Легендарний український тенор Іван Козловський дуже любив українські колядки, настільки, що нехтував усіма заборонами та ідеологією. Він самотужки відновив тексти різдвяних співанок, відомих ще з часів Володимира Мономаха. У 1968 році у великому залі московської консерваторії після закінчення офіційної програми концерту, коли виконавців викликали на “біс”, Козловський у супроводі великого хору заспівав “Ірод-цар за Христом ганявся”. Коли адміністрація оговталася від несподіванки, у залі вимкнули світло, припинили трансляцію…
Згодом, незважаючи на заборону озвучення українських колядок, Козловський збирає хор і записує їх. Випускає набір платівок “Мистецтво Козловського”. Отямившись, влада з москви наказала знищити випущений наклад. Коли Іван Козловський дізнався, що навіть на складах у Львові спецслужбісти чоботами трощили платівки з його колядками, він обурено казав: “Як?! Чоботами… по голосу?!”
Та почалося все значно раніше. Майже одразу після жовтневого перевороту більшовицька влада дала зрозуміти, що із церковними святами, їхніми традиціями й узагалі з питаннями віри церемонитись не збирається. “Головним нашим завданням є сприяння фактичному звільненню трудящих мас від релігійних забобонів”, – ішлося в декреті ради народних комісарів від 23 січня 1918 року. Утім, у період громадянської війни антирелігійні виступи мали поодинокий характер, але щойно зникла загроза ззовні й у країні запанувала відносна стабільність, більшовики почали системну боротьбу з “релігійним дурманом”. Ця ідеологічна війна тривала фактично до розвалу срср.
До справи взялися завзято. У 1922 році, у розпал непу, почала виходити газета “Безбожник”, потім журнал “Безбожник біля верстата”, згодом видань такого кшталту побільшало – особливо після того, як у квітні 1923-го року ХІІ з’їзд ркп(б) ухвалив резолюцію “Про постановку антирелігійної агітації та пропаганди”. У ній фактично передбачалося повне викорінення народних звичаїв святкування. Була навіть створена громадська організація “Спілка войовничих безбожників”, що ставила за мету ідейну боротьбу з релігією в усіх її проявах.
1929-го члени спілки ухвалили “безбожний п’ятирічний план”, згідно з яким до 1933-го року мали бути закриті всі церкви й молитовні будинки, до 1934-го – зникнути всі релігійні традиції та свята, а до 1936-го планували остаточно позбутися священнослужителів. “До 1937-го року ім’я Бога має зникнути з ужитку по всій території срср”, – заявляло керівництво спілки. І це були не просто слова: партійці та активісти засукали рукава – і почалося… Наприклад, активно запроваджували звіздини (на противагу церковним хрестинам), антирелігійні обряди поховання (із зіркою на надгробку замість хреста).
Широко відзначали так зване комсомольське Різдво, що мало відвернути молодь від святкування релігійного свята і фактично проходило у вигляді демонстрацій з транспарантами і червоними прапорами. Ці свята закінчувалися антирелігійними мітингами, на яких спалювали опудала святого Миколая та й богів усіх релігій. Залучали не тільки школярів, а й зовсім маленьких вихованців дитячих садків та інтернатів. Гасла, під якими радянська малеча “боролася” з релігійним дурманом:
Тільки той, хто друг попів
Ялинку святкувати захотів!
Ми з тобою – вороги попам,
І Різдва не треба нам…
На уроках школярам пояснювали, що саме в ці свята відбувається найбільше злочинів і пияцтва, і перевіряли, чи немає на руках фарби від писанок. Цікаво, що спочатку ганьбили також ялинку, адже вічнозелене дерево в нас традиційно прикрашали на Різдво. Її називали антирадянщиною, попівським звичаєм і релігійним непотребом.
Заразом “репресували” і святого Миколая: цілком у дусі часу його оголосили союзником попа і куркуля та заборонили. Наприкінці 1920-х років завдали найдошкульнішого удару – скасували вихідні на релігійні свята.
Проте доволі швидко більшовики переконалися, що безбожну п’ятирічку виконати неможливо. І комуністи різко змінили тактику: не забороняти, а підміняти.
Секретар компартії павло постишев у 1935 році писав у “Комсомольській правді”: “Давайте влаштуємо до Нового року дітям хорошу ялинку!” Він пропонував ставити ялинку в школах, дитячих будинках, піонерських палацах, клубах, театрах… Тепер це не різдвяне дерево з Віфлеємською восьмикутною зіркою, а комуністичне, і зірка на ньому червона, п’ятикутна. Замість традиційних фігурок звірів, птахів та янголів на гілки стали чіпляти кавалеристів у будьонівках, шахтарів, а згодом – космонавтів, нафтові вишки, ракети, а на кульках малювали леніна, сталіна, маркса й енгельса…
У 1937-му році зимові свята поповнилися “комуністичним” святим Миколаєм – дідом морозом. Новорічні свята – “ялинки” (про Різдво взагалі не йшлося) – присвячували досягненням срср. Головними героями, крім діда мороза, були революційні матроси, герої п’ятирічок, піонери-тимуровці, а ялинку засвічували під залпи крейсера “Аврора”. Діда мороза зображали активним учасником державного й громадського життя: він захищає країну від фашистсько-німецьких окупантів, літає в космос, будує бам, готується до олімпіади…
Тактику підміни застосовували й щодо колядок та щедрівок, які називали “так званими творами на релігійно-біблійну тематику”. Українські співанки переробили на радянський манер, викреслюючи будь-які згадки про Ісуса Христа та біблійних персонажів, створюючи ось такі “шедеври”:
Добрий вечір тобі, вільний пролетарю!
Нова радість стала, яка не бувала:
Довгождана зірка волі в жовтні засіяла.
Де цар був зажився, з панством вкорінився
Там з голотою простою ленін появився…
Ані ХХ з’їзд кпрс зі своїм курсом на розвінчання культу особи сталіна, ані хрущовська відлига, ані брежнєвський застій не ознаменувалися відмовою нищення давніх різдвяно-новорічних традицій. Із 1970-х років і аж до розпаду союзу при раді міністрів урср та облвиконкомах працювали комісії з радянських традицій, що розробляли і впроваджували в життя нові радянські обряди.
У січні 1972-го року кадебісти заарештували 19 учасників різдвяної коляди, яку влаштувала дисидентська молодь зі Львова та Києва, що кинула виклик політиці викорінення українських національних традицій, атеїстичній пропаганді, забороні відзначення релігійних свят. Близько 45-ти осіб, серед яких були Василь Стус, Іван Світличний, Ірина Калинець, Олена Антонів, Марія і Ганна Садовські, Михайло Горинь, Стефанія Шабатура, у новорічну ніч пройшли львівським вулицями з Віфлеємською зіркою, вертепом, колядками й щедрівками.
Зібрані кошти колядники планували скерувати на допомогу тодішнім політв’язням та їхнім рідним, однак незабаром вони знадобилися для роботи адвокатів на судових процесах…
Утім, хоч би як вичавлювали українські колядки й щедрівки з пам’яті, вони живуть, бо народ мудріший за будь-яку ідеологію. Зимові релігійні свята нині посідають чільне місце в українській культурі, святий Миколай знову обдаровує дітлахів, як і сотні років тому, а різдвяні традиції позбулися ідеологічних шор. Історією стали не колядки й щедрівки, як того прагнули більшовики, а вони самі, а також їхні спроби переформатувати українські традиції.
Микола Побережний, голова районного осередку товариства «Просвіта» ім.Т.Г.Шевченка.
