Iсторія про мужність, вірність рідній країні і боротьбу, яка триває.
У затишній оселі хмельничан Олександра та Валентини Вєткіних – гості. Очікувані і бажані, бо то – бойові побратими Саші – військовослужбовці 3-ї окремої танкової Залізної бригади. Після важкого поранення, яке змусило чоловіка демобілізуватися із військової служби, пройти довготривале лікування, такі зустрічі – як свіже повітря. Душею він – поряд із ними, але, на жаль, наслідки розриву ворожої міни обмежили тепер здатність Олександра пересуватись. Найкращі у світі ліки – любов та турбота рідних, а ще спеціальний візок допомагають йому потроху звикати до нових реалій та продовжувати боротьбу – тепер уже за можливість інтегруватись у звичний раніше життєвий ритм.
Розуміючи усю серйозність ситуації (в Олександра – травма хребта із пошкодженням спинного мозку) та те, що мусив витерпіти та пережити наш герой, називати його людиною з інвалідністю не хочеться. Привітний, щирий, комунікабельний, красивий, виважений… А коли поряд – вірна дружина та побратими – очі сяють тим вогнем боротьби, який відчують та зрозуміють лише найближчі люди.
Боронити Україну Олександр разом із молодшим сином Андрієм вирушив уже наступного дня після повномасштабного вторгнення рф – 25 лютого 2022 року.
– Я пішла на роботу, – розповідає дружина Олександра – Валентина, яка працює старшою медсестрою хірургічного відділення Хмельницької міської лікарні, – А чоловік із сином – до військкомату. Я, звичайно, про це нічого не знала.
Тим часом чоловік лише посміхнувся. Мовляв, реакцію дружини на таке рішення передбачав. Але по-іншому він вчинити не міг, бо свого часу закінчив військове училище, мав досвід (хоч і не значний) армійської служби. Не зважаючи на відносно короткий стаж військовослужбовця, на долю Олександра вистачило випробувань: пекло Чорнобиля, події у Нагорному Карабасі.
“Із радянської армії пішов, бо не бачив до себе належної поваги з боку колишньої держави як до молодого офіцера, – розповідає Олександр, – завершив службу у званні старшого лейтенанта, ним і залишився”.
Опісля шукав себе у вирі нестабільності перших років незалежної України. Пробував (і не раз) освоїти престижний на той час бізнес на місцевих ринках, але швидко зрозумів, що то не його. Працював на заводі “Катіон”, інших промислових підприємствах міста, спробував і заробітчанського хліба. Таким чином навчився усьому: оволодів професіями і зварника, і електрика… Складав іспити, отримував спеціальні допуски до робіт із підвищеною небезпекою. Останнім місцем роботи перед війною стала Національна прикордонна академія у Хмельницькому, де влаштувався електриком. Роботою був задоволений. Тут зустрів життєвий ювілей – 55-ліття. Як ліквідатор-чорнобилець оформився на пенсію. Але через неповних три місяці розпочалась війна.
– У 3-ю танкову потрапив випадково, – продовжує свою розповідь пан Олександр, – у військкоматі направили. Пам’ятаю, говорив тоді, що я не танкіст, а сапер. А мені відповіли, що там теж такі потрібні. Коли прибув у бригаду, там якраз ішло формування групи інженерного забезпечення. Став командиром взводу, набирав людей. Коли ж уже виїхали у зону бойових дій, на Харківщину і розпочалась серйозна робота, стало зрозуміло, що мій армійський досвід допомагає не лише мені. Довелося допомагати і колегам-офіцерам, які свого часу закінчили лише військові кафедри при вишах та не мали жодної практики ні у військовій справі, ні у роботі з особовим складом. Училися разом, підтримуючи один одного.
Робота сапера – нелегка, вимагає витривалості та фізичної сили. У процесі служби ми виробили власну стратегію – виходили на завдання на світанку, до сходу сонця. Коли лише сходить сонце – ми були невидимі для ворога, а туман – то взагалі був наш друг (сміється). З часом приходили нові люди, ми постійно вчилися, бо так вимагала ситуація. Так сформували кілька груп, які працювали з особовим складом різних підрозділів бригади та навчали їх мінувати, щоб захищати наші позиції. Ми також займались підривом доріг, по яких наступали вороги.
Перше поранення Олександра під час виконання бойового завдання було неважким. Навіть лікуватись не захотів у шпиталі, бо випала нагода поїхати у коротку відпустку додому. Поспішав до дружини, бо знав, що вона професійно при потребі надасть необхідну допомогу. Це вже нині сапер зауважує, що то, певно, було “попередження”. Друге поранення виявилось доленосним. Це було 5 січня 2023 року. Своїм підлеглим Олександр дав завдання замінувати один із шляхів, а сам з іншими військовослужбовцями вирушив у розвідку, щоб вранці повернутись для проведення загороджувальних робіт. Але саме тут чатувала небезпека. Ворожа міна забрала життя Руслана Пікалова, Олександрового надійного побратима, а сам Сашко отримав важке поранення у зоні грудного відділу хребта.
Дружина дізналась про те, що сталось, від побратимів чоловіка. З того часу почалась інша боротьба. Пораненого військовослужбовця доправили до шпиталю у Харкові. Там було здійснено операцію, через тиждень його перевели до Полтави, до інституту ім. Скліфосовського, де бійця оточили професійним лікуванням та доглядом. Потім був інший Полтавський медзаклад, про який подружжя Вєткіних воліє не згадувати, але завдяки спільним зусиллям Олександра перевели до Хмельницького шпиталю ветеранів у Ружичній. Тут він відчув себе справді як вдома. Розповідаючи про той період, Олександр та Валентина попросили подякувати усьому медперсоналу шпиталю за високий фаховий рівень та чуйне ставлення до поранених, що із задоволенням робимо.
Загоїлись рани, але на ноги Саша, на жаль, підвестись не зміг. Почав звертатись до провідних клінік світу в надії відновити функції опорно-рухового апарату. Ізраїль, Німеччина, США, Італія – усі відмовили, оскільки наявне пошкодження спинного мозку. Але прийняти ситуацію – це теж неабияка мужність. І Олександр її прийняв. Почав учитися пересуватись у будинку з допомогою візка. Підтримка рідних, друзів, бойових побратимів, котрі не забувають – то своєрідні ліки, котрі підіймають силу духу. Знайшлися і небайдужі земляки, яких об’єднав інженер-будівельник Віктор Миколайович Гладонько із обласного центру. Вони придбали та змонтували для Олександра спеціальний підйомник, що дозволяє з’їжджати на вулицю та пересуватись доріжками подвір’я. Друзі допомогли зробити зручні доріжки із бруківки, по яких можна пересуватись візком. Таким чином є можливість відчувати себе впевненіше.
Почуття гумору – певно, те, що рятує у важких життєвих обставинах. А його Олександру не позичати. Тому у цій родині не відчувається розпачу, а лише непереборне бажання діяти і долати перешкоди. А коли поряд бойові побратими – таке бажання подвоюється. Так було і у понеділок, коли до садиби Олександра Вєткіна завітали майор Олег Кокорін, старший лейтенант Василь Гуменюк разом із іншими військовослужбовцями, щоб вручити Олександру Юрійовичу Вєткіну, якого у бригаді заслужено вважають основоположником саперної справи, відзнаку командира 3-ї окремої танкової Залізної бригади та прапор бригади із підписами та побажаннями побратимів.
Подяку за підписом командира бригади Романа Шеремета вручили й Віктору Миколайовичу Гладоньку, який знайшов кошти, організував роботи та здійснив монтаж спеціального підйомника для пораненого воїна, який втратив здоров’я, захищаючи Україну. І Олександру, і Віктору військові передали фронтові сувеніри – гільзи із символікою бригади.
Зустріч від короткого офіціозу перейшла у тепле чаювання та спілкування, наповнилась спогадами. Попри усе, друзі щиро сподіваються, що з часом медичні технології удосконаляться і знайдеться спосіб, який дозволить повернути їхньому побратиму можливість самостійно рухатися.
Алла Гуменюк. Фото авторки.
