У Солобковецькій громаді попрощалися із захисником України Миколою Парховським.
Миколу Васильовича Парховського у Солобківцях чи не усі знали та поважали за добре серце та готовність допомогти, хоч сам – немісцевий. Народився та зростав на Тернопільщині, у селі Велеснів. Там навчався у школі. Любив рідне село та змалку трудився у домашньому господарстві. Для себе обрав робітничу професію – маляра, бо вважав, що будувати та облаштовувати житло – найблагородніша з професій. Щоб мати можливість втілювати свої мрії в життя, по закінченні навчання поїхав на заробітки за кордон.
“Коли ми познайомились, Коля уже повернувся з-за кордону та працював вантажником на фруктовій базі у Хмельницькому, – розповідає дружина Оксана Михайлівна, – Я ж тоді працювала в барі. Зустрічалися майже рік. За цей час я побачила у Колі прекрасну людину. Він – роботящий, добрий та щирий. Ми побралися 23 вересня. У селі Вербка на Тернопільщині було велелюдне весілля – мали біля 300 гостей! Через рік раділи появі на світ донечки Іринки. Для мене ж він був і чудовим чоловіком, десь і батьком, і братом. Так склалося, що рано залишилася без батька, він помер, тому Коля був мені неймовірно міцною і надійною підтримкою. Скажу чесно, що відколи народилась донечка, ми обидві називали його татом”.
Три роки молода сім’я проживала у Хмельницькому. А потім переїхали у Солобківці – на малу батьківщину Оксани. Микола знову поїхав на заробітки до Польщі, адже разом із дружиною мріяли про власний затишний будиночок. Ця мрія здійснилася. А далі господар розпочав власними силами ремонтні роботи, адже усе умів робити своїми руками. Щоб мати для цього кошти, продовжував працювати за кордоном.
Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, Микола Васильович був удома. З перших днів війни – мобілізований. “9 березня 2022 року тато уже перебував у військовій частині, – розповідає донька Ірина Парховська, – Спочатку він проходив навчання, а далі був направлений виконувати бойові завдання разом із побратимами на Луганщину. Буквально за кілька днів отримав поранення. Осколки вразили спину, руки та ноги. Знаємо, що таким чином він врятував життя двох побратимів. І хоч ми розуміли, що після того нелегко було носити бронежилет, батько повернувся у стрій”.
Дружина розповідає, що зв’язок із чоловіком підтримували щодня. “Він ніколи жодним словом ні на що не скаржився, говорив, що все у нього нормально. Востаннє був у відпустці у червні цього року, приїздив на випуск до донечки. А тепер, споглядаючи на молодий садок, який Коля сам висадив та милувався ним, на нашу затишну садибу, не віриться, що його з нами уже немає. Він так багато ще запланував, мріяв… Мав золоті руки, багато зробив, а ще більше хотів здійснити після війни…”
“Як батько, він був дуже хороший. То була моя надія і опора, мій перший порадник та помічник, дорога і рідна серцю людина, – ділиться донечка, – Тепер його подарунок на випускний вечір – годинник – є для мене пам’ятною, коштовною річчю.”
Тривога запала у душу дружини Оксани, коли чоловік довго не з’являвся у мережі. Телефонувала до командира. Дізналась, що чоловік був поранений, виконуючи бойові завдання у Курській області (рф), одразу ж переправлений до шпиталю на Сумщині. Поранення виявилось важким, лікарі прийняли рішення переправити його до столиці.
“Коли я приїхала до Сум, – розповідає Оксана, – чоловіка уже повезли до Києва, так ми розминулися. Я, не зволікаючи, поїхала за ним. Майже добу перебувала разом із ним у медзакладі. Чоловік був у комі, і не повернувшись до свідомості, його серце зупинилось…”
Згадуючи роки спільного щасливого життя, і дружина, і донечка діляться спогадами про часті спільні мандрівки Україною. Кажуть, тато із задоволенням влаштовував їм такі подорожі: Львів, Чернівці, Івано-Франківськ, Трускавець, Карпати. Ще більше маршрутів залишилось у планах…
Рідні не можуть змиритись із втратою батька та чоловіка, бо для них то – невимовне горе.
Щирі співчуття сім’ї, усій родині, друзям, близьким… А мужньому воїнові – захисникові України Миколі Васильовичу Парховському – низький вдячний уклін земляків, Вічна Пам’ять та Царство Небесне.
Алла ГУМЕНЮК. Фото з архіву сім’ї Парховських та офіційної Facebook-сторінки Солобковецької ТГ.
