Сьогодні є Зелені свята,
Зелена вже трава.
Моя душа була розп’ята.
Сьогодні знов жива.
Зелені свята – українська назва християнського свята Трійці. Нагадаємо: Свята Трійця це – Бог-отець, Бог-син і Святий Дух. Святкується Трійця на п’ятдесятий день після Великодня, обов’язково в неділю.
Обрядовість Зелених свят знаменувала завершення весняного і початок літнього календарного циклу. В основі її лежали культ дерев та рослинності, магія закликання майбутнього врожаю.
Напередодні зеленої неділі, у суботу, що називалася клечальною, обов’язково прикрашали подвір’я та господарські будівлі клечанням – зеленими гілками клену, верби, липи, акації, ясеня, горіха, дуба тощо. Забороненим деревом подекуди вважалася осика, на якій, за повір’ям, повісився Іуда Іскаріот. Гілки встромляли в стріху, на воротах, біля вікон, за ікони.
Осикове гілля клали лише в глухих кутках подвір’я, “щоб відьма не заходила”. Традиційно це дерево вважалося грішним, оскільки осика пропускала цвяхи, коли розпинали Христа. З неї не будували хат, “бо гроза влучить у грішне дерево”, не виготовляли ритуальних речей, не цямрували криниць.
Підлогу або домівку в хаті встеляли запашними травами: татарським зіллям (аїром), осокою, любистком, ласкавцями, м’ятою, пижмою, чебрецем.
У перший день зеленого тижня, дівчата завивають вінки з василька, волошок, чебрецю, конвалій, полину й інших квітів у полі, у лісі, співаючи пісень. Потім вони ходять від хати до хати з цими вінками на голові.
Ще давньогрецькі та давньоримські жерці використовували вінки як прикраси під час жертвопринесень. Вінок обов’язково слід було плести з гілок того дерева, яке вважалося деревом божества. Можливо, це один із витоків традицій увінчувати героїв, видатних осіб і переможців дубовими (лавровими) вінками. Не виключено, що звідси бере початок і звичай класти квіти й вінки на могили. За народними уявленнями вінок, сплетений із живих квітів, оберігає від злих сил.
В Україні вінок вважався найкращим головним убором молодої дівчини. Виконаний за всіма правилами краси, вінок дуже привабливо обрамляв дівоче обличчя, надаючи йому ще більшої світлості. Вінок не повинен бути занадто великим та високим, найкраще, якщо він щільно прилягатиме до голови. Вінок – це ще й ознака дівочої честі, дошлюбної незайманості. Зокрема, молодиці вже не мали права носити вінки, а тільки хустки.
Пов’язана на голові хустка – не тільки знак того, що жінка вже заміжня. Вишиті хустки в Україні були тільки білого кольору. На це навіть звертали увагу чужинці-мандрівники. Тільки значно пізніше від південних слов’ян українці запозичили барвисті хустки. Хустка мала ще й важливе обрядове значення. Зокрема, коли до дівчини на порі приходять свати і парубок їй до вподоби, то на знак згоди вийти заміж вона пов’язує хусткою парубкові руку. Ще з козацьких часів побутував звичай дарувати нареченому-козакові, який вирушає в похід, власноруч вишиту хустку. У цьому разі хустка виступала символом вірності в коханні. Якщо козакові судилося загинути на чужині, то його вірні побратими закривали дівочою хустиною йому обличчя.
За дохристиянськими віруваннями, на Зелені свята мерці вдруге (після Великодня) виходять на світ із землі. Як відомо, наші далекі предки ховали своїх рідних у лісах, горах, на роздоріжжях чи опускали у воду. Під час квітування жита (а Зелені свята якраз припадають на цю пору) їхні душі воскресають. Перевтілившись в русалок, вони оббивають на нивах квіт, ламають жито, намагаються залоскотати хлопців і дівчат, тому молодь остерігалася перебувати в цей час серед хлібних нив. Потерчата і річкові мавки-дріяди також небезпечні – якщо в цю пору знаходитись біля річки чи ставка, то напасниці можуть затягти у воду й утопити. Натомість душі, що з’являються в лісі, не чинять наруг. У народі їх вважали добрими душами-ладами. І першого дня Трійці дівчата йшли до лісу, рвали квіти й плели віночки, які тримали як обереги від русалок до Петрівки.
У день Трійці дівчата ворожили на вінках: відносили їх до річки й пускали за водою: якщо вінки сходились, то їх власниця вийде цього року заміж. Зів’ялі вінки кидали у воду та слідкували, як вони поводились: якщо тонули – дуже поганий знак, а якщо плили – все буде добре.
За старих часів люди зустрічали цей день дуже урочисто. Зранку господині поралися в оселі, готували святкове застілля. Коли всі господарські справи було зроблено, люди вбиралися у святковий одяг, сідали в хаті й чекали, поки вдарять церковні дзвони. Ударить дзвін – блага звістка. Тоді всі побожно хрестяться і йдуть до церкви.
Ось як описує Олександр Терещенко похід до церкви в українському селі середини XIX століття. “Дзвін пробив тричі: народ зашумів, засуєтився і повалив до церкви. Біліють сорочки, радують око барвисті запаски, іскряться дукати на запалених сонцем дівочих шиях, блищать кольорові намиста, розвиваються по вітру барвисті стрічки, вплетені в коси дівчат. Дівочі голівки, крім стрічок, уквітчані ще й барвінком та іншими квітами. В руках кожної дівчини жмуток полину, барвінку та любистку.
Парубки в чорних і сірих суконних свитах, підтягнені червоними, зеленими та білими поясами, в чорних і сивих смушевих шапках, з суконними або плисовими верхівками; ідуть чинно, весело ступаючи. Всі вони, порівнявшись з поважними людьми, скидають перед ними шапки, а ті вітають їх:
– День добрий, будьте здорові з святою неділею! Старші люди одягнені простіше, але теж чисто і охайно. Набожність просвічується в їхніх лицях; до церкви вони наближаються поважним, рівномірним кроком.
Жінки похилого віку, в білих довгих свитках, з намітками на голові, ідуть скромно, подаючи собою приклад дітям і онукам.
Після обідні піднімається радісний шум і говір. В стороні стоїть висока тичка, яка знизу догори увита зеленим гіллям і квітами; біля тої тички насаджені в коло кленові, липові та березові деревця. Сюди сходяться веселі гурти молоді, роздаються пісні і починаються хороводи. Веселощі продовжуються до темної ночі”.
На Зелені свята, як і після Великодня, провідували померлих родичів, могили яких обсипали клечаним зіллям. Чоловіки та жінки з їжею та напоями йшли до родинних могилок. Молодиці “вели розмову” у формі речитативу з покійниками – журливим, напівспівучим голосом запитували, як їм живеться на тому світі, оповідали про події, які сталися протягом року, вибачалися за вчинені кривди тощо. Частували їх, скроплюючи питвом могилу та залишаючи на ній частину їства. На кладовищі влаштовували панахиди та спільні поминальні трапези. Ця традиція подекуди збереглася до наших днів.
Надійшли Зелені свята,
Квіти поле вкрили,
Підуть хлопці і дівчата
На рідні могили.
Підуть хлопці і дівчата,
Підуть усі діти
Ті могили привітати
Хрести замаїти.
В Україні існував звичай – у день Трійці, після літургії, йти хресним ходом до криниць і кропити їх свяченою водою. На зворотному шляху священник обходив усе село й теж кропив свяченою водою; ті з прихожан, які бажали повного посвячення своїх будівель, виносили до воріт стіл, покривали його скатертиною, а зверху клали хліб-сіль. Священник зупинявся біля такого столу і, прочитавши Євангеліє, заходив до хати й кропив свяченою водою всі стіни, а потім ішов і кропив усі інші будівлі, що були в господарстві. Таке посвячення домів, криниць і господарських будівель було зв’язане з віруванням селян в існування русалок.
Вважається, що протягом Зелених свят слід залишати полотно русалкам на сорочки. Протягом цього тижня треба було ретельно дотримуватися народних “заходів безпеки”: у жодному разі не купатися у водоймах, бо русалки можуть потягти за собою. Тільки відьми можуть дозволити собі таке задоволення й нічого не боятися.
У “Зелену суботу” здавна існує звичай поминати самогубців та ще тих, що загинули без вісті десь на далеких дорогах, в чужих невідомих краях, а таких у нас, в Україні, завжди було багато. Були це переважно козаки, а пізніше – вояки-герої, що гинули в боротьбі за честь, волю і славу своєї України.
Хоч Зелені свята й пов’язані з теплою погодою, але в народі застерігали: “Прийшов Святий Дух – берись за кожух”, “До Святого Духа держіть кожуха” чи “До Святого Духа не кидай кожуха, а по Святім Дусі в тім самім кожусі”. Та щоб там не було, а Зелені свята таки одкривали ворота справжньому літові. “Трійця, – казали з цього приводу, – трьома святами багата: квітами, травами й рум’яним літом”.
Микола ПОБЕРЕЖНИЙ, голова районного осередку “Просвіта” ім. Т.Г.Шевченка.
