Лілія Прокопчук – мати та дружина військових.
Коли чоловік, який перебував у відставці, 25 лютого повернувся на службу, жінка взялась допомагати закривати потреби його та побратимів: “Хлопці мобілізовані, а нічого не було – збирали від одягу до засобів гігієни”. Потім почали плести сітки, а згодом з ініціативи випускників школи, де Лілія працює вчителькою образотворчого мистецтва, почала збір на перший дрон. Загалом вдалось купити 4, за що Лілія Іванівна щиро вдячна усім, хто долучився.
У жовтні минулого року дві Лілії – Іваневич та Прокопчук – їздили в Харківську область, де поспілкувались з військовими 3-ї окремої танкової Залізної бригади та принагідно записали з ними короткі інтерв’ю.
Олексій Прокопчук, чоловік Лілії, – заступник командира самохідно-артилерійського дивізіону.
Після 12 років перебування у відставці 25 лютого чоловік став артилеристом 3-ї окремої танкової бригади. 27 березня хлопці виїхали на Харківський напрямок і одразу, фактично з платформ, пішли в бій під Барвінковим, щоб не допустити до населеного пункту російську армію, яка великими силами йшла з Ізюму. Це був перший і успішний бій підрозділу.
“Спочатку я переживав, плануючи роботу, готуючись до завдань, щоб наша діяльність була немарною. Тепер, коли ми нанесли грізного удару противнику, я певен: ми працюємо вдало і ми тут недаремно. Ми на своїй землі і захищаємо своє. Ми знаємо, за що ми тут: – вдома чекають рідні”, – ділиться Олексій.
Ще більше мотивує військового вдячність місцевого населення: “Дуже радісно чути, як діти вигукують “Слава Україні!” Дуже трепетно бачити, як літні люди висловлюють вдячність зі сльозами на очах”.
Чоловік розповів, що кадрований підрозділ розгорнувся до повного штату військових, серед яких люди різних цивільних професій: вчителі, лікарі, юристи, поліцейські, податківці. Але всіх об’єднує надійність та спільна мета. Отож, Олексій певний, що після перемоги саме такі люди, як його побратими, не залишать місця корупції та іншим вадам державного апарату, а дадуть поштовх розвитку. “Ми перевершимо найкращі сподівання”, – підсумував бачення майбутнього України.
Iван Ткач – начальник польового вузла зв’язку 3-ї танкової.
Іван потрапив в 3-ю окрему танкову бригаду ще в 2019 році за призовом офіцерів запасу. Згодом підписав контракт, якраз по закінченні якого почалась повномасштабна війна. Військовий розповідає, що значну роль в організації командної роботи відіграє чесність та авторитет керівника, попри вік.
“На початку, через відсутність досвіду, був острах: як правильно організувати виконання задачі. Тепер уже трохи простіше, бо є розуміння”,- розповідає зв’язківець.
Військовий каже, що найбільшою мотивацією для нього є діти, долі яких скалічила росія: “Доросла людина може про себе подбати, але не дитина. В мене є збережені відео з українськими дітьми, які постраждали від війни. Коли особливо важко, коли вже немає сил – я передивляюсь їх, і відкривається друге дихання”.
Івана водночас засмучує і радує, що молоде покоління бачить, до чого може призвести байдужість до мови та державності загалом. Військовий щиро вірить, що цей урок буде засвоєно, кожен навчиться людяності, а суспільство стане згуртованішим.
Олексій Заплішний – командир взводу зенітно-ракетного дивізіону.
Олексій був мобілізований за 4 хвилею в 2015-2016 роках, а повномасштабне вторгнення застав резервістом. Чоловік розповідає, що рішення йти до військкомату прийняв ще в понеділок, 21 лютого, поспілкувавшись з батьком та узгодивши подальші дії: “Було розуміння, що це протистояння вилізе як активний нарив, більш активна фаза війни мала бути, а визнання путіним лднр стало тому підтвердженням”, – пригадує Олексій.
Перемогу чоловік визначає як демілітаризацію рф: “Це коли сусід не має змоги вести бойові дії на нашій території. З тими ідеями, які у них домінують, ми не уживемось”.
“Це війна на знищення ідеї рашизму. Це довго. Це маємо зробити або ми, або наші діти – то чому не ми?” – поділився військовий.
Матеріали підготувала Богдана САДОМСЬКА. Фото надані героями матеріалів.
