Минулої суботи жителі Солобковецької громади прощалися із загиблим воїном-земляком Олександром Міходуєм.
Рідні, друзі, сусіди, однокласники та бойові побратими, знайомі і не дуже знайомі люди у скорботі, зі сльозами на очах, із квітами прийшли того дня до батьківського будинку Олександра Міходуя у Солобківцях, щоб віддати шану та повагу подвигу цього молодого, надзвичайно красивого, відважного та мужнього воїна, котрий загинув від ворожого обстрілу, захищаючи рідну Україну, кожного з нас.
Обірвалося молоде життя, обірвалося на пів слові, бо ще дуже багато було у Сашка планів, мрій та задумів. Ще багато чого доброго, корисного для себе, родини і України міг би зробити цей вродливий юнак. Бо ж 29 років – то лише початок розквіту, який обірвала так жорстоко російська агресія.
Усі у рідному селі знають Сашка як надзвичайно доброго, вихованого, старанного та обдарованого хлопця. Його перша учителька Тетяна Когут пригадує: “Звичайно, я добре пам’ятаю Сашка маленьким. Він був гарним учнем, добре навчався, а особливо любив математику. Цей предмет йому вдавався легко. Усі завдання на уроках виконував старанно, був дуже дисциплінованим та відповідальним”.
Про навчання у середніх класах розповідає однокласниця Тетяна Шипп: “У моїй пам’яті зберігся обрав Сашка-підлітка: спокійного, відповідального. Він завжди приходив на допомогу друзям”.
Найважче просити ділитися спогадами рідних, розуміючи, як важко саме сім’ї, родині переживати біль втрати. Але мати Олександра Наталія Олександрівна погодилась розповісти про сина. За її словами, Сашко і справді мав здібності до математики, тому після закінчення 9 класів Солобковецької школи вступив до Хмельницького профільного ліцею-інтернату для обдарованих дітей із математичним нахилом. Там навчався два роки, а після його закінчення одразу пішов служити до армії за контрактом. На службі перебував у місті Київ. Наступної весни Олександр став студентом Київської академії МВС. Навчався заочно, служби не залишав. Робота йому подобалась, хоч вона була серйозною, адже працював при амбасадах.
“Сашко не лише себе забезпечував, – каже Наталія Олександрівна, – він і нам, батькам, завжди допомагав. Коли була потреба, шукав додатковий підробіток, працював на вихідних. А після закінчення вишу перевівся до Хмельницького, поближче до сім’ї, став на службу у Національній гвардії. Так було до минулого року, а далі він вирішив перевестися до бойової частини, яка дислокувалась у Нетішині. Проходив спеціальні навчання, готувався до участі у вишколі за стандартами НАТО у Європі. Служив віддано, бо справу, якій присвятив життя, дуже любив. Так само, як і рідну країну, яку рвався захищати на полі бою.”
На початку 2024 року із бойовою групою Олександр Міходуй відбув на Запорізький напрямок. 28 лютого українські воїни потрапили під ворожий артилерійський обстріл. На жаль, від осколків не захистив навіть надійний бронежилет. Бойові побратими всіляко намагалися врятувати Олександра із важким пораненням, вони витягували його із поля бою, щоб надати необхідну допомогу. Але, на жаль, це не вдалося.
“Це не тому, що я хвалю свого сина, але мені здається, таких дітей не буває…” Ці слова промовляє материнське серце, яке ридає від болю та скорботи, але задля пам’яті про сина житиме та берегтиме найсвітліші спогади. Підтримкою та надійною опорою для Наталії Олександрівни залишається вірний супутник її життя, чоловік Іван Іванович. Отак спільно вони переживають неймовірно важку і болючу втрату – загибель ріднесенького синочка, своєї надії, свого красеня… Розповідають батьки, як раділи його успіхам, як хвилювались щодня, чекали дзвіночка чи повідомлення, бо дня такого не було, щоб син не озвався, щоб не дав хоча б знаку, що все добре. Мати мріяла про синове майбутнє, понад усе намагалась допомогти, бачила, як йому важко. Тому й за кордон поїхала, щоб хоч якусь копійку заробити, аби якнайшвидше влаштував собі життя. Тепер усе було, як бажалося для сина: помешкання власне і автівка. Тішилася мати, що гарний, дбайливий господар буде із сина, бо з любов’ю, турботою ставився до майна, усе умів зробити своїми руками. Поважав батьків та усіх людей. “Не було такого, щоб Сашко їхав та й не підвіз когось по дорозі, або ж у допомозі відмовив”, – так каже не лише мама, а й люди, котрі знали хлопця.
Під час розмови Наталія Олександрівна попросила висловити подяку тим, хто допомагав і підтримував у найважчий для сім’ї час: Солобковецькій сільській раді, військовій частині, де служив Сашко, тим бойовим побратимам, які під артобстрілами рятували її сина, хоч імен їхніх вона не знає, але бажає усім серцем разом із батьком розшукати хлопців та подякувати особисто. Подяку адресує священникам, які відслужили чин похорону, усім людям, хто прийшов на прощання із воїном. А людей було багато, вони створили живий коридор вздовж дороги, що веде до місцевого кладовища. Тут Герой знайшов місце вічного спочинку.
Світла пам’ять та вічна шана Герою, який віддав життя за незалежність та волю України. Щирі співчуття батькам, родичам, близьким, друзям. Ім’я Олександра Міходуя назавжди залишиться у пам’яті земляків, його жертовний подвиг вшановуватимуть нинішнє та наступні покоління українців, задля майбутнього яких він віддав власне життя.
Алла Гуменюк. Фото Солобковецької територіальної громади.
