Надія Павлівна нині проживає у селі Зіньків, про яке на Хмельниччині, та й не лише, багато хто знає завдяки вмінню місцевих майстрів та майстринь виготовляти смачну домашню продукцію за старовинними рецептами – хліб та ковбасу. Тут вона народилась, тут спочивають у Вічності її батьки та предки роду у поколіннях.
Але сьогодні розповідь трохи про інше: про силу віри та поміч Пресвятої Богородиці, яка під своїм невидимим людському оку, але таким відчутним захистом, врятувала родину від війни, відкрила шлях із на той час окупованого Херсону на Поділля, у рідне село Зіньків. Цю історію розповіла Надія Павлівна особисто, бо облюбувала собі у Ярмолинцях храм Покрови Пресвятої Богородиці ПЦУ, сюди приїздить на Богослужіння, спілкується із її настоятелем о.Миколаєм (Коваликом).
Спогади про ті страшні дні, коли на шальках терезів стояли життя і смерть, щоразу хвилюють душу і доводять: важко людині – потрібно звертатись до Всевишнього та до Пресвятої Богородиці. Обов’язково із вірою в серці та впевненістю, що Бог ніколи не залишить у біді. Ось що розповіла пані Надія, яка на початок війни проживала у місті Херсон.
“Розмови про тривожну валізку, які досить активно ширились нашими ЗМІ перед початком повномасштабного вторгнення, ми з моїм чоловіком Петром Олексійовичем сприймали не те що несерйозно, але якось опосередковано. Говорили, що маємо таку сумку невеличку, візьмемо туди документи та корм для собачки і ліки, бо вона якраз хворіла. 24 лютого я прокинулась на світанку та почула, як щось гуркотить. Перша думка була про нашого двірника, який часто, прибираючи, із схожим гуркотом тягнув за собою бак із сміттям. Сирени ще не було. Невдовзі прийшло на телефон повідомлення від співробітниці: “Шановні колеги, бомблять Харків”. Не повірила, подумала, що то якийсь фейк. Коли відчинила вікно, до квартири увірвався страшний гуркіт. Ми проживали недалеко від Чорнобаївки, а з іншого боку – морський порт. Аж тоді уже не за повідомленнями, а на власні очі побачили, що почалася війна.
Разом із дітьми та онуками прийняли рішення, що потрібно виїжджати на Хмельниччину, до Зінькова, бо тут у нас було житло. Але перед цим вирішили заїхати на дачу, щоб дозаправити автівку. У місті, яке ми залишали, було дуже страшно. Вони уже бомбили заправки, які знаходились ближче до Дніпра, уже навколо стояли чорні дими… Речей у нас багато не було, в тому числі не було продуктів, бо ми собі планували, що до вечора доберемось до Хмельниччини. Дивно, але я кинула у сумку пляшку свяченої води, бо напередодні прибирала у церкві і взяла додому тієї водички.
На дачу ми доїхали. На дорозі – звичний рух: одні їхали нам назустріч, одні – попутно. Коли приїхали, то зрозуміли, що навряд чи вдасться вирушити далі, бо події розвивались дуже швидко – навколо чулися розриви бомб, літали гелікоптери та ракети. Уже потім ми зрозуміли, що то було правильне рішення, бо багато хто із подорожніх у той день постраждав і навіть втратив життя, бо наші автівки російські окупанти просто розстрілювали.
Минали день за днем. Запасу продуктів ми не мали, а потреба уже виникала. Що робити далі, було незрозуміло. Якось вранці я сказала чоловікові: “Давай будемо молитися. Будемо молитися разом, бо ми – батьки, у нас діти та онуки, нам потрібна допомога Господа, щоб усі були живі та здорові”. І ми молились. Допомогу відчули дуже швидко. Знайома жінка із села, що неподалік дачного масиву, на мій телефонний дзвінок не лише відповіла, а й зголосилась допомогти із продовольством. Ми приїхали до неї, вона поділилась з нами крупами, овочами, молоком (у неї є кізочки) та домашніми яйцями. А ще дала цілу пригорщу церковних просфор. З того часу ми після ранкової молитви споживали шматочок цієї просфори та запивали свяченою водою.
Спливали дні. Було неймовірно страшно. Окупанти були близько, це відчувалось по силі розривів снарядів. Пам’ятаю, як ми закривали вікна – щоб жодної щілиночки не було. А на настільну лампу клали сорочку, щоб не просвічувалося. Навіть телефон, і той під покривало ховали. Ми дізнались, що ті нелюди ходили нашим дачним масивом та шукали їжу, добре було чути черги автомата на сусідніх вулицях. Така інформація з’явилась в Інтернеті. За тих три тижні я навчилася розрізняти, де їдуть танкові колони, де колісні машини. Словом, жили ми молитвами. Знаєте, часом здається, що війна, хоч це дуже страшно, укріпила мою віру. Коли переживаєш такий страх, віра підсилюється настільки, що потім уже не боїшся, а відчуваєш захист Божий.
Потрібно було приймати рішення, що робити далі. Спільно вирішили повертатися у місто. Для цього нам потрібно було проїхати ворожі блокпости. Місто було окуповане. Вони шукали військових, родини військових, а оскільки у нас зять та онук – військові, ми дуже переживали. Я навіть фото, де мої діти були і зять у формі, ще там, на дачі, прикріпила під зображення образу Богородиці та подумки сказала: “Матінко Божа, бережи моїх дітей”. Але виходу іншого не було. Ми поверталися у місто. Усю дорогу я молилася. У мене були вирізки із газет із іконками та молитвами. Із Божою допомогою і постійною молитвою ми проїхали усі блокпости.
Одразу ж почали планувати, як покинути окуповану територію. Потрібно було дістатись Миколаєва. Домовились про автівку із водієм, який уже знав шляхи польовими дорогами і вивіз чимало людей. Коли збирались, натрапила мені на очі ціла стопка вирізок із газет із іконками та молитвами, такими, як були на дачі. Колись я хотіла віднести їх до церкви, бо не знала, що з ними робити. А тоді ми одну із молитов додавали до основної молитви і клали іконку на низ стопки. І так щодня. Того ранку, коли ми збирались вирушати у далеку і небезпечну дорогу, знову так зробили. Як завжди, я поклала Святе зображення під купку, а наступне взяла до рук і сказала: “А ця іконка буде нам у дорогу”. Коли ж повернула і прочитала молитву, то зрозуміла, що то саме ті слова, які мені потрібні: “Допоможи мені, як немічному, скеруй мною, як подорожнім”. Це була Святогірська Чудотворна ікона Божої Матері (на фото). Я поклала її до свого паспорта. За кілька хвилин мене накрила думка, що потрібно взяти із собою довідку із лікарні, яку видали чоловікові, коли ставили йому три стенти на серці. Це була своєрідна розшифровка, де саме знаходяться ті стенти та діагноз. Я взяла її та поклала у сумку біля речей, хоч усі медичні карти залишила вдома.
Коли, нарешті, виїхали, я поклала собі на коліна паспорт і цю іконку. Нас почали зупиняти, коли ми ще не виїхали з міста. Перевіряли документи. Взагалі від нас до Миколаєва їхати годину. На той час люди польовими дорогами доїжджали за 4 години, ми дісталися за 12. Але це теж було велике щастя, бо черги були неймовірні. Було дуже страшно. Я постійно молилася. Коли зупиняли автівку, у нас перевіряли документи, але ні разу не висаджували із автівки, не рахували, скільки людей у машині, не перекидали речі. Для мене усе було як чудо і я відчувала захист Божий. Так ми проїхали 8 блокпостів. Коли ж доїхали до дев’ятого, побачили страшну картину. Там люди ночували уже по дві доби.
Черга машин сягала 15 кілометрів. Погода – дощова і холодна. Ми зупинились у такому місці, що навіть з машини вийти було неможливо. Усе залито багнюкою. Я сиділа і згадувала, як відкрила Біблію перед цією важкою дорогою, щоб прочитати хоч якусь підказку для нас. У притчі, яка відкрилась, Ісус розмовляв із жінкою, яка просила спасіння. А він їй відповів: “Спасешся, коли на дикому дереві зазеленіє листок”. Я мимоволі перевела погляд на дикі кущики, що росли обабіч дороги. І раптом побачила на них дрібні-дрібні листочки. “Господи, невже це наше спасіння”, – подумала я і заплакала.
З боку Снігурівки чулися неймовірні вибухи. Водій кудись вийшов. Я запропонувала усім нам, нашій сім’ї, хто був присутній, разом помолитися і прочитала молитву із іконки, яку взяла в дорогу як оберіг. Через декілька хвилин побачила, як з початку колони ішли дві жінки та чоловік із документами. Люди активно цікавились ситуацією на блокпості. Він сказав, що пропускають лише онкохворих та вагітних жінок. І тут мене накриває думка дістати медичні документи із діагнозом чоловіка, які я поставила до речей із дому. Діти щойно вийшли і відкрили печиво. Я їх покликала назад, сказавши, щоб знайшли червону сумку. А водієві сказала, що ми маємо документ, що підтверджує важку хворобу чоловіка. Усі все зрозуміли і ми вирушили по зустрічній в об’їзд колони. Люди в черзі висловлювали невдоволення. Я ж опустила вікно, висунула назовні руку із документом і так ми їхали, щоб було видно, що веземо хвору людину.
За нами їхали ще дві автівки. Недалеко від блокпоста черга була уже у три, а подекуди чотири шеренги. Коли ми “вперлися” у шлагбаум, побачили озброєних окупантів у балаклавах. Їх було до десяти чоловік. Тіло заціпеніло, я практично його не відчувала. Нас запитали, куди їдемо. Водій відповів, що веземо старого до лікарні в Миколаїв. Я попросила дозволу вийти і показала документи, почала розповідати про діагноз чоловіка, з очей мимоволі текли сльози. Інший із окупантів наказав мені не плакати, негайно заспокоїтись, інакше викличе “воєнного врача”.
Ми на той час уже чули про такі випадки і знали, хто такі “воєнні врачі”. Це ті, хто відводили людей у посадки і просто розстрілювали. Я сказала, що все добре, що я заспокоюсь, лише переживаю за чоловіка, бо його необхідно негайно доправити до лікарні. У цей момент підійшов ще один із російських військових, можливо якийсь старший, запитав, що за проблема. “Старого до лікарні везуть”, – відповів той, кому я намагалась пояснити щось у тих документах. “Пропусти”, – скерував старший. Нам відкрили шлагбаум і ми проїхали. За нами ще дві машини, які їхали теж із документами. До перехрестя було метрів 50. Але коли ми уже повернули і практично небезпека була позаду, водій не міг розтиснути пальці на кермі. Позаду залишилась безкінечна колона. Я дякувала Матінці Божій і Господу Богу, що провів нас таким важким і небезпечним шляхом. Ми були під покровом Богородиці – не інакше. Бо у нас не перевіряли машину, не дивились, хто ще, крім мого чоловіка, там перебуває. В тих умовах, то було просто чудо. Не інакше. До Миколаєва ми проїхали ще два блокпости. Нас пропускали легше, довелося давати гроші, але то були уже дрібниці.
Але нова проблема – машина потрапила у в’язку багнюку. Я знову молилась, щоб не довелось усім виходити із машини. Але і у тій ситуації Бог допоміг – водій, сама не знаю яким зусиллям, натиснув на газ, і автівка вискочила на асфальтову дорогу.
Останній блокпост. Кілька військових стоять біля посадки. Форма схожа на українських військових. Але ми були обережні, бо ж знали, що це можуть бути “ряжені” – переодягнені у нашу форму росіяни, які провокують людей запитаннями, а потім відправляють назад. Коли ж ми доїхали до справді нашого блокпоста, ми так плакали… Від радості… Здавалось, що усі сльози вилились разом. Я відчула своє тіло, мені стало душно…
…У Миколаєві на вокзалі нам сказали, що 15 хвилин тому відправилась остання маршрутка на Одесу. За кілька хвилин під’їхала ще одна автівка, з якої вийшов чоловік із валізою. Виявилось, він теж добирався до Одеси. Починався обстріл. Було страшно. Але той чоловік сказав, що є можливість викликати дві машини таксі до Одеси. Ми, звісно, погодились і поїхали. Більше того, ми встигли на потяг до Хмельницького. Це теж було свого роду чудо. Із Хмельницького ми дістались до Зінькова, де із 2015 року у нас була двокімнатна квартира. Ми її придбали теж з огляду на події, що активізувалась на сході. Зрештою, я завжди хотіла мати куточок у тій стороні, де народилась.
Таким чином ми тут. Зять і онук у складі Збройних Сил України захищають рідну землю. Донька з онучкою поїхали ближче до Херсона працювати, бо її організацію перевели на безпечну територію.
Ми з чоловіком гарно почуваємось тут. Познайомились із чудовими людьми – зіньківчанами – Лесею і Сашею Марченками (на фото). Вони – волонтери. Прекрасні люди, які готують для воїнів сухпайки, підключають інших, збирають допомогу, виготовляють окопні свічки. Я теж долучилась, у міру своїх сил. Знаю старовинний рецепт приготування мазі, яка швидко загоює рани, на основі воску і прополісу. Цю мазь я готую і теж передаю нашим захисникам. Мені люди допомагають із інгредієнтами, розфасовуємо у скляний посуд. Печемо пиріжки, передаємо. Словом, я щаслива, що познайомилась із такими чудовими людьми, справжніми патріотами.
Ще одне відкриття для мене – церква Покрови Пресвятої Богородиці у Ярмолинцях. Я шукала, щоб була саме українська, наша, патріотична церква, а не московська. Дякувати Богу, я познайомилась із отцем Миколаєм. Тепер приїжджаю на Богослужіння, коли є можливість, та щиро дякую Богові, Пресвятій Богородиці за їх поміч, за ті чуда, які з нами траплялися. За Херсон вболіваємо усім серцем. Але віримо, молимось за своє місто, за своїх людей, за Україну”.
Записала Алла ГУМЕНЮК.
