Хоч виє знов зима поривом лютим,
Та ми дорогу знаєм до мети.
Герої Крут!.. О, нам їх не забути,
Дзвенить їх клич невтомно, далі йти!
Серед героїчних сторінок нашого недавнього минулого вибивається на перше місце одне коротке слово – «Крути». Одне коротке, але яке велике слово! Воно світить на сторінках нашої найновішої історії кривавою зорею й відкриває новий розділ, записаний кривавими буквами найбільших героїчних подвигів!
Герої Крут стали своєрідним дзвоном, що розбудив українську націю з летаргічного сну до усвідомлення свого обов’язку перед Батьківщиною, кинув український народ у боротьбу проти своїх поневолювачів за волю, кращу долю, за своє місце під сонцем серед народів світу. Герої Крут – це відроджена наша військова справа, гордість і честь, що в сучасних умовах повномасштабної війни з російською агресією народила нових героїв, які в лавах ЗСУ продовжують крутянський чин боротьби за самостійну, ні від кого незалежну Українську державу. І ворог у них той же, що і в крутянців – московський окупант.
Гляньмо ближче на ті події, перенесімося думкою і духом у той час, у ті святі нам місця і на той шлях, що завів українських юнаків під Крути. Тож своєю пам’яттю та уявою перенесімося в буремний, незабутній 1918 рік.
Народження Української Народної Республіки як самостійної держави відбулося 20 листопада 1917 року проголошенням III Універсалу на розширеному засіданні Малої Ради, яке завершилося співом гімну «Ще не вмерла Україна». Президентом вільної держави став Михайло Грушевський. Безперечно, утворення самостійної Української держави викликало величезний спротив з держави з боку російського більшовицького уряду на чолі з ульяновим-леніном. Пустивши в хід провокації (як москалі роблять і зараз), демагогічні обіцянки, більшовики в грудні 1917 року утворили в Харкові так званий Український радянський уряд, що складався з росіян та зросійщених українців. Розпочалася жорстока боротьба за повалення Центральної Ради і ліквідація незалежної Української держави.
На той час фактично української армії, яка б могла протистояти московській більшовицькій, не було. Проти більшовиків стали найкращі, віддані Україні полки, які навіть не встигли повністю укомплектуватися: Січові стрільці Євгена Коновальця, Слобідський Кіш Симона Петлюри. Але їх було замало, щоб протистояти московській армії.
Грізні звістки донеслися до Києва. Не було тоді в місті свідомого юнака, який би не рвався на фронт, захищати свій рідний край. Організаційний комітет молоді оголосив у пресі відозву до студентства. Було організовано студентський курінь Січових стрільців. До нього мали вступити українські студенти. Кожного дня приходили добровольці, навіть підлітки. Формування загону молодих захисників України проходило на суто добровільних засадах. На зборах Другої Української ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії, що відбулися 15 січня 1918 року, короткий виступ студента університету імені Святого Володимира Микола Лизогуба, який стояв перед гімназистами у військовій формі, своєю патріотичністю, запалом зачарував гімназистів: «Вступати до студентського куреня закликаю лише тих, хто вірить в Україну, готовий за неї вмерти. По кількох днях вирушаємо на фронт. От і все».
Запрошений на збори директор гімназії звернувся до вихованців з такими словами: «Ви – наша надія, надія української нації. Ми спромоглися організувати, врешті й у Києві свої українські гімназії, ми важко долаємо російськомовну надкультуру і в Києві, і в усій Україні. Ви не повинні йти на смерть заради України. Заради неї треба жити і творити в ній, сіяти далі поміж інших знання та любов до нашої землі». І далі: «Діти мої, побережіть хоча б тих, хто менший за вас!»
На це гімназисти відповіли: «Сьогодні час стріляти у ворогів України, а не промови говорити. І треба йти всім, як один, на фронт».
Січень 1918 року. Щоб ліквідувати нашу самостійність, забрати наш хліб, нашу волю, на Україну посунули більшовицькі орди під командуванням колишнього царського підполковника михайла муравйова. Вістря удару червоних полків було спрямовано на Київ. Найкоротшими до нього з півночі були залізничні шляхи Гомель-Бахмач і Харків-Ворожба-Бахмач.
Київські студенти і гімназисти, прагнучи захистити молоду Україну, що лише ставала на ноги, організували козацький стрілецький курінь. Це була молодь, яка не мала в душі сумнівів і вагань. Багато хто втік з дому, щоб уникнути тяжкого прощання з батьками. Серед них були настільки молоді хлопці, що ледве мали силу орудувати рушницею.
Однієї ночі до Києва повернулись із поля бою юнаки. Уже більше місяця вони боролися з наступаючим ворогом біля Бахмута. Ніхто не надавав їм ніякої допомоги. Залишивши жменьку друзів боронити позиції, хлопці добралися до столиці і заявили, що без допомогти не повернуться. Але війська не було. Була тільки перша сотня студентського куреня.
27 січня курінь Січових стрільців, що складався із студентів Українського Народного Університету імені Святого Володимира та учнів старших класів Кирило-Мефодіївської гімназії, одержав наказ вирушати в похід і вночі 28-го виїхав у напрямку Бахмача. Молодіжний загін пройшов лише семиденну підготовку. І ось тих 300 юнаків під командою сотника Омельченка виїхали з Києва через Ніжин на фронт під станцію Бахмач, яку обороняли гайдамаки Слобідського Коша.
О 4 годині ранку 28 січня потяг зупинився на станції Крути, що за 130 кілометрів від Києва. Далі їхати не було куди, бо наступна станція Ліски, як і Бахмач, була в руках більшовиків. Разом з гайдамаками та іншими вояками оборонців нараховувалось близько 600, і проти них ішла багатотисячна добре озброєна армія муравйовських зарізяк, переважно з моряків балтійського флоту, червоної гвардії, до якої входили царські гвардійці, міські пролетарі і звільнені більшовиками з тюрем кримінальні злочинці.
І ось надходив той вівторок, 29 січня. 9 година ранку. У глибокому снігу, при 15-градусному морозі, залягли юнаки в лаву, маючи то кілька набоїв на душу. Назустріч їм, як чорне гайвороння, посунуло озвіріле московське військо. Тримаючи рушниці в замерзлих руках, юнаки зустріли ворога рясним вогнем! П’ять годин безперестанку студентський курінь стримував «червоні лави», знаходячись під градом нуль та вибухів гранат, проте ніхто не думав кидати позиції, відступати:
До льоту розгорнуло крила
Три сотки молодих …
Бо воля блиском їх сліпила,
І не страшна ворожа сила!
І не злякались смерті й ран!
Втрачаючи надію на перемогу, сотник дає наказ «Відступати!» Але студенти зрозуміли його як «Наступати» й пішли в атаку багнетами, бо не мали вже більше набоїв, і до вечора майже всі загинули в рукопашному бою.
Тоді поклали свої голови на крутянських полях, за станцією і на самій станції майже 300 стрільців. Історія знає багато жертв, але такої сторінки вона ще не розгортала перед людськими очима.
Світлий Боже! Де ж твоя правда? Священна Україна! Чи ж вона такого хотіла? Бідна, нещасна, стократ нещасна та й самотня в дні своєї волі віддала останню свою оборону, свою чесну інтелігентну молодь. О, ні! Тих жертв не можна, не можна подарувати.
18 березня в Києві на Аскольдовій могилі хоронили останки знайдених під Крутами юнаків. Як пише Павло Тичина:
На Аскольдовій могилі
Український цвіт –
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
Хоронив їх весь Київ. Над могилою промовляє Михайло Грушевський: «Для вас ця могила лишається навіки полум’ям віри… Діти України.. Це ваша могила.. вона буде тим дзвоном, що взиває живих.. не дасть нам спинитися.. не дасть забути».
У 1936 році могила героїв Крут, як і весь цвинтар, була знищена комуністичною владою. Каміння з цвинтарних надгробків поклали в підмурки Дитячого театру, а їх подвиг замовчувався. А в 1992 році, під час святкування 50-річчя УПА, могила крутівців була відновлена, на ній встановили хрести. Загиблим на місці бою у часи президентства Віктор Ющенка звели величний Меморіал і музей.
Під станцією Крути, очолений сотником Омельченком, поліг цвіт України – 300 юних Героїв, що своїми грудьми на два дні перегородили шлях ворогові на Київ. Через десятиліття тьми, гонінь і торту Україна зберегла про них пам’ять.
Минає час, та в пам’яті жива
Ота над Крутами страшна заграва,
Той перший бій – не молодим ганьба,
Той бій смертельний – то героям слава!
Крути. Наша слава і честь. Плач же, бідна Україно, за вірними синами, плач і готуй нових таких же щирих борців, бо ще довго і тяжко доведеться боротися тобі за своє щастя з московськими загарбниками.
Слава Україні! Героям слава!
Вікторія Радзінська, студентка I курсу Київського університету культури, факультету PR, журналістики та інформаційної політики. На світлинах – реконструкція бою під Крутами Клубом військово-історичної реконструкції “Повстанець.”
