У різноманітті майстерень і брендів вишитого одягу на Поділлі віртуальні простори Iнтернету привели до близького серцю Кам’янця-Подільського та фабрики вишитого одягу “Bozhena”. Про зустріч та інтерв’ю із власницею фабрики – пані Боженою Філатовою домовились неймовірно легко. Так само і зустрілись у мальовничому куточку старого міста над Смотричем у затишному шоурумі, що передує не менш цікавому простору, де власне, відбувається творчо-виробничий процес.
Красива жінка, привітна господиня, впевнена у собі бізнес-вумен… Важко підібрати потрібні епітети, щоб охарактеризувати перші враження від зустрічі із пані Боженою. А одразу через кілька хвилин уже стало зрозуміло: це не просто бізнес-проєкт і не просто майстерня, де виготовляють одяг, прикрашений українською вишивкою, що нині є у тренді. Це – відтворення давніх забутих традицій, де вишивка обов’язково наділена змістом, енергетикою добра і сили, де закодовано знання народу і роду, де символіка кожного малюнку на полотні несе в собі і захист, і покликання до дій, і розповідь про того, хто одягнений у ту чи іншу річ. Але про усе – послідовно.
– Пані Божено, неймовірна атмосфера Вашої фабрики, наповнення шоуруму уже наштовхує на думку про те, що вишивка у Вашому житті – не випадковість. Розкажіть, з чого усе починалось.
– Вишиваю я взагалі із трирічного віку. Тепер уже впевнено можу сказати, що саме вишивка допомогла мені реалізувати свою мрію. Коли до мене приходять на екскурсії студенти, я часто їм кажу, що ви потрапили у те місце, де хобі стало ремеслом і щоденним заробітком, а той, хто зробив хобі власною роботою – жодного дня не працює, бо твоя мрія здійснилась! Тоді усі із здивуванням дивляться на мене і, певно, думають: “Як?” Але я невипадково кажу це студентам чи учням, бо хочу своїм прикладом вселити віру молодим, що усе можна зробити своїми руками. Тим більше у теперішній час, коли ми стали іншими, бо вважаю, що до війни ми були одними, а сьогодні – кардинально змінились, трансформувались. Думаю, що кожен із нас багато чого усвідомив, став особистістю, яка може не лише взяти відповідальність за себе та свою родину, а й допомогти нашій державі здолати ворога та стати на ноги.
– Тобто, у своє виробництво Ви вкладаєте більше патріотичних сенсів, аніж бізнесових?
– Моє виробництво (а я планую, що в найближчому майбутньому фасад приміщення буде прозорим) – це виклик тому, що кожного українця потрібно вбрати в традиційний одяг, щоб та енергетика, внутрішній запал та генетичний код, який жевріє у нашій крові, запалив пам’ять минулих життів та зробив Україну процвітаючою.
– Хочеться все ж повернутись до першовитоків, до дитинства, і до того, хто навчив Вас любити вишивку та створювати її.
– Мене навчила вишивати бабуся, це був початок 80-х років минулого століття. Якраз тоді у нас з’явилися ляльки “Барбі”, які коштували дорого. Бабуся стимулювала мене тим, що подарує ляльку, якщо я вишию мишку (картинку із друкованих квадратиків, які тоді продавались у крамницях). Якщо чесно, я більше полюбляла “войовничі” хлопчачі компанії (сміється), тому це було непросте для мене завдання. Але надто хотіла ляльки, тому довелось виконати бабусину умову. А вона, у свою чергу, дотримала слова. Для мене цей випадок став прикладом того, що коли віриш і докладаєш зусиль, то отримаєш бажаний результат. Після того я вишивала серветки до різних свят, рушнички на Великдень та на Спаса, потім була скатертина на Різдвяні свята…
Бабуся навчала мене значень орнаментів, і з віком я почала розуміти, що вишивка – це не просто красиво, а й важливо, бо це ремесло, яке впливає на людські долі. Важливою річчю у моєму житті був вишитий весільний рушник. Бабуся завжди наполягала, що я маю власноруч вишити його для себе. Вона ознайомила мене із старовинними обрядами, розповіла, як правильно він вишивається, починаючи із того, як раніше готували тканину саме для весільних рушників. Все починалось із виділу найкращої частини поля, щоб засіяти там коноплі, молились, щоб виріс урожай, далі поєднували живий вогонь зовнішній – це Сонце і внутрішній – це піч, де сушились коноплі , а перед цим вимочувались у трьох водах. Таким чином відбувалось благословіння того полотна – і все це робила старша жінка в роді. Коли дівчина досягала періоду дівування (14-16 років), тоді дарувалась ця тканина. А для дівчини готувались знання, що саме вона мала вишивати. Тобто, символіка (візерунки) була перевірена родом, зшивались символи, які були на сорочках пращурів, у яких вони ходили до храмів. До прикладу, у сусідів не можна було брати орнамент та вишивати собі, бо тим самим ти перебираєш долю тієї родини у свою. Тому орнаменти у кожній сім’ї були свої. Так от, спершу я бабусю не послухала і рушника собі не вишивала. Коли ж перший шлюб не склався, я почала вишивати свій рушник. Таким чином притягнула у своє життя пару – чоловіка, з яким живемо душа в душу, маємо чудових дітей.
Коли я почала вишивати той рушник, одночасно розпочала працю над науковою роботою – досліджувала символіку та орнаментику – навчалась в науково-дослідному інституті українознавства в Києві. Тоді ще більше почали відкриватись для мене нові таємниці, де будова світу стає зрозумілою через символи і знаки. Так до мене почали звертатись люди із проханням створити для них орнаменти.
– Виходить, орнаменти можна створювати, якщо немає знань про родові символи?
– Так, звісно. Я проводила семінари, розповідала про звичаї і традиції наших предків, побутову магію слов’ян, яку засновано на предметах вжитку (серветки, доріжки, рушники, одяг). До речі, орнаментика має свою вікову традицію. Наприклад, жінці у 60 років не варто одягати вишиту калину, бо калина – це символ цнотливості та демонстрування у просторі, що вона готова до одруження. У давнину так і було. Вишитий одяг розповідав про соціальний статус людини, вікову градацію і бажання, яке особа хоче, щоб здійснилось якнайшвидше. Тому саме сьогодні люди шукають вишитий одяг зі змістом, бо приходить розуміння, що орнамент має значення, він впливає на життя і може допомогти реалізувати задумане. Має значення і колір, бо він теж відповідає за проявлення людини у житті. Тому маю гарну пораду для жінок: щодня змінювати колір одягу – не ходити в темному чи яскравому щодня. Коли сім днів будете ходити в різних кольорах, то у вас вибудується внутрішня гармонія, ви будете самодостатні.
– А яка доля Вашої наукової роботи?
– Вона переросла у власне виробництво. Скажу, що спочатку я та мої вишивальниці працювали лише вручну, виконуючи замовлення клієнтів. При чому вишивальниць теж підбирала відповідно до замовлень, щоб у кожну річ була закладена відповідна енергетика. Адже тепло наших рук заряджає предмет, який ми тримаємо. Тому важко було перейти на машинну вишивку.
– Як з’явилась фабрика вишивки?
– На початку війни я думала про те, що робити, було навіть бажання пройти медсестринські курси та іти рятувати військових. Але з часом прийшло розуміння того, що і через відродження наших традицій можна допомагати країні. Мене підтримав чоловік, ми взяли кредитні кошти та почали впорядковувати орендоване приміщення, яке було напівзруйнованим. Якщо чесно, власних коштів не було, хіба 800 гривень у кишені. Це правда, ми наважились піти у невідомість, але з вірою, що усе буде добре. Перше – купили вишивальну машину одноголову, яка і “заробила” нам на те, щоб частково зробити ремонт. Згодом уже з’явилась триголова машина. Але я мріяла не лише про виробництво, а про особливий простір, де б люди відчували цю енергетику і черпали знання. Так з’явився шоурум, де навколо себе ми зібрали майстрів нашого міста різних напрямків. Тут проводяться виставки, зустрічі, обмін досвідом, творчі чаювання, майстер-класи. А ми маємо чим поділитися.
– Фінальне запитання: як стати майстринею-вишивальницею?
– Вишивальне ремесло, насправді, “пускає” не всіх. Я працюю з людьми, які замовляють одяг індивідуально, тому не виготовляю речей просто на продаж. У кожного – своя доля, своя історія, побажання, тому не всі можуть витримати цю роботу енергетично. Вишиванка – це історія про людину, про те, якою вона є у певний період часу і якою стане у майбутньому.
Розмову вела Алла Гуменюк. Фото авторки.
