме це станеться. Тому, як і усі люди, ми були збентежені, на світанку по тривозі прибули до частини. Перші кілька тижнів було серйозне навантаження. Ми не покидали територію частини, сюди активно прибували мобілізовані, частина розгорталася. Додалося, звісно, роботи і у нашої медслужби.
М.П.: – Мене перевели у інший підрозділ та присвоїли звання сержанта. Нашим головним завданням було відновлення та ремонт військової техніки. У 2023 році я став уже молодшим лейтенантом і знову змінив підрозділ. Зараз я – заступник начальника ремонтного цеху, у званні лейтенанта.
– Як служиться подружжю в одній частині, власне, чи це перевага, чи недолік?
М.П.: – Ми разом із 2020 року. Працювати разом, у нашому випадку, служити – це добре. У нас багато спільних інтересів, ми розуміємо одне одного. А от щодо дітей, то є проблеми. Наша донечка, якій невдовзі буде два роки, все більше хоче нашої уваги. Так само старший син (від першого шлюбу Ганни). Але ми розуміємо, що саме задля світлого майбутнього наших дітей служимо та маємо робити вибір на користь служби.
– Що мотивує сьогодні молодь служити в армії і що ви побажаєте тим, хто прийняв рішення служити?
Г.П.: – Служба в армії – це хороша заробітна плата та соціальний пакет, можливість вдосконалюватися та зробити кар’єру. Але, насамперед, людей мотивує мета допомогти своїй країні у такий важкий час. Це стосується і чоловіків, і жінок.
Тим, хто вирішив служити, хотілося б побажати сили, витримки та знайти себе у Збройних Силах України. Можливості зараз є для усіх бажаючих. А головним побажанням усім українцям напередодні Дня Незалежності України – нашої найшвидшої Перемоги та мирного життя.
Спілкувалася Алла Гуменюк. Матеріал створено за сприяння Волинського пресклубу.
