Iсторія про багатодітну родину із Слов’янська, яка двічі рятувалась від війни.
Родину пані Наталії Шевченко, яка з’явилася у нашому селищі з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, важко не помітити. Красиві, доглянуті дітки, усміхнені, привітні, попри усі домашні клопоти, батьки. Але найперше, що привертає увагу, це те, якою дружною є ця велика сім’я – десятеро братиків та сестричок разом із батьками знайшли тут, на Поділлі, у Ярмолинцях прихисток, бо стали вимушеними переселенцями через жорстоку агресію рф.
– По-суті, це вже друга війна, від якої ми змушені були втікати, хоч ворог один – росія, – розповідає Наталія Миколаївна. – У 2014 році, коли був тимчасово окупований наш рідний Слов’янськ, нам вдалося виїхати у Запоріжжя, ми деякий час – до звільнення Збройними Силами України нашого міста – перебували на острові Хортиця. Тоді з нами було п’ятеро діток. Коли повернулися додому, будинок застали пошкодженим. Якраз у той час ми познайомились із благодійною організацією із Києва, яка уже довгі роки є вірним другом та нашим Ангелом-Охоронцем – “Ініціатива Е+” в особі голови правління організації, невтомної ініціаторки добрих справ пані Валентини Варави. Саме ця організація допомогла нам придбати великий двоповерховий будинок, там же, у Слов’янську, де б вистачило місця для усіх діток. Коли ми облаштувалися та переїхали жити, то з чоловіком вирішили, що ще п’ятеро діток нам не завадять…
Вдивляючись у виразні, красиві очі цієї жінки, десь глибоко прочитується непроста історія, яка спонукала стати багатодітною матір’ю – взяти під опіку, а потім усиновити діток, життя яких могло би скластися зовсім по-іншому. Обережно ставлю таке запитання, наперед вибачаючись… А пані Наталія ніби й чекала такого повороту розмови і щиро розповіла свою історію.
– Я мала дорослу донечку від першого шлюбу, яка померла у віці 24 років. Це сталося раптово, лікарям не вдалося її врятувати. Моє життя стало порожнім. На той час я уже була одружена вдруге. Володимир – чудовий чоловік, який завжди мене розуміє та підтримує у всьому. Звісно, ми мріяли про спільних дітей, але натомість доводилось проходити через важкі випробування. Чотири невдалі вагітності – це четверо ненароджених діток. У 2007 році я перенесла важку гінекологічну операцію, під час якої була зупинка серця та велика небезпека для життя. Після цього надія народити зникла, бо це стало фізично неможливо. Повернувшись із лікарні додому, я перебувала у депресивному стані: мені неймовірно важко було споглядати, як бавляться малюки на дитячому майданчику чи прогулюються вагітні жінки або ж молоді сім’ї із візочками…
Я не могла ні працювати, ні спокійно жити. Чоловік бачив цей мій стан, намагався розважити, хоч нічого не вдавалося. І одного разу він прямо мене запитав: “Наталю, чого ти хочеш?” А я відповіла: “Хочу дитину”. Тоді ж ми вирішили іти до служби у справах дітей та дізнаватися, як і що можна зробити. Хочу сказати, що там я знайшла повне розуміння і підтримку, розповівши свою історію. Так ми зустрілися із нашим старшим сином Іванком, якого якраз готували до відправки із лікарні у дитячий будинок у Краматорську. Працівники лікарні, які мене зустріли і провели до хлопчика, мало надії давали мені, розповівши, що він важко контактує із дорослими людьми. Але коли ми зустрілись поглядами, я лише сказала: “Дитино, іди до мене…” І він підповз до мене, я взяла його на руки, посадила на коліна. Медсестра була вражена, і перевівши погляд, запитала мене: “Ви що, його справжня мама?” А я відповіла: “Я буду його мамою”. Так Іванко став старшим синочком, хоч пройшло більше, ніж 1,5 місяця, поки вдалося оформити усі необхідні документи та забрати Ванюшку додому.
Минав час. Іванкові уже виповнилось 2 роки. Тоді дізналися, що так само без родинного тепла у дитячих закладах опинився рідний братик Іванка Андрійко. Хлопчикові був рочок. Ми, звісно, його теж забрали. Незадовго мені зателефонували із служби у справах дітей та повідомили, що у хлопчиків є ще сестричка. Дівчинці було 6 місяців. Настя стала нашою третьою дитиною. Мені було добре і затишно у нашій родині. Ми з чоловіком трудились, дбали про малят, відчували родинний затишок. І ось невдовзі – знову дзвінок із служби: “Наталіє Миколаївно, Ви дівчинки хотіли…” “Так!”, – не задумуючись, відповідаю я.
У лікарні ми тоді вперше побачили Юлю, якій на той час було 5 місяців (прийшли усією сім’єю). Іванко, найстарший, поглянувши на дівчинку, сказав: “Мамо, забираймо її, вона така гарненька, і ходімо додому!” Довго довелося розповідати синові, що необхідно ще багато документів оформити, а він на те: “Мамо, а чому ти з дому одразу документів не взяла?” Наступною у сім’ї з’явилась Анжела. Ця дівчинка була вилучена від неблагополучної матері. А мене вона назвала мамою одразу після кількох зустрічей. Потім родину поповнила Карина. Це був якраз 2014 рік, коли нам довелося вперше покидати своє місто через окупацію.
Коли ж повернулися та облаштувалися у новому, більшому будинку, як я уже говорила, разом із чоловіком вирішили, що місця у нас вистачить ще для інших малят. Я, знаєте, завжди по-доброму заздрила родинам, у яких багато дітей. Таким чином радості у сім’ї нам додали ще Юля, Єгор, Денис, Альона та Віра. До речі, Віра та Денис – рідні між собою.
Так ми жили, трудилися, мали своє невеличке господарство: город, садочок, затишне подвір’я.
Коли ж у лютому 2022 року почалася війна, ми деякий час ще трималися. Коли ж полетіли ворожі ракети та винищувачі, чоловік сказав, що необхідно збирати дітвору та виїжджати.
Будь-які сумніви зникли, коли почули, що російські окупанти роблять із дітками та жінками у Бучі, часу для зволікань не залишилося. Я забрала восьмеро менших діток, а чоловік і старші двоє синів тимчасово залишилися. На залізничному вокзалі було безліч людей. На будь-який потяг було неймовірно важко сісти. До мене підійшла начальниця станції і запитала, куди нам потрібно. Я відповіла, що для мене немає значення куди, лише б із дітьми виїхати. Вона посадила нас на потяг до Хмельницького. По дорозі я зв’язалась із Валею Варавою, про яку уже розповідала, головою правління благодійного фонду і сказала їй, куди прямуємо. Допоки ми доїхали до Хмельницького, наша Валя уже зв’язалася із Хмельницькою службою у справах дітей та вирішила питання про наше розміщення – у Ярмолинцях на території костелу, де знаходиться дитячий будинок сімейного типу, але на той час діти з мамою-вихователькою перебували за кордоном. Там нас гарно зустріли, обігріли теплом сердець, дали усе необхідне.
Але за кілька місяців родина поверталась і нам потрібно було шукати будинок. І знову допоміг Бог через добрих людей. Прогулюючись на узліссі, зустрілись із місцевою жінкою, яка порадила нам звернутись до сусідів з приводу будинків на вулиці, у яких ніхто не проживає. Так ми познайомились із Сергієм, який запропонував нам хату своїх батьків, які померли кілька років тому. За оренду житла коштів він у нас не бере, говорить, навіть мови такої не може бути, адже у вас багато дітей! Тому ми дуже вдячні і йому, і сусідам, які допомагають усім, чим можуть, і благодійній організації “Волонтер Ярмолинеччини” в особі її голови Наталії Беренди, яка стала добрим і надійним другом для нашої сім’ї. Велика подяка і місцевому Інклюзивно-ресурсному центру та його директорці Ользі Вікторівні Прокопчук. Заняття із висококваліфікованими фахівцями дають гарні результати, адже дітки наші зазнали стресів та моральних травм.
Найбільше, звісно, я дякую своєму чоловікові. Без нього нічого б не було. Він завжди розуміє, підтримує, допомагає, виконує дуже велику частину роботи по дому. Зараз ми разом прийняли рішення остаточно оселитися тут, на Поділлі. З допомогою тієї ж благодійної організації “Ініціатива Е+” ми наразі займаємось питанням придбання будинку для родини у місті Городок. Нам просто необхідно достатньо місця, щоб дітки мали власний простір, можливість займатись улюбленими справами. Наприклад, двоє старших синів у нас – спортсмени, Анжела гарно малює. Кожен має свій хист і ми намагаємось допомагати їм розвиватись. Разом працюємо на городі, доглядаємо рослини, домашню птицю, якою обзавелися, готуємо їжу. Ось така історія.
Певно, познайомитись із пані Наталею та її великою родиною було корисно не лише для того, щоб розповісти іншим про те, як мужньо долала ця жінка перешкоди і страхи війни, щоб врятувати найрідніших, а ще, щоб зрозуміти, що наша сила – у нас самих, у вірі та бажанні допомагати іншим, робити добро, даруючи тепло своїх сердець тим, хто потребує підтримки, поради, допомоги. Наразі Шевченки вирішують питання облаштування та ремонту свого нового житла у Городку, зовсім поблизу Ярмолинець. Дай Боже, щоб усе склалося добре. І головне, щоб кожна родина і усі українські дітки жили у мирній, процвітаючій країні, прикрашаючи рідну землю, наші міста і села добрими справами і чарівними усмішками.
Алла ГУМЕНЮК.
Фото авторки та із сімейного архіву Н.Шевченко.
