Минулої середи у селі Корначівка Солобковецької громади попрощалися із воїном Сергієм Кріштофором.
Кожна смерть на війні – то невимовний біль і для рідних, і для усієї громади. 4 вересня невеличке село Корначівка Солобковецької територіальної громади проводжало у Вічність свого Героя – 48-річного Сергія Кріштофора, який загинув під час виконання бойового завдання на Покровському напрямку.
Сергій народився у Корначівці, тут навчався у місцевій школі. По її закінченні здобував робітничу професію у професійно-технічному навчальному закладі у селі Говори колишнього Віньковецького району – став водієм. Працював на різних роботах, деякий час провів на заробітках. А далі поїхав до столиці, де влаштувався на роботу в одну із будівельних компаній. Сім’ю створив із дівчиною Наталею із свого села, яка проживала у недалекому сусідстві. Молода родина оселилася у рідному селі. І попри те, що Сергій працював у Києві, далеко від родини, намагався створити у домі усі необхідні умови для комфортного життя.
“Батько працював вахтовим методом, – розповідає донька Ангеліна, – і той час, коли перебував вдома, присвячував нам, своїй родині. Пам’ятаю, він завжди телефонував і питав мене, якого гостинчика я б хотіла. Одного разу я сказала, що хочу апельсинів. Тато привіз мені їх цілий великий пакет! До сьогодні пам’ятаю ті апельсини. А взагалі жодного разу не приїздив додому без подарунків та сюрпризів для мене…”
Коли почалася повномасштабна війна, Сергій повернувся у рідне село, бо київські будмайданчики призупинили роботу. Тут влаштувався тимчасово на завод “Яблуневий дар”, що у Солобківцях. А коли попередні роботодавці покликали, повернувся до столиці та продовжив розбудовувати місто.
Сергій був мобілізований на початку травня цього року. Спочатку була підготовка у навчальному центрі.
“Ми з батьком постійно спілкувалися, – ділиться Ангеліна Кріштофор, – Він говорив, що у нього все добре, заспокоював. Коли завершились навчання, він не одразу зізнався, що уже знаходиться у військовій частині у Донецькій області. Лише перед виходом на позиції у телефонній розмові повідомив, що буде на бойовому завданні. Так тривало і далі, він завжди попереджав, коли ішов на завдання, щоб я не хвилювалася, що може не бути зв’язку. 10 серпня батько разом із іншими побратимами, у кого було найбільше бойових виходів, прибув до Києва на кілька днів. То була ротація, а для мене – можливість побачити батька, зустрітись, обійняти його. 14 серпня – мій день народження, а 21 серпня – у тата. Ці дні він ще зустрів у Києві, а 24 серпня вони уже виїхали на Донеччину”.
Разом із татом Ангеліна зустріла своє 22-ліття. “Для мене мій тато – найкращий, – зізнається дівчина, – Від нього до мене передалося у спадок величезне відчуття відповідальності за доручену справу. Що б він не робив – завжди доводив діло до кінця. Він мене дуже любив. Знаю, що ще молодим він хотів мати донечку. Говорив, що хлопці – то “шалапути”, а дочка у старості водички подасть. Батько мене багато чого навчив, я постійно була біля нього, коли він щось майстрував. Наприклад, я умію косити, різати метал, зварювати. Тобто, батько навчав мене бути самостійною. І я дуже вдячна йому за це”.
Ангеліна уже закінчила Хмельницький національний університет, отримала диплом економіста і працює фінансистом у в одній із мереж магазинів у обласному центрі. Про загибель батька на фронті дізналась від мами. Їй же повідомив голова сільської ради, який зателефонував та сказав, що є сповіщення. “Я не повірила, – каже Ангеліна, – я кілька разів до нього передзвонювала та питала, чи це справді так. Адже батько був впевнений, що повернеться, він був налаштований дуже оптимістично. “Все буде добре”, – такими були його слова. А ще говорив, що обов’язково повернеться, бо ще хоче побачити і побавити онуків, водити їх на річку ловити рибу. До речі, риболовля – це було його найбільше захоплення, до якого заохочував і мене. Частенько брав із собою, але мені не завжди вистачало терпіння дочекатися “здобичі”.
Донька, згадуючи щасливі миті із батьком, ледь стримує сльози, бо і тепер не може змиритись із втратою рідної людини. Для неї він – житиме у пам’яті, так само, як і його цінності, наука, настанови.
А ще Ангеліна попросила не використовувати у цьому матеріалі фото із батькового похорону. Хай і для людей він буде живим, тим, який любив життя і працю, який пішов боронити країну від ворога і який так хотів повезти онуків на річку, щоб порибалити…
Алла Гуменюк. Фото із сімейного архіву Ангеліни Кріштофор.
