Від соціальної робітниці – до директорки Центру надання соціальних послуг – такий шлях за 31 рік професійної діяльності пройшла Наталія Краснодемська. Ось чому ця сфера є добре знайомою та близькою для пані Наталії.
Попри суспільний дискурс про роль та проблеми працівників бюджетної сфери загалом, Наталія Олександрівна вважає несправедливим те, що саме співробітники служби соціального захисту є поза увагою політиків та чиновників в частині підвищення оплати праці і ролі на сучасному етапі історії України. Але і навантаження, і відповідальність, і функціонал таких працівників постійно збільшується та розширюється. З початком повномасштабної війни соціальні робітники та кваліфіковані працівники сфери соцзахисту й поготів стали головними комунікаторами, які здатні вирішити проблемні, в тому числі кризові ситуації на місцях. До вразливих груп населення таких як особи з інвалідністю, одинокі непрацездатні, родини, які потрапили у складні життєві обставини додалися вимушені переселенці, сім’ї загиблих, ветерани війни, ті, хто повернувся з полону… Працівників соціальної сфери чекають та покладаються на них, нерідко завищуючи межу їх можливостей. Про це та інше – у нашому інтерв’ю.
– Наталіє Олександрівно, що змінилось у роботі Центру з початком російської агресії?
– Роботи значно побільшало. Якщо раніше був більш-менш визначений напрямок – із пенсіонерами, одинокими хворими, то нині під нашим крилом – неблагополучні родини, ВПО, а віднедавна – це робота із ветеранами та демобілізованими особами, для цього буде введено окрему посаду. Тобто, обсяг роботи постійно збільшується, чого, на жаль, не можна сказати про оплату праці. Більше того, про рівень заробітку у соціальній сфері взагалі мовчать. Якщо про зарплати освітян та медиків хоча б дискутують на різних рівнях, то соціальних працівників ніби й не існує. А насправді сьогодні на селі соціальний робітник – то ключова фігура, задіяна у різних активностях попри свої основні обов’язки. Натомість – ні гідної оплати праці, ні відповідного соціального статусу.
– Які головні завдання соціальних робітників?
– Соціальні робітники надають такі послуги: догляд вдома, представництво інтересів, посередництво, супровід у складних життвєих обставинах, натуральна допомога, забезпечення технічними засобами реабілтації, оволодіння навичками користування ними та інше. Але при усьому цьому вони не можуть, наприклад, обробити в повному обсязі чималенькі городи та сади наших підопічних, навести ідеальний лад у будинках на п’ять і більше кімнат. Є норми і їх потрібно дотримуватись, а наших соціальних робітниць – бо це переважно жінки, і їхню працю – поважати. Адже сьогодні кожна з них і так трудиться понад завдання, бо при нормі 6-8 підопічних обслуговує 10-13.
– Що спричиняє таку ситуацію?
– Це – комплексна проблема. Щороку збільшується число жителів громади, які підпадають під нашу опіку. А штат працівників не збільшується, так само як і рівень зарплати. До прикладу, раніше ми не обслуговували осіб із психічними захворюваннями, а тепер обслуговуємо. А це – особливості поведінки аж до агресії. Ще один приклад. У період ковідного карантину багато бюджетних установ працювали дистанційно. Але ж це не про нас! Велика кількість наших підопічних потребувала ліків, доставки продуктів, приготування їжі, чистих осель та випраних речей, оскільки самостійно вони не спроможні це зробити. Тому наші співробітники постійно наражалися на небезпеку. Так само і тепер під час війни. Ми не лише звичні обов’язки виконуємо, а активно долучаємось до волонтерства, працюємо із родинами загиблих, полонених, військовослужбовців. Можливо, трішки допоможе введення нових фахівців по роботі з ветеранами. Але глобально ситуація навряд чи зміниться без уваги держави. Ще один факт: наразі маємо соціальних робітниць, котрі обслуговують людей одразу у двох-трьох селах. Їх ніхто не возить, вони ходять пішки. Наприклад, Пасічна-Васильківці-Магнишівка, Москалівка-Коритна, Правдівка-Вихилівка, Антонівці-Голохвасти. Це пари населених пунктів, які обслуговує по одній соціальній робітниці. Влітку “виручає” велосипед, а взимку? Крім пенсіонерів, є у нас вдови загиблих із дітками маленькими, яким часом нікому допомогти елементарно продукти із магазину привезти. А скільки може привезти у село одна соціальна робітниця, коли таких замовлень море! От добре, коли знаходять собі волонтерів у поміч, найчастіше – то члени їхніх родин, чоловіки, наприклад. І кіньми, і автівками доставляють для усіх потребуючих замовлення. Тому для мене дивно, чому соціальні робітниці, які фактично рятують село, залишаються поза увагою влади, найперше, це стосується розміру зарплати.
– Наталіє Олександрівно, що ж у такій ситуації мотивує?
– Лише люди. І наші колеги, і ті, кому ми вкрай потрібні. Але ще мене мотивує бажання все ж якось витягнути із тенет невидимості наших соціальних працівників і працівниць, котрі несуть на собі величезний вантаж відповідальності та показати суспільству важливість і необхідність нашої праці.
– Що, на Вашу думку, потрібно для цього?
– Насамперед – розуміння та усвідомлення сім’ями своїх обов’язків перед рідними, а держави – перед людьми, які стали для вразливих груп населення і рятівниками, і друзями, і містком комунікації зі світом. Трішки розшифрую. У ході роботи ми зіштовхуємось із проблемами, коли дорослі діти перекладають свої обов’язки по відношенню до батьків виключно на соціальні служби. Це – неприпустимо, бо ж наше завдання не доглядати будинки і садиби, а забезпечити життєво-необхідні послуги підопічних. Необхідно також спростити, а не ускладнювати документацію стосовно надання послуг. Наприклад, наразі ведеться моніторинг послуг, де відображається похвилинно весь спектр уже наданих послуг клієнту із його підписами. А у найближчому майбутньому нас чекають нововведення – електронний моніторинг із цифровими підписами підопічних! Як це працюватиме, коли пенсіонери не вміють користуватися і не мають у наявності смартфонів?
– Знаю, що Ви особисто пройшли усі щаблі у Центрі надання соціальних послуг: від соціальної робітниці – до директорки. У професії в цілому не розчарувалися?
– Так, це правда. Із 1993 по 2008 рік я працювала соціальною робітницею. Тому як ходити по хатах, що там робити, і які бувають підопічні, я добре знаю. Потім два роки була фахівчинею, здобула вищу освіту, десять років очолювала відділ у Центрі, а з 2021-го – на посаді директорки. Отже, вболіваю душею за кожну ділянку роботи.
– Які головні потреби у нашій громаді у сфері соцзахисту?
– Нагальними проблеми вважаю відсутність кризової кімнати та будинку-інтернату. Ми на порозі соціальної кризи, коли багато людей будуть у потребі хоча б тимчасового житла, в тому числі і військових. Тому соціальні гуртожитки, інтернати, ребцентри – на часі. Так само на часі – соціальні послуги, котрі з кожним роком будуть лише набувати актуальності, зокрема, в поствоєнному суспільстві. Отже, чим раніше органи державної влади звернуть свою увагу на соціальний сектор, тим швидше ми зможемо стабілізувати країну. Сподіваюсь щиро на це.
Розмовляла Алла Гуменюк. Матеріал створено за сприяння Волинського пресклубу.
