Професія педагога, крім фахових знань та умінь, вимагає і особливої чуттєвості, бо ж інструмент, з яким працюють учителі, надто крихкий — дитячі душі. Коли ж мова йде про роботу із дітками в закладах інституційного догляду — індекс цієї чуттєвості миттєво зростає в рази. Адже їх важливо не лише навчити основам наук, а, насамперед, оточити теплом, увагою та любов’ю, а разом з тим адаптувати до можливих проблем та викликів реального життя. Про усе це, а також про роль спеціалізованого закладу у сучасних українських реаліях розмова із директоркою Солобковецького навчально-реабілітаційного центру Хмельницької обласної ради, де навчаються діти з особливостями інтелектуального розвитку, Аллою Гаман.
— Алло Миколаївно, давайте все ж повернемось до джерел, до того часу, коли Ви обрали для себе особливий напрямок педагогіки. Чому?
— Те, що працюватиму з дітьми, у школі — знала завжди. Але рішення вступати саме на спеціальність «дефектологія» було майже випадковим — сюди потрібно було складати іспити із улюблених моїх шкільних предметів — української мови, біології та історії. Далі ця спеціальність «розрослася» в окремий факультет у Кам’янець-Подільському педінституті, який я і закінчила у 1993 році. Цікаво, що у результаті усіх тих метаморфоз, які відбувалися в реорганізації факультету, саме у нашій групі уже в дипломах було зазначено, що ми — учителі трудового навчання та методисти з виховної роботи у допоміжних школах. Була пропозиція залишатися на факультеті викладати та просуватися у науковому світі, але «стримало» цільове направлення від Ярмолинецького районного відділу освіти, згідно якого мусила відпрацювати певний час тут. Так, першим моїм робочим місцем стала Ярмолинецька загальноосвітня школа №1 і посада логопеда. Це спонукало мене здобути другу вищу освіту саме з логопедії. Через деякий час посаду скоротили, а я приїхала додому — у Солобківці і пішла на роботу до школи-інтернату вихователькою, трохи пізніше стала заступницею директора.
— Знаю, що на керівну посаду Ви прийшли у скрутний для закладу час…
— Дуже влучно сказано — «прийшла»… Бо що цікаво, мене не призначало начальство, мене висунув колектив і звернувся до засновників із проханням довірити цю посаду мені. А часи для школи і справді були вкрай скрутні. Пам’ятаю, що у перші дні роботи я почала стукати у всі двері, щоб знайти можливості та ресурси для покращення ситуації у закладі. Тоді в обласній газеті «Подільські вісті» вийшла велика стаття про нашу школу під заголовком «Інтернат: життя як аварія». В моєму архіві ця газета є і тепер. Коли дивлюся на ці світлини із протікаючим дахом та приміщеннями в аварійному стані — і не віриться, що усе це було з нами.
— Тобто Ви стали кризовою менеджеркою?
— Мені важко сказати, ким я стала (сміється). Але я відчувала неймовірну підтримку колективу. Працювали усі, просто ставали і прибирали, виносили, міркували, радилися… Бо ж розуміли, що за нашими плечима — вихованці (навчальний рік мав розпочатися через кілька тижнів). Підтримали також і в обласній раді — поступово почалося фінансування першочергових витрат. Найбільше мене хвилювало харчування дітей. Пам’ятаю, коли йшла на роботу, купувала хліб, а з дому брала якусь консервацію, домашні тушкованки. Це були важкі 90-ті, бо заробітну плату педагоги теж отримували бартером чи заліками за комунальні послуги.
— З чого починали реконструкцію?
— Перше, що зробили, це внутрішні санвузли та водогін. Тепер уявити важко, як хворі діти, хворі енурезом, у холодну пору року і вночі мали ходити до вуличних вбиралень. Далі вирішували питання із заміною опалення, бо температурний режим теж був далекий до норми. Паралельно потрібно було «підтягувати» методичну роботу, початок якій я поклала, коли почала працювати завучем. З часом було здійснено багато господарських перетворень: реконструкція котельні (нині маємо можливість користуватися як природнім газом, так і твердим паливом), по черзі капітально було відремонтовано приміщення: замінено вікна, покрівлю, підлогу, повністю реконструктуювали приміщення під їдальню, а колишній корпус їдальні переобладнали з добудовами під спортивну залу. Далі провели ремонт спального корпусу — то найстаріше наше приміщення. Словом, від того, що було, залишились, певно, лише стіни.
— Як вдалося суміщати педагогічну діяльність із такою активною господарською та ще й, наскільки мені відомо, науковою?
— Звісно, було непросто. Вимушено, але я багато чого дізналася про будівельні норми, матеріали та інше. А щодо наукової діяльності, то для мене моя робота — головне. І, певно, втрачену можливість займатись наукою одразу після закінчення вишу надолужила уже на директорській посаді. Я стала аспіранткою кафедри логопедії та освітніх методик Кам’янець-Подільського національного університету ім. І. Огієнка та працювала над дисертаційним дослідженням на тему «Формування правової освіченості школярів з вадами інтелектуального розвитку». Одразу скажу, що дисертацію я так і не захистила, не знаю, можливо, не вистачило снаги. Але моя наукова робота, яку я провадила на основі власної практики, увінчалась трьома десятками наукових праць, опублікованих у фахових збірниках, в тому числі за кордоном та авторською програмою «Правознавство (практичний курс) для 9 класу спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей, які потребують корекції розумового розвитку», яка рекомендована Міністерством освіти і науки для застосування. Наш заклад постійно співпрацює з науковцями: ми є базою практики для студентів вишів, а також стейкхолдерами. Не раз зустрічали у нашому закладі таких відомих учених, як Віктор Синьов та Віталій Боднар.
— Окремо хотілося б поговорити про роботу Вашого центру в останні три роки — у період повномасштабної війни.
— Одразу скажу, що за увесь цей період наш заклад не припиняв свою роботу ні на один день. На початок війни у нас було тільки двоє дітей-сиріт — їх евакуювали до Польщі. На їх місце з’явилось 10 діток, позбавлених батьківського піклування. Звичайно, що ми були з ними. А в листопаді 2022 року до нас приїхали 25 осіб — молодих людей з інвалідністю із Богодухівського будинку-інтернату (Харківщина). Вони перебували у нас пів року. Найбільші мої хвилювання були пов’язані із тим, чи впораємося із харчуванням, чи вистачить запасу продуктів. Але допомагали благодійники, волонтери, і натомість ми мали усе необхідне і для наших гостей, і для наших діток. До цього часу підтримуємо дружні стосунки із нашими Богодухівськими колегами.
З часом ми повернули своїх дітей із Польщі. Повноцінне навчання теж практично не припиняли, тому що забезпечити дистанційне із нашими учнями практично нереально. Ще одна важлива справа під час війни — влаштування укриття з теплом, інтернетом, біотуалетами, просторами для занять та відпочинку. Першими в Україні серед подібних навчальних закладів відкрили клас безпеки, де активно проводимо заняття. А для зберігання овочів, фруктів та консервації побудували окремий погреб на території.
Нам щастить на добрих людей, волонтерів, які допомогли із генераторами, що необхідні на випадок відключень електрики. Маємо завдяки спонсорам і польову кухню на твердому паливі. Знаєте, я завжди найбільше хвилююсь, щоб працював харчоблок, кухня, щоб діти не залишались голодними. За спонсорські кошти побудовано і будиночок соціально-побутового орієнтування, де наші вихованці вчаться жити самостійно — здобувають практичні соціальні навички. Наприклад, там є кухня, де можна самостійно щось собі приготувати або ж спробувати якийсь новий рецепт; є пральна машина, якою теж можна самостійно скористатися, вітальня зі столом та посудом, де можна засервірувати стіл для гостей. Хлопчики та дівчатка залюбки цим користуються.
Окремо хочу сказати про колектив. Ми постійно доєднуємося до волонтерської діяльності: і збираємо кошти на потреби ЗСУ, і готуємо їжу, закуповуємо продукти тривалого зберігання і передаємо нашим захисникам. До речі, четверо працівників центру — мобілізовані, окремо відслідковуємо і знаємо, що багато із наших випускників теж служать, намагаємось їм допомагати.
— Насамкінець, Алло Миколаївно, що вважаєте на сьогодні головним у своїй та роботі ввіреного Вам колективу?
— Наше головне завдання — допомогти особливим учням інтегруватися у суспільство. Ми намагаємось це робити не лише виконуючи спеціальні освітні програми, а й власним прикладом. Якщо хлопчики і дівчатка не вміють малювати, ми все одно проводимо конкурс малюнків, хоч це і відбувається з допомогою педагогів; може вони не вміють співати, але у них є різноманітні заходи, свята, бо вони мають це бачити, відчувати атмосферу. Так вони соціалізуються, отримуючи один від одного і від наставників необхідну енергію підтримки, уваги, любові, набуваючи навичок спілкування та життя у соціумі.
А загалом, за час роботи на посаді керівника цього закладу я зрозуміла одну важливу річ: не буває безвихідних ситуацій, є проблеми, які потребують більших зусиль для їх вирішення.
P. S. У Солобковецькому навчально-реабілітаційному центрі живе та навчається 121 дитина із Хмельницької області, серед яких переважна більшість дітей з інвалідністю, ВПО, позбавлених батьківського піклування, із родин, які перебувають у складних життєвих обставинах. Працює 60 педагогічних та майже 40 працівників із обслуговування. Це один із трьох спецзакладів, який залишився і працює на територіях Ярмолинецької та Солобковецької громад.
Алла Гуменюк
Матеріал створено за сприяння Волинського пресклубу
