Я відновлю народ мій, і вони відбудують спустошені міста і будуть у них жити.
Насадять виноградники й будуть вино з них пити, і розведуть сади, і їстимуть плоди з них.
Пророк Амос.
З-поміж багатьох відомих людей, чий внесок в українське національне відродження та утвердження державності треба й необхідно вивчати, виразно окреслюється постать Левка Лук’яненка. Ще за життя він для багатьох став моральним авторитетом, взірцем високого громадського обов’язку, символом незламності українського духу.
Онук Левка Лук’яненка, Захар Стасів згадує: “Він завжди був у сорочці й ніколи у футболці. Це могли бути спортивні штани, але до них сорочка. Постійно мав ручку в кишені та якийсь папірець, на якому можна було щось записати. Взагалі я дивуюсь, коли кажуть про його затяжну хворобу – нічого такого не було. Він завжди був активний, любив жити і спілкувався з людьми до останнього. Нам здавалося, що він безсмертний, настільки він був сильний духом. Але життя є життя…”
Народився на Чернігівщині у селі Хрипівка Городянського району 24 серпня 1928 року (цьогоріч будемо відзначати 95-річчя від дня його народження) і цього ж дня, але через 63 роки, його рідна Україна проголосить незалежність, а автором тексту проголошення самостійності стане саме він.
Був найстаршим серед чотирьох дітей в родині. Левко Лук’яненко зміг пережити Голодомор 1932-1933 років, від голодної смерті навесні 1933 року їх врятував батько, приховавши трохи картоплі в ямі під стежкою. Комуністична бригада шукала збіжжя на городі, під деревами, а на стежку уваги не звернули.
Хоча починався життєвий шлях майбутнього Героя України (2005) цілком пристойно за радянськими мірками. Майже 10 років прослужив в армії, служив в Австрії, на Кавказі в м.Орджонікідзе, Нахічевань. Вступив до комсомолу, згодом – до партії. Закінчив вечірню офіцерську школу, юридичний факультет московського державного університету. Був направлений на Львівщину, де ще наприкінці 1950-х років велася активна боротьба воїнів УПА з московськими окупантами і, відповідно, антирадянські настрої. 30-річного випускника МДУ призначили спочатку штатним пропагандистом Радехівського райкому кпрс, а потім – працівником адвокатури Глинянського району Львівської області. Робота була пов’язана з постійними поїздками по селах. Він бачив, як людей заганяли в колгоспи, знищували цілі хутори за участь хлопців в УПА.
Тоді ж одружився (1954), отримав житло. Здавалося б, жити – не тужити. І раптом усі минулі здобутки і майбутні кар’єрні перспективи летять шкереберть. Левко Лук’яненко разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим вирішили створити опозиційну підпільну партію – Українську робітничо-селянську спілку (УРСС), що виступала за відокремлення України від СРСР, гарантоване, між іншим, радянською конституцією.
7 листопада 1960 року у Львові відбулася перша організаційна зустріч однодумців Левка Лук’яненка, на якій обговорили програму спілки. Оскільки програма була дуже гостра, вирішили її знищити, а до наступної зустрічі, яка мала відбутися 22 січня 1961 року, доручити Левку Лук’яненку скласти нову, м’якшу. Але 21 січня 1961 були заарештовані Іван Кандиба, Степан Вірун, Василь Луцьків, Олександр Лібович та Левко Лук’яненко, пізніше Іван Кіпиш та Йосип Боровницький.
У травні 1961 року Львівський обласний суд засудив Лук’яненка до розстрілу за ст.56 ч.1 і ст.64 КК УРСР. Звинувачували його в тому, що він “з 1957 року виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму”. Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15-річним тюремним ув’язненням. Інші дістали строки від 10 до 15 років позбавлення волі. Наголошую ще раз, що це при тому, що статтями 17 і 125 радянської конституції відповідно було проголошено право виходу кожної союзної республіки з СРСР та свободу слова для кожного громадянина.
Покарання відбував у Мордовській АРСР, з 1967 року – три роки у Володимирському централі, потім знову в Мордовії. 1966 року в Мордовські табори прибула нова генерація політв’язнів – шістдесятників. Вони вели боротьбу з адміністрацією таборів за фактами грубого порушення законодавства і прав в’язнів. Дані про цю боротьбу стали відомими світовій громадськості. Лук’яненко брав в цій боротьбі активну участь. Щоб посилити ізоляцію, 500 найактивніших полівязнів перевели у Пермські табори. 1974 року за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціаторів, у тому числі Лук’яненка, до тюремного ув’язнення у Володимирській тюрмі.
Вийшовши на свободу 1976-го, Левко Григорович, за пропозицією Миколи Руденка, увійшов до складу Української Гельсінської групи (УГГ), став її співзасновником, підписував усі документи УГГ.
Лук’яненко написав звернення до Белградської наради 35 країн з приводу дискримінації українців, зокрема, права на еміграцію. Виступив на захист художника П.Рубана, написав статтю “Зупиніть правосуддя!” “Радіо Свобода” передало його нарис “Рік свободи”. За що знову “загримів” – цього разу на 11 років. Розуміючи, що його чекає в майбутньому, оголосив голодування, відмовився давати показання, також відмовився від громадянства.
Карався в таборі особливо суворого режиму в селі Сосновка в Мордовській АРСР. Разом з іншими політв’язнями продовжив боротьбу, готував і передавав на Захід інформацію. У лютому 1980 року всіх в’язнів особливого режиму, в тому числі Лук’яненка, перевели у спеціально збудовану тюрму в селі Купино Пермської області…
В Україну він повернувся аж на початку 1989 року. У серпні 1991-го разом із Леонтієм Сандуляком склав текст Акта проголошення незалежності, успішно завершивши героїчну боротьбу за волю Батьківщини.
Але, щоб краще зрозуміти Левка Лук’яненка – слід надати слово людям, які добре знали “українського Нельсона Манделу”.
– Із Левком Григоровичем я познайомилася після арешту чоловіка. Тоді я підпільно працювала секретарем Української Гельсінської групи і мене вразило: він щойно відсидів 15 років, був засуджений до розстрілу, довго перебував у камері смертників, ще не від’ївся домашньої їжі, не прижився на волі, але, почувши про Українську Гельсінську групу, вже за кілька хвилин вирішив приєднатися до неї. Він дуже добре знав, що за це буде наступний арешт. Він тоді був такий піднесений, що в країні створили легальну групу! – згадує дисидентка Раїса Руденко. – Уявляєте, наскільки це був мужній і самовідданий чоловік, наскільки він мріяв про незалежну Україну. Він приєднався до УГГ – і отримав 11 років ще суворішого режиму. Але він стійко тримався в усі роки. І я можу сказати, що він – взірець навіть для нас, дисидентів. Він ніколи не жалівся, був таким спокійним, так по-філософськи на все дивився. Сприймав це так, ніби по-іншому людина не може себе поводити. Йому було абсолютно незрозуміло, як можна розкаятися чи просити помилування. Для нього це було неприйнятно. Він був справжнім героєм.
Колишній політв’язень Юрій-Богдан Шухевич розповідає, що Левко Григорович мав чітку позицію, а його судження були виважені і коректні.
– Він приїхав до мене в будинок для людей з інвалідністю в Томській області, повертаючись із заслання в Україну. Я вже втратив зір, і він хотів мене підбадьорити. І я хочу сказати, що він не втратив оптимізму в ув’язненні, так само не втрачав його й потім. Ми довго ходили по території і багато говорили. Я не раз пізніше згадував, як він сказав: “Час нам зібратися, створити партію, яка б стояла на позиціях незламності”, – згадує Шухевич.
Василь Овсієнко в 1984 році одночасно з Левком Лук’яненком і Василем Стусом сидів у таборі в Пермській області. Дисидент згадав, як Стус, оцінюючи Левка Лук’яненка, показав пальцем на його камеру і сказав: “Ото чоловік!”. Опальний поет мав на увазі слова “Ессе Ното”, тобто “Оце людина!”, які, згідно з Біблією, Понтій Пілат сказав про Ісуса.
Василь Овсієнко також розповів, що хоча Левко Лук’яненко і був радикальним у своїх поглядах, але багатьох він стримував.
– Один чоловік оголосив голодування на підтримку Левка. То Левко попросив чергового офіцера: підведіть мене до камери, я йому скажу, щоб він припинив. Досить, що я голодую, – згадує колишній в’язень.
А друг Лук’яненка Володимир Шовкошитний поділився історією, яку, за його словами, Левко Григорович дозволив розповідати лише після його смерті – про переживання в камері смертників.
– Кожної ночі, близько четвертої години ранку, охоронці виводили його з камери. А він знав, що розстрілюють не під стіною, а коли ведуть по коридору, в потилицю. І от якось він зізнався, що, поки вели, з’явилася дивна думка: цікаво, чи встигну я відчути, що куля увійшла в потилицю, доки вона вийде через лоб, – розповів Шовкошитний. – Тоді його не розстріляли. Завели в камеру, а там лежав документ – текст зречення поглядів. Лишалося поставити підпис. Він узяв і в кутку написав: “Україна буде самостійною”…
В останні роки Левко Григорович жив в селі Хотів, що під Києвом. Вів скромне життя простого сільського дідуся, який вирощує сад і до якого приїжджають у гості онуки. Воно й не дивно, адже замолоду він не надто встиг насолодитися простим людським щастям.
– Він пересувався без охорони, жив без усяких преференцій разом із іншими людьми. Коли йому пропонували замінити лампочку біля подвір’я, казав, що не треба, бо ніч має бути ніччю. Це була досить скромна людина. Ми з ним часто обговорювали, як правильно робити зміни. У 1994 році, коли мене тільки обрали головою села, він наполягав, щоб у перший рік ми змінили назви вулиць, документували їх. Із цього питання ми довго з ним сперечалися. Він був доволі радикальним щодо політики росії. Лише зараз ми розуміємо, наскільки він ширше бачив ситуацію. У 1990-х роках я бачив, як люди в нас у селі зі скептицизмом і недовірою сприймали те, що казав Левко Григорович. І коли він зараз вже з’являвся в актовій залі в Хотові, то всі вставали і аплодували. Ви б бачили, як уважно його слухала молодь! Думаю, ми ще не до кінця усвідомили, кого втратили, – каже сільський голова Хотова Микола Безпечний.
Коштами Левка Лук’яненка та його дружини Надії у 2008 році було видане десяте видання документально-історичного роману Юрія Горліс-Горського “Холодний Яр”.
2017 року група депутатів Верховної Ради України з 35 осіб порушила питання про присудження Левку Лук’яненку Нобелівської премії Миру й відправила всі документи в Нобелівський комітет. Туди ж написав звернення й професор Микола Мушинка зі Словаччини. Документи було подано вчасно й було отримано відповідь про їх отримання. У жовтні 2018 року мало відбутись засідання комітету, але Левко Лук’яненко не дожив до того часу, а після смерті премія не присуджується.
7 липня 2018 року стало відомо, що Левко Лук’яненко потрапив у реанімацію клінічної лікарні “Феофанія”, пізніше того ж дня він помер.
На початку 90-х років минулого століття мені не раз випадала нагода слухати виступи Левка Григоровича на столичних майданах, мав можливість спілкуватися з ним. І цим дуже пишаюся. Особливо запам’яталася зустріч з Левком Лук’яненком на ІІ Всеукраїнському з’їзді політв’язнів 1992 року, який проходив у місті Хмельницькому. Ми з Василем Андрушком були делегатами з’їзду в’язнів совісті від Хмельницької крайової організації НРУ, а також представляли на цьому величезному форумі Ярмолинеччину. Але це вартує окремої розмови на сторінках нашої газети.
Микола ПОБЕРЕЖНИЙ, голова районного осередку “Просвіта” ім. Т.Г.Шевченка.
