Для ярмолинчанки Марини Тройніцької війна розпочалася з того дня, коли її чоловік Сергій, як військовослужбовець 3-ї окремої танкової бригади, відбув у зону ООС. Ніс службу на Донеччині, перебував там майже 11 місяців.
– Це був 2021 рік, – розповідає пані Марина. – Чоловік підписав контракт та розпочав службу. Звичайно, ми із двома нашими доньками чекали його і дуже хвилювалися. Коли Сергій приїхав у відпустку – раділи, адже не бачились майже рік. Так сталося, що одразу після відпустки він захворів на ковід. Одужавши, вийшов на службу, але ніхто й подумати не міг, що із страшних лещат важкої хвороби ми потрапимо у ще страшніші реалії повномасштабної війни.
Сергій разом із своїми бойовими побратимами став на захист України на Харківському напрямку. Чи було важко? Про це дружина лише здогадувалась, вслухаючись у настрій чоловіка, відчуваючи якісь окремі нотки у голосі. Бо його відповідь завжди була і є сьогодні однаковою: “Все добре. Працюємо”.
Марина та Сергій зустрілись та познайомились у Ярмолинцях. Він – місцевий, вона ж приїхала до райцентру із села Москалівка здобувати професію оператора комп’ютерного набору-адміністратора у професійному ліцеї.
– Ми вперше зустрілись та познайомились у травні 2004 року, а на Петра і Павла Сергій уже приїхав із батьками на заручини! Весілля було 25 вересня, так, що уже 19 років живемо разом, виховуємо дві донечки.
Дівчатка сумують неймовірно, я теж постійно переживаю. Раділи, коли приїжджав у відпустку. Мені неймовірно хотілось самій відвідати чоловіка, привезти йому та побратимам домашніх ласощів, щоб підтримати та розповісти, як вболівають за наших воїнів земляки. Якщо чесно, спочатку не вірилось, що це можливо, але допомогли друзі і ми справді зустрілись на Харківщині. Тих кілька днів, а ще подорож до чоловіка назавжди залишаться у пам’яті. Що ближче на Схід України, тим більше відчувається цей страшний подих війни. Я відчувала гордість за усіх наших Залізних Лицарів, бо вони, в тому числі мій чоловік, брали безпосередню участь у звільненні Харківщини. Я пишаюсь своїм чоловіком.
У цивільному житті найбільше захоплення Сергія – техніка. Автівки, трактори – стихія, якій чоловік віддається, не помічаючи плину годин. Певно, саме тому здобув свого часу відповідну робітничу професію та тривалий період працював у Ярмолинецькій філії райавтодору грейдеристом. Кілька років поспіль їздив на заробітки до Європи. А далі вирішив поєднати життя із військовою службою, тим більше, що тут він має можливість застосувати усі свої вміння та знання.
– Я була вражена, коли чоловік разом із донечками влаштували мені сюрприз, – продовжує свою розповідь Марина Тройніцька. – З допомогою батька дівчата придбали мені сучасний телефон. Приносять коробочку, а я запитую, що це і звідки. Дівчата лише відповідають: зараз тобі буде дзвінок. У той момент зателефонував Сергій. Звісно, це було неймовірно приємно і до сліз зворушливо.
Марина – активна та комунікабельна жінка. Вона бере участь у волонтерській діяльності, спілкується із дружинами військовослужбовців-земляків. Каже, так простіше переживати власні тривоги за чоловіка, бо відчуваєш себе у спільноті жінок-посестер. До того ж, у лавах ЗСУ захищають Україну і рідний, і двоюрідний брати Марини. Отож, увагу та підтримку ділить, щоб відчули її усі рідні. “Вболіваємо за Сергія та братів усією родиною”, – каже жінка та щиро вірить, що енергія любові допоможе хлопцям боротися із ворогом.
Алла Гуменюк. Фото з архіву родини Тройніцьких.
