При Ярмолинецькому Будинку дитячої та юнацької творчості діє гурток “Літературна творчість”, головна мета якого – залучати школярів до письменницької діяльності, знайомити їх із мистецтвом слова та сприяти культурному розвитку вихованців. Керівниця гуртка – письменниця Тетяна Граб не лише навчає учнів креативному письму, а й долучає їх до різноманітних конкурсів як обласного, так і Всеукраїнського рівня, на яких вихованці гідно представляють місцевий позашкільний заклад, здобуваючи призові місця. Тож до Дня української писемності та мови, який відзначатимемо за два дні, 27 жовтня, знайомимо із творчістю вихованки гуртка Марини Посікери та її наставниці Тетяни Володимирівни, які разом уже неодноразово долучалися до творчих проєктів.
“Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову”, – ця цитата Ліни Костенко описує столітню боротьбу українського народу за його мову, культуру, традиції та звичаї.
Якщо глибше зануритись в історію нашої країни, то можна легко зрозуміти, що мовне питання в нас стоїть не з 24 лютого 2022 року і навіть не з 2014 чи з 1991 років. Одні з найпопулярніших заборон, яких насправді десятки, якщо не сотні, – це Валуєвський циркуляр та Емський указ. В них російська імперія зазначала, що нашої мови взагалі не існує і що ті, хто цього не визнають, автоматично стають ворогом московитів. Я щиро не розумію, як можна мати настільки велике бажання знищувати все українське, незважаючи ні на що. На жаль, це триває дотепер. І як би іронічно це не звучало, але скільки б поколінь росіян не змінювалось, їхнє бажання вчиняти такі дії щодо України тільки зростає.
Головними жертвами сучасної російської агресії став не лише український народ, а й мова та культура. Вони буквально випалюють все українське на своєму шляху і роблять все, щоб перекреслити наші столітні традиції та звичаї.
Я дійсно вважаю, що без мови не буде справжньої нації. Ми, українці, вже дуже багато років виборюємо своєю кров’ю право розмовляти рідною мовою. Я також продовжую це робити і в реальному житті, і на інформаційному фронті. Чесно кажучи, дивлячись на інші пострадянські країни, я розумію, що ми не такі, як вони. Більшість з них втратили свою мову та культуру, наприклад, Білорусь чи Казахстан. Я пишаюсь тим, що ми маємо сталеві нерви, силу духу та козацьку кров, яка тече в нас по жилах.
І у висновку хочеться процитувати великого українського класика, шістдесятника, письменника Василя Симоненка: “Народ мій є, народ мій завжди буде, ніщо не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, і орди завойовників-заброд.”
Марина Посікера, вихованка гуртка “Літературна творчість”, учениця 11 класу Ярмолинецького ЗЗСО І-ІІІ ступенів №1.
Баба Наталя крадькома відгорнула фіранку, поглядаючи на сусідську хату. Вчора у ній з’явилися нові господарі. Приїхали великою машиною, розгрузили пожитки і від вечора ще з хати не виходили. Цікавість розбирала стару ще від учора. Вона ніколи не мала терплячки, ні як малою, ні як молодою була, а як зістарілася, то й поготів. Все мала знати, у селі її “радівом” називали. Там почує, там випитає, там додасть, і ціла історія, яка більше схожа на небилицю, з її вуст виходить. Іван зловив рибу зо два метри, Марія мала кавалера депутата, а Тетяна у городі казан з грішми закопала. У селі мало хто вірив побрехенькам баби Наталі. А їй все одно, аби побалакати.
От і сьогодні терплячки закінчувалися, а сусіди з хати не виходили. Вже й так і так заглядала баба, і до тину підходила, що розділяв їхні обійстя, а нічого. Фіранки міцно зашторені, людей немає. Але ж мають вони колись на вулицю вийти, втішувала себе баба, і знову то в хату, то з хати.
Першим вибіг на подвір’я маленький смаглявий хлопчик років трьох. Щось там голосно залепетав, побачивши бабиних курок, що сиділи на тині, виконуючи її роботу – наглядати за тим, що навколо робиться. Баба не втерпіла, порилася у холодильнику, і знайшовши шоколадку, що внуки на Великдень привезли, пішла знайомитися.
– Слава Ісусу, що за маленький слушний хлопчик тут? Ходи до баби, баба канфету тобі дасть.
Малий зацікавлено поглянув з-за огорожі і відступив пару кроків до хати. З дверей з’явилася молода жінка у червоній чи то сукні, чи халаті, хто його розбере ту нинішню моду.
– Здрастуйте, бабушка! – обізвалася.
Бабу Наталю як вітром здуло. І шоколадку з собою забрала, сама з’їсть. Сиділа біля вікна і спльовувала:
– Яка я тобі бабушка? З чортом у пеклі будеш здоровкатися. Довго ще шипіла, мов той самовар, баба, почувши руську мову.
Пів дня не могла втишитися баба. І як курок годувала – все бубніла, і як бараболю копала, і як огірки вибирала. А як бачила того малого, що по сусідському подвір’ї бігав і щось там російською лепетав, то до хати йшла, Богу молитися, українському. Тому, який має над Україною небо закрити і її сина та онука захистити, адже вони до війська пішли, щоб боронити Україну від тих, хто російський мір кликав сюди. Боліло воно бабу, боліло. І мова боліла, і віра. І навіть ввечері не хотіла баба Наталя з хати виходити, і по селу історії розказувати, серце щось прихопило, і мову відняло.
Тетяна Безушко-Граб, керівниця гуртка “Літературна творчість”.
Баба Наталя відродиться, а зайди не приживуться…