24 лютого три роки тому Україна здригнулася від вибухів ракет і від вогню війни. Важко було прийняти нову реальність і повірити, що сталося найстрашніше, але люди з першого дня повномасштабного вторгнення московських окупантів стали на захист рідної землі. За цей час тисячі історій родин можуть скласти величезну книгу боротьби, де є втрати, біль, скорбота, але поряд з цим — неймовірна жага до життя і до того, щоб Україна була збережена для майбутніх поколінь. Одна із таких історій — про нашого земляка, правдівчанина Олександра Рябушенка, ветерана цієї війни, який, втративши обидві ноги, не зламався, а навпаки є прикладом для багатьох здорових людей, як перемагати, жити і радіти, незважаючи на жодні життєві обставини.
Цей матеріал написаний із розповіді матері Олександра Людмили Володимирівни Рябушенко.
«З раннього дитинства Сашко був самостійний, усі свої проблеми намагався вирішувати власними силами. Навчався у Правдівській школі, хоч народився на Миколаївщині (так склалося, що ми з родиною переїхали на Поділля). Ще школярем умів виконувати різну роботу по господарству, трудитися любив, був надійним помічником у домі. Після закінчення 9 класу пішов працювати у місто вантажником — хотів мати свої гроші. З того часу сам забезпечував свої потреби, більше того, придбав новий телевізор, диван. Самотужки здобув корисні навички: за потреби міг бути і електриком, і зварювальником, і виконувати ремонтні роботи приміщень, працювати із сучасними матеріалами. Поїхав на заробітки до Польщі. А коли почалася війна у 2014 році повернувся і добровольцем пішов служити до лав ЗСУ. Ми і не знали про це, звістку отримали від сина через два тижні після прийнятого ним рішення. Через деякий час повернувся до мирного життя, знову пішов працювати на будівництво. За цей час Сашко одружився із хорошою дівчиною Наталею. Щоб забезпечити свою молоду родину, поїхав уже второваною стежиною на заробітки до Польщі.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Сашко, хоч був за кордоном, спокою не мав. Душею і розумом прагнув бути серед своїх побратимів, з якими поріднився ще з 2014 року. А коли дізнався, що один із його друзів загинув, уже нічого не могло стримати сина. Він приїхав, пішов до військкомату, за один день оформив необхідні документи, зібрався та вирушив у дорогу. Спочатку перебував на навчаннях, потрапив на підготовку за кордон, а потім служив на Запорізькому напрямку.
Під час важкого бою не вдалося уникнути поранення, обидві ноги були уражені уламками після атаки ворожих дронів. На щастя, побратими допомогли врятуватися і евакуювали його з поля бою. Це тривало близько шести годин. Тепер і подумати важко, що довелося пережити і сину, і його побратимам. Уже у запорізькому шпиталі Саші ампутували обидві ноги та направили продовжувати лікування у Дніпрі. Там довелося пережити повторну операцію. Далі був шпиталь у Києві. Увесь цей час від лікарняного ліжка Сашка не відходила його дружина, моя невістка. Вона не лише робила все необхідне для його одужання, але й усіляко берегла нас від тривожної важкої інформації, боялась, щоб ми не хвилювалися. Я поїхала змінити Наталю до Києва, бо потрібно було підготувати до школи онука. Перебуваючи серед поранених захисників, серце боліло не лише за свого сина, а й за усіх тих хлопців, котрі втратили руки, ноги, здоров’я на війні.
Після курсу лікування у столиці Сашка направили на Львівщину, до спеціалізованої ортопедичної клініки для лікування та реабілітації постраждалих від війни, які залежать від протезування внаслідок ампутації. На жаль, ускладнення унеможливили провести протезування, але це не зламало його мужнього духу, син постійно повторював: «Я хочу жити!» і він боровся за життя так само вперто на лікарняному ліжку, як і на полі бою. І я вдячна своїй невістці, Сашковій вірній дружині, за її турботу, любов, якими вона оточувала свого чоловіка кожен день і зараз продовжує це робити. Певно, то найбільш цілющі ліки, які додають сили і прагнення долати будь-які труднощі і через фізичні перепони повертатись до повноцінного життя, бо Сашко не раз говорить, що має задля кого жити — це син, дружина.»
Наразі Олександр Рябушенко разом із сім’єю проживає у місті Борислав Львівської області. Але і до батьківського дому навідується, до речі, сам за кермом автівки. Машину йому придбали волонтери, а батько дружини переобладнав її на ручне управління. І у рідному селі про Сашка пам’ятають та усіляко намагаються йому допомогти. Сільська громада на чолі із старостою Наталією Костенко організувала збір коштів для придбання електровізка, щоб Олександр мав можливість виходити на прогулянки та самостійно пересуватися. Допомагають шкільні друзі, родичі, знайомі, небайдужі односельчани. Коли захисник перебував у Правдівці, його провідували, підтримували, допомагали хто як міг. Так само село підтримало і Людмилу Володимирівну у той час, коли їй потрібно було поїхати до сина у шпиталь, адже пенсії на нагальні витрати просто не вистачило б.
Олександр Рябушенко зумів не лише призвичаїтись до побуту, але й повернутися до своїх хобі. Так, наприклад, мати розповіла, що навіть на візку він рибалив на сільських ставках і радів щедрому улову.
«Коли я зустрілася із Олександром після поранення, була вражена його стійкістю та життєвим оптимізмом, — розповідає староста села Правдівка Наталія Костенко, — їхала з ним поруч у автівці і бачила, який він вправний водій, а потім дізналася, що Олександр деякий час, допоки не були готові документи щодо його інвалідності, навіть підпрацьовував таксистом, щоб заробити кошти для сім’ї. Це мотиваційний приклад для багатьох і не лише тих, хто опинився у схожій ситуації, але й для фізично здорових людей, котрі нарікають на складнощі життя.
Дякую усім жителям Правдівського старостату, які підтримали нашого земляка та допомагали фінансово, а також ТОВ «Агрохолдинг-2012» за допомогу на лікування та ГО «За конкретні справи» за наданий візок для нашого Олександра, яким він пересувається у батьківському домі. Найбільша подяка — нашому відважному земляку за його жертовність, непохитність та любов до України.»
Алла Гуменюк, фото надані Людмилою Рябушенко
