З Іриною Нехайчук зустрілись у Ярмолинецькому Центрі розвитку дитини, де вона працює асистенткою вихователя. Колоритне козацьке прізвище одразу привернуло увагу – немісцева. Так і з’ясувалось: Ірина Анатоліївна – із числа переселенців, котрі змушені були покинути власні домівки, рятуючись від війни. Родом із Запорізького краю, вона знайшла разом із родиною на Поділлі прихисток, нових друзів і місце роботи. Але професії не зрадила, бо й у рідному селі працювала у сфері дошкільного виховання – очолювала колектив дитсадка. Пані Ірина користувалась повагою та авторитетом серед земляків, бо вони обрали свого часу її депутаткою місцевої ради. І все було добре… Якби ж не війна… Про шлях до мрії, життя в окупації та стежину, що привела до Ярмолинець – у нашій розмові.
– Пані Iрино, розкажіть свою історію, де народились та зростали?
– Я народилась у селі Ланцеве Більмацького району, це Запорізька область. Там закінчила дев’ятирічку. Навчалась дуже добре, отримала свідоцтво із відзнакою. А вже десятий та одинадцятий класи навчалась у сусідньому селі Благовіщенка. Школу закінчила із золотою медаллю та вступила до Запорізького національного університету на факультет соціології та управління. З першого курсу – працювала, а вже на останньому мене запросили на роботу до центру соціологічних досліджень, який діяв при університеті. Певно, можна було там і залишитись, але покликало кохання. Це було село Благовіщенка, де я закінчувала школу.
– А в педагогіку як потрапили?
– У селі на той час відкривався сезонний дитсадок, і староста запропонувала мені роботу. І хоч я – не педагог, мене взяли вихователькою. Робота була близькою, бо моя мама усе життя працювала у дошкільній освіті – і вихователькою, і завідувачкою дитсадка. Якщо чесно, я не думала, що затримаюсь надовго. Але ми мали гарний молодий колектив, садочок перевели на річний, а потім завідуюча звільнилась, і мені запропонували цю посаду з умовою здобуття педагогічної освіти. І я погодилась, паралельно здобуваючи другу вищу.
Дітей я завжди дуже любила, колись мала досвід роботи у літньому таборі. З часом ми відкрили другу групу, провели гарний ремонт приміщення – облаштували туалетні кімнати, спальні, кухню. Допомагали місцеві фермерські господарства. Закупили меблі, словом, усе у нас було. Колектив омолодився, ми співпрацювали із іншими дошкільними закладами нашої громади, а також із закладами культури. Долучались до проведення заходів, до речі, разом із чоловіком, який працював учителем хімії та біології у сусідньому селі.
– А Ви пам’ятаєте перші дні повномасштабного наступу рф? Що відбувалось у Вашому селі?
– За тиждень приблизно перед війною почали все активніше розмовляти, що у дітей мають бути оті тривожні наплічники. Була незрозуміла тривога, хоч ми заспокоювали один одного. У той день, 24 лютого 2022 року усі здригнулись від страшної звістки і від вибухів, які були чутними. Я обдзвонила батьків, щоб не вели дітей і тих, хто до садочка доїжджав шкільним автобусом. Так тривало декілька днів. Була розгубленість, у селах почали створюватись добровільні дружини, люди виходили на патрулювання, хоч не було ні зброї, ні іншого військового спорядження. 2 березня їхні танки були уже в Бердянську, за 60 кілометрів від нас. Два села зібралися, люди виїхали на трасу, щоб не впустити ворожі танки. Зараз згадую про це з острахом, бо ми усі могли загинути, адже, крім державних прапорів і якихось патик, у нас не було жодної зброї. Але тоді танки поїхали іншою дорогою – до нас вони не доїхали, а заїхали у сусідню Білоцерівку.
Наступного дня, 3 березня, вони пішли уже через наше село, бо через нього проходить траса через Благовіщенку. В Комиш-Зорі, біля залізничного переїзду зав’язався невеликий бій, говорили, що там було кілька наших хлопців із кулеметним розрахунком, але вони затримали ворогів десь на пів дня. А танків було дуже багато. До того ж полетіли гради. Це було страшно. Постійно ми чули відлуння того, що робилось у Маріуполі. Люди звідти приходили до нас пішки, приїздили автівками.
Отак починалась окупація. Ми втратили світло, зв’язок, Інтернет. Нас відірвали від будь-якої інформації. А починаючи із того 3 березня, через наше село безкінечно їхала ворожа військова техніка. Щоб перейти ту вулицю, треба було ховатись і чекати моменту. Вечорами не вмикали світла. А за кілька днів вони уже зайняли контору агропідприємства та сказали прийти мені, старості та директору школи. Нам пощастило, бо це були так звані деенерівці, а не росіяни, як в сусідньому селі. Ми знали, що там уже були жертви, вбили місцевого фермера. Нам же сказали, що вони шукають “Азовців”, які мали би у нас ховатися, тому треба перевіряти наші заклади. Я розмовляла лише українською мовою та відчувала велику огиду, коли бачила, як вони у тому взутті зі зброєю ходять по садочку, де все дитяче. “Азовців” шукали у кожній шухляді та у кожному закутку.
Вдома я довго плакала. З початку окупації позакривались магазини. Купити було нічого, а розрахуватись можна було лише готівкою. У центрі громади об’єднались фермери, щоб врятувати людей. Запустили млин та олійницю, мололи борошно, випікали хліб і продавали людям. Збирались кілометрові черги, наперед записувались у списки. У нас не стріляли, але біля садочка влаштували свій блокпост і щоб прийти до центру села, потрібно було його минути. У людей забирали автівки, словом, господарювали.
– А як прийняли рішення виїжджати?
– Їх приїжджало все більше, уже ходили по будинках із обшуками. Ми зв’язалися з родичами із Більмака і вирішили рухатись разом негайно на світанку. Збиралась вночі без світла, взяла дитячі речі та документи. Чоловік вивіз нас із дітьми до районного центру. Нас зупиняли на блокпостах і запитували, чому ми їдемо так рано. Ми відповідали, що до родичів. А далі прямували у бік міста Пологи. Люди говорили, що там точилися бої. Їхали колоною. На блокпостах було страшно. Нас перевіряли. Я боялася, щоб діти чогось лишнього не сказали. Коли ж переїхали окуповану територію і вперше зустріли український блокпост – яка то була радість! Навіть повітря було інше! Військові нас вітали: “Слава Україні!” “Героям Слава!” – голосно відповідали мої синочки. Ми плакали від радості, хотілося вийти і розцілувати усіх.
Тоді поїхали до моєї сестри у Дніпро. А потім зустрічали і чоловіка, який приїхав трохи іншим шляхом через деякий час. У Василівці на посту він простояв п’ять діб. Але, на щастя, виїхав, наша родина воз’єдналася і спочатку ми жили у Дніпрі.
– А як у Ярмолинцях опинилися?
– Сюди приїхали на запрошення наших друзів, які мали тут порожній будинок і запропонували нам пожити. Ми прийняли це запрошення, бо старший син хотів відвідувати школу, а не навчатись дистанційно. Ми одразу влаштували його у Ярмолинецький ЗЗСО I-III ст. №1, а молодшого повели до садочка. Розговорились із директоркою – Людмилою Володимирівною, я запитала, чи є у закладі вакансія для педагогів, і вона запропонувала мені роботу – асистента вихователя. Подумавши та порадившись із чоловіком, я погодилась, тим більше, що це – можливість доглянути за молодшим сином.
Тут, у Ярмолинцях, нам все подобається, відкрилося друге дихання. Ми вдячні усім людям, які нас прийняли. Але у душі велике бажання, щоб наш край звільнили, і ми повернулися додому. Щиро у це віримо. Чоловік працює у дистанційній школі, яка утворилась на базі чотирьох шкіл нашої громади. Учні пороз’їжджались, але є можливість навчатись та працювати дистанційно.
– Iрино Анатоліївно, ми розмовляємо напередодні Дня селища Ярмолинці. Ви уже відчуваєте себе його частинкою?
– Так, звісно. Ще раз хочу подякувати цьому привітному подільському селищу і його людям, які нас прийняли до своєї громади. Знаю, ми тут такі не одні, тому бажаю, щоб настала Перемога, щоб Україна – і подільські лани, і наші запорзіькі степи процвітали під рідним жовто-блакитним прапором.
Розмовляла Алла Гуменюк.
