Табу - на Правду, і табу - на бунт, І голови в долонях - як в лещатах… Не страшно, що потрапиш під табун, А страшно, що за ним біжать лошата. І.Іов, "І по тобі простукотів табун".
Академік Микола Жулинський назвав Івана Іова літературним пророком Іовом. І це – найбільша відзнака його таланту.
Йому долею було відміряно до болю мало – всього-на-всього 52 роки. Народився 2 (11) жовтня 1948 року на Дніпропетровщині, в селі Кам’янка Апостолівського району. Іван був сьомою дитиною в сім’ї. Батько-фронтовик помер, коли хлопчикові виповнилося лише півтора року. А трохи згодом доля повела хлопчину до міста Станіслава, де мешкала його старша сестра, вона взяла дитину на виховання. Роки навчання в галицькому місті загартували хлопця, збагатили його світ. Захоплюватися поезією почав ще зі школи. Атестат про середню освіту одержав у рідній Кам’янській школі, яку закінчив ще один член Спілки письменників України Михайло Чхан. Це він посприяв, щоб десятикласник Іван Іов потрапив на республіканський семінар поетів-початківців у Києві. Свій перший вірш Іван надрукував у журналі “Піонерія” за підтримки Павла Тичини у 1966 році.
Після закінчення школи деякий час працював токарем на заводі, під час служби в армії відвідував літературну студію при Ужгородському університеті. Після звільнення в запас Іван Іов працював кореспондентом Івано-Франківської обласної молодіжної газети, асистентом оператора Івано-Франківського кінокорпункту “Укркінохроніка”. А далі – навчання у Кам’янець-Подільському педінституті на філологічному факультеті.
Саме там, в місті над Смотричем, в далекому 1974 році, доля звела мене з відомим в майбутньому поетом України Іваном Іовим. Збігло вже багато літ, а пам’ять відтворює такі світлі, такі реальні, такі близькі зустрічі, розмови…
Чорнявий, буйночубий, усміхнений жартівник з великими іскорками в променистих очах, якого важко перебалакати, не дасть і пів слова вставити – ці слова в певній мірі характеризують тодішнього Івана. З роками він стане розважливим і небагатослівним. Але зараз хочеться згадати його саме такого – щирого, веселого і надзвичайно комунікабельного, здатного легко сходитися з найрізноманітнішими людьми.
Познайомилися ми з Іваном в редакції інститутської газети “Радянський студент”, яку редагував викладач, згодом – доктор філологічних наук, професор, академік Полікарп Іванович Свідер, а допомагав йому Іван Іов (будучи студентом, а потім деякий час і після закінчення вишу). Їх єднала велика дружба. Тут я слухав вірші Івана Іова, один з них – “Студентське” – увійшов одразу в пам’ять, мабуть тому, що для нас, студентів, він відтворював тодішнє буття:
З Старого міста піднялись ворони,
А на Підзамчі голуби, як спалах.
В неділю розвантажуєм вагони,
Відпочиваємо на чорних шпалах.
Студенти-філологи захоплювалися його поезіями. Я багато їх знав напам’ять і декламував (і продовжую робити це по-сьогодні) їх друзям, школярам зі сцен клубів та майданів.
У своїх спогадах шанувальники його талану, друзі підкреслюють (і я з цим погоджуюсь), що поет Іван Іов відбувся ще й тому, що поряд була його муза (майбутня дружина) – Валя (Валентина Юліанівна). Вона, як і Іван, студіювала поезію у Галини Мефодіївни Краєвської. Студентка історичного факультету (багато про цю мужню жінку мені розповідав Володимир Дмитрович Сусляк, який з нею навчався) уміла слухати вірші. Це був неоціненний дар, який запримітив майбутній поет. Йому була потрібна слухачка, яка б розуміла його поезію. І вона знайшлась. Із студентських літ і до останніх Іванових днів Валя була поруч – це його найдорожча пристань, вірна любов, щира дружина. Про неї буде окрема розповідь на сторінках нашого часопису.
Після закінчення інституту Іван Іов жив у Городку, працював у місцевій районній газеті, часто навідувався в Кам’янець. Говорив, що він спеціально виривається на деякий час до Кам’янця-Подільського, аби душею повернутись до міста своєї студентської юності. Для нас поет був живою легендою.
Роки пролітали над нами вихором. Кожен жив своїм життям, але доля робила все, щоби час від часу ми зустрічались. І ось, на початку 80-х років ХХ століття Іван Іов приїхав працювати в Ярмолинці, заввідділом листів нашої газети “Вперед”.
Організував нашу зустріч із Іваном Борис Фурман, який також тільки почав газетярувати в нашому часописі. Радість від зустрічі важко передати словами. Для працівників газети це теж була подія. Іван Іов попри те, що писав чудові вірші, був цікавим оповідачем. В його кабінеті завжди було людно – збиралися шанувальники поезії, люди, які мали відношення до письменства (Анатолій Мігаль, Володимир Тищук, Леонід Заворотний, Володимир Сусляк, Валентина Делікатна, Галина Малахівська, Олександр Снігур, Борис Фурман, Софія Рогачевська та багато інших), слухали його дуже уважно, вбираючи кожне слово.
Редактором газети “Вперед” тоді був Іван Школьник. На той час я працював заступником директора Ярмолинецької заочної середньої школи. Приміщення редакції газети і закладу освіти знаходились на відстані 100 метрів. Тому ми з Іваном зустрічалися дуже часто. Обідали завжди разом.
Час праці в нашій газеті припадає на період розквіту його поетичного таланту. В 1981 році в журналі “Вітчизна” виходить добірка його віршів з передмовою Івана Драча: “Вірші його густі, спресовані, мука до них мелена на жорнах повоєнного дитинства, одсвіт війни на них беззаперечний. Звичайно, багато чого мені в них є рідним та близьким, бо все це із мого дитинства. Але пригляньтесь уважно, яка неймовірна щільність, яка кам’яна тугість у кращих його рядках, а що особливо важливо – який густий життєвий нурт живе у його слові”.
За два дні з часу виходу журналу “Вітчизна”, де була добірка Іванових віршів, ми скупили для нього майже всі екземпляри видання, які були в кіосках преси Хмельницького.
Часто гостював Іван в мене у Соколівці, не раз їздили до моїх батьків у Савинці. Під дзвін бокалів з домашнім виноградним вином, яким пригощав нас батько, часом до ранку вели розмови про літературу, життя, на жаль, пам’ять не зберегла багатьох подробиць наших бесід. Запам’яталося, що матері сподобався вірш “Балада про чорний ворон”, який прочитав Іван. Вона сказала, що то про нашу родину.
Вихід гарної поетичної збірки “Стяг золотої гілки” (1983) припадає також на період роботи поета в наших Ярмолинцях, вона пробивала собі дорогу дуже довго. Іван не належав до когорти офіційно “пригрітих владою поетів”. Не писав віршів про леніна, партію, комсомол. Тому наглядачі від літератури багато віршів, які мали увійти в його першу збірку, не пропустили.
Але і цьому досягненню Іван був дуже радий, дарував він ту книжечку всім своїм колегам по редакції, працівникам райкому і райвиконкому, друзям, знайомим…
… Я просто не знаю.
Признатися страшно,
Яка ж окриляє щаслива мета,
Коли виглядав на голову старшим
І плавив у серці слова, як метал…
Роками рокована клекітна плавка,
Заграва її у зіницях сія…
Я тими словами багряними плакав
І ними у голос розкуто сміявсь.
І.Іов, “Стяг золотої гілки”.
Це вже потім, коли Україна стала незалежною державою, Іванові книжки посипалися, наче із рогу достатку: “Світло рідної хати” (1989 р.), “Книга перша” (1991 р.), “Рукопис” (1995 р.), “Каліграфія” (1997 р.), “Періодична система слів” (1997 р.), “Великдень долі” (1998 р.), “Невибране” (1998 р.), “Словопис” (2000 р.), “Мене Вам дав Господь” (2001 р.), “Вічністю живемо” (2001 р.). В його творчому доробку – 13 поетичних збірок, остання вийшла, коли Івана Іова вже не було в живих.
Із Ярмолинець поет переїхав на роботу в Бориспіль, що на Київщині. 1987 року Івана Павловича прийняли до Спілки письменників України. І невдовзі він отримав квартиру в Хмельницькому. Редагував тут щомісячний профспілковий вісник “Позиція”, вчив школярів української мови і літератури.
Завжди жив так, як веліла душа, чинив за покликом серця і совісті:
Живу, як дихаю – себе не спродав,
Не розміняв, не зрадив, не програв.
Чи не тому в зіницях щирий подив,
І на плечах лежить крута гора?
Не б’ю у груди, що правдивий, чесний…
… Споминів багато, пам’ятаю наші поїздки в Пиляву та Берестечко, що знайшли своє відображення у його віршах.
Останній раз ми з Іваном зустрілися восени 2000 року. Зустріч була суто випадковою. Після нетривалого спілкування продовжили розмову в нашому старому улюбленому місці – кав’ярні, яка тоді називалась “Гамбрінус”. Тоді Іван сказав, що не вживає спиртного, бо мав проблему із шлунком. Це було вперше, коли Іван мимохіть згадав про свою хворобу. Останні місяці для нього були нестерпно важкими. Іван помирав від важкої хвороби. Сила духу його тримала до останніх днів. Він з нечуваною мужністю боровся за життя. Помер 4 лютого 2001 року.
Брама третього тисячоліття в нашому письменстві відчинена впевненими чоловічими руками Івана Іова. Ми переступили цю браму. Далі нам іти з його словом, але вже без нього.
Микола Побережний, голова районного осередку товариства “Просвіта” ім. Т.Г.Шевченка.
