21 листопада 2013 року на майдан Незалежності у Києві вийшли кілька сотень людей, щоб висловити свій протест проти рішення влади, яке загрожувало Україні втратою незалежності та перекреслювало її європейське майбутнє. Того листопадового вечора ніхто не здогадувався, що в історії не тільки України, а й усього світу починається новий етап і що події, які відбуватимуться наступні 94 дні – перший крок на шляху до драматичних геополітичних змін. Їх тригером стало продовження боротьби українського народу, що велася не за матеріальні блага чи владу, а духовні цінності – Гідність і Свободу. Цінності, про які у Європі не говорили, бо вважали їх очевидними, про які в росії мовчали, бо вважали їх небезпечними.
Гідність і свобода, воля і незалежність, права людини – це цінності, що визначають фундамент української нації та крізь століття вели покоління наших предків до мети: соборної незалежної держави. Це цінності, що плекали мрію, будували шлях до її втілення й нині дають силу та мужність захищати рідну землю від ворога.
Серед сотень тисяч учасників Революції Гідності були і наші земляки. Згадати події Майдану, дух революції, моменти піднесення та скорботи ми попросили ярмолинчанина Анатолія Михайловича Головка.
Анатолій Михайлович до нашої зустрічі підготувався: взяв із собою мапу Києва, яку мав на Майдані, щоб розповідь була більш зрозумілою. Але в пам’яті його збереглося щось набагато більше, ніж просто хронологія подій та топоніми. Бо головне, за словами нашого співрозмовника, витало у повітрі над Майданом – це дух Свободи, втілений у неймовірній єдності, спільності та єдиному прагненні зламати систему та вибороти для майбутніх поколінь інше життя – де кожен українець почувався би захищеним та по-справжньому вільним.
– Анатолію Михайловичу, як все починалося?
– Для мене, моїх друзів та рідних все почалося ще до Революції Гідності, бо ми практично щонеділі їздили до Києва. Там відбувалася хода – від пам’ятника Шевченку – по Хрещатику, до Кабміну. Перед самими подіями побиття студентів ми теж були у столиці.
– Хто був разом із Вами?
– Мої друзі-однодумці, наші земляки Леонтій Побережний, Віталій Слободян, Павло Клініч, Віктор Боднар, мій син Денис. Знаю, що так само від ВО “Свобода” участь у протестних заходах брала наша землячка Наталія Беренда, але вони організовувалися окремою спільнотою. Якраз 21 листопада ми були на Майдані. Біля Монументу Незалежності уже збирались студенти.
Як завжди, ми пішли на мітинг до пам’ятника Шевченку, далі, ближче до вечора, вирушили до Кабінету Міністрів, там почали блокувати приміщення. Ми повернулись на Майдан, студентів ставало все більше, то була активна молодь, для мене – діти. Збиралася і міліція, озброєні правоохоронці.
Я завжди любив поспілкуватись із міліціянтами, заглянути їм в очі. Тому пішов у той бік. Там стояли молоді хлопці із підрозділів внутрішніх військ, далі – “Беркут”. Що я побачив у їхніх очах? Та дуже різне – від злоби до приязності. Почали говорити. Я сказав, що приїхав сюди не заради себе, а задля дітей та онуків, бо хочу, щоб вони жили по-справжньому у вільній країні із європейськими цінностями, хотів донести, що і за них, отих хлопців-правоохоронців, ми стоїмо, щоб у них були гідні умови праці, заробітні плати і повага від людей. Уже темніло. Друзі підійшли до мене і попередили про особливу увагу з боку керівництва правоохоронців до мене, попросили бути обережним. Ми поїхали додому, а на ранок дізнались, що побили студентів. У той же день усією командою зібрались і повернулись до Києва. З того часу я практично не виходив із Майдану.
– Анатолію Михайловичу, Ви були досить медійною особою під час Революції Гідності. Земляки неодноразово бачили Вас та ваші інтерв’ю у телерепортажах з Майдану. Що найбільше запам’яталось?
– Найбільш пам’ятною для мене залишилась зустріч та дружні обійми із колишнім сенатором-республіканцем США Джоном Маккейном. Разом із ним тоді приїздив передати підтримку США євроінтеграційним прагненням українців і сенатор Крістофер Мерфі. Вони виступали на сцені. Я ж дуже часто стояв за сценою. Я любив говорити. Мені цікаво було спілкуватись із політиками, просто людьми, які так само, як і я, приїхали відстоювати європейський вибір України. Коли ж сенатори спускались після виступу зі сцени, Маккейн підійшов до мене, обійняв, щось мені говорив. Я ж не дуже сильний в англійській, крім того, ще й розгубився (сміється). Не кажу, що ми знайомі, очевидно, це випадковість була, але для мене – це знаково, бо я слідкував за цим політиком та ставився до нього із повагою.
– Хочеться попросити, щоб Ви згадали події на Майдані з отих перших днів. Скільки там було людей?
– Важко сказати, бо то були сотні тисяч. Люди приїздили з усіх куточків України. Одразу ж почали розкладати намети. Ми розуміли, що приїхали уже не на день. На сцені постійно хтось виступав, відбувалися мітинги, зустрічі, створювався керівний орган – штаб, який здійснював координацію та розміщувався у Будинку профспілок. Тоді ж близько познайомився із такими політиками як Юрій Луценко, Андрій Парубій, керівниками “Свободи” – деякий час я ночував у “Жовтневому”, де перебували в основному свободівці.
Намети на Майдані розміщувалися по областях або ж від партій. Роботи вистачало всім, бо потрібно було налагодити і харчування, і обігрів, і при потребі медичну допомогу. Багато допомагали волонтери – приносили їжу, теплі речі, дрова… Може, повторюся, але моє улюблене місце було за сценою. Там одного вечора відбулося і моє знайомство із Сергієм Нігояном, який став першим загиблим на Євромайдані (22 січня був убитий під час протистояння на вулиці Грушевського – авт.). Він хотів читати вірші Шевченка.
Ми попросили тоді співачку Руслану, яка була однією із ведучих, щоб поговорила із цим юнаком. Вона вийшла і покликала Сергія на сцену. Так він читав зі сцени Майдану вірші Кобзаря – чудовий хлопець, із щирою душею, українець вірменського походження, Герой України.
Ще одна зустріч, яка мене вразила та запам’яталась – з одним із російських агентів, які проникали у лави протестувальників із своїми спецзавданнями. Він назвався шахтарем із Горлівки. Але поспілкувавшись із ним, у мене виникли підозри, про що я відкрито йому сказав. Після того ця людина уникала зустрічі зі мною. Як виявилось пізніше, він став жертвою своїх же…
– Анатолію Михайловичу, Ви були у центрі трагічних подій розстрілу Майдану, які відбувалися 18-22 лютого 2014 року, керували усім, що відбувалось на одній із найбільших барикад. Розкажіть про це детальніше, будь ласка.
– Вісімнадядцятого лютого вранці я приїхав з дому (потрібно було на кілька днів владнати питання), перед цим записався у Хмельницьку сотню. Свого наплічника з речами уже не знайшов, він згорів. Мітингувальники наші пішли до приміщення Верховної Ради, я теж. Там у Маріїнському парку уже стріляли і горіли намети. Ми рухались у бік вулиці Інститутської і до Хрещатика. Кільце звужувалося. Увечері та вночі із 18 на 19 почалось найстрашніше – здавалось, горіло все. Димова завіса заважала правоохоронцям підступати до нас (не знаю, що то була за сила, але кіптява від спалених шин і дим ішов у їхній бік). Ми були без будь-якої зброї, для захисту мали лише палиці та дерев’яні щити. Поряд зі мною був наш земляк Вітя Бирко із Ясенівки. Простояли ніч. День продовжувався так само в напрузі, але ніхто нікуди не тікав і не панікував.
Що було надзвичайно особливим на Майдані – це атмосфера неймовірної єдності, доброзичливості, ввічливості, прагнення справедливості і перемоги. В ті моменти я відчував велике бажання, щоб саме такою була вся Україна. Я не можу словами це передати. Не було ніде ні грубості, ні сварок, непорозумінь. Такого я не бачив і не відчував ні до Майдану, ні після, і для мене то є взірцем, якою має бути Україна, її громадянське суспільство.
Навіть учасники антимайдану, які приходили до нас, щоб подивитись, що ж відбувається у серці Революції Гідності, дивувались і визнавали це. Я ж спеціально ходив на отой антимайдан, щоб порівняти. Що скажу, враження одне: злоба, алкоголь, лайка. Усе само за себе говорить. Але повернемось до 20 лютого. У той день відомий нині усім Володимир Парасюк зі сцени Майдану дав клич до дій. Усі почали рух в бік Інститутської, в тому числі побіг і я. Почалась стрілянина, несли поранених та загиблих. Я допомагав доправити вбитого чоловіка до Жовтневого палацу. В цей час мітингувальники прорвали барикаду. Ми побігли в бік вулиці Грушевського. Неподалік стадіону “Динамо” та історичного музею ще одна барикада – їхня. Правоохоронці почали відступати, ховаючись за цю барикаду. Необхідно було правильно скоординувати дії, щоб не припуститися помилок, щоб не допустити втрат і уникнути хаосу. Як колишній військовий я послухав власну інтуїцію – почав переговори із їхнім командирами. Говорили по-людськи. Домовились, що вони відведуть своїх людей, у них там були автобуси. Це були внутрішні війська. Згідно цієї домовленості, вони організовано відійшли. Залишились беркутівці, які потім теж відійшли. Після цього до мене почали підходити люди і питати, що робимо далі. Таким чином само по собі так сталося, що я взяв на себе таку роль командира. Біля мене в основному була молодь, переважно із Львівщини та Закарпаття.
А потім мене знайшли люди від Андрія Парубія, я зустрівся з ним, розповів про ситуацію. Так два дні я був командиром цієї найбільшою барикади, бо вона насправді мала велику протяжність і десь три лінії оборони. Її укріплювали кияни, які тоді запропонували зняти бруківку і вибудувати дуже потужне інженерне професійне рішення. Наші ярмолинчани Віктор Пушкін, Микола Грох, які перебували в інших місцях, підходили і бачили і цю барикаду, і моїх хлопців. Ці два дні були дуже напружені і пам’ятні для мене, я мав заборону пропускати людей, щоб уникнути жертв. Так і було, і то не лише моя, а наша спільна заслуга, що не допустили багато людських втрат тим, що стримували людські потоки, координували дії, бо знали, що працювали снайпери, небезпека чатувала всюди. Вже 22 лютого була очевидною перемога Майдану.
Ось така історія. То був мій Майдан – незабутній і піднесений, попри безсонні ночі, смертельну втому, але із вірою в ідею України, із духом Майдану.
Розмовляла Алла Гуменюк.
