Любов матері — це той вид любові, який здається, не має ні меж, ні умов. Не вимагаючи нічого взамін, мама завжди залишається поруч, будучи міцним тилом і постійною підтримкою. Таким тилом стала для військовослужбовця Віталія Тімощука і його мама Анжела. У травні минає рік як чоловік повернувся з російського полону, в якому перебував два з половиною роки.
У неволю Віталій потрапив 19 жовтня 2022 року під час битви за Херсонщину. На той момент він служив у складі 4-ї окремої танкової бригади, був лейтенантом, командиром роти. Коли сумна звістка сколихнула родину, Анжела Тімощук одразу ж розпочала роботу з пошуку сина. Адже із 29 жовтня 2022 року, коли жінка побачила Віталія у сюжеті російського телебачення, звістки від нього не було. Так, Анжела стала активною учасницею усіх акцій акціях на підтримку полонених, зверталася із запитами до організацій, які могли б посприяти звільненню сина, була на Саміті миру в місті Женева, що у Швейцарії. Разом із цим — опіка і над іншими дітьми, адже у сім’ї їх шестеро, Віталій другий, у нього ще 4 сестри та брат. Тому часу та можливості опустити руки не було.
«Я пам’ятаю день обміну, тоді мене забрали знайомі, і першою людиною, яку я набрав, була мама. Це змішані емоції: і радість, і сльози водночас, розумію, що вона пережила більше, аніж я, бо це більше ніж двох років невідомості. Але мама — це та людина, яка тебе чекає завжди», — пригадує той момент Віталій.
Це було 6 травня 2025 року. Тоді з російського полону в Україну повернулися 205 захисників, із них 6 — із Хмельниччини. «Боролася до останнього. Я заради дитини на все готова, навіть життя віддати. Я вже казала, що якби можна було помінятися, щоб я там була, а його додому, то пішла б на це. Це неможливо пояснити, така сила материнської любові», — ділилася у коментарі «Суспільне. Хмельницький» Анжела Тімощук.
«Мама завжди була такою: активною, доброю, підтримувала нас у всьому. Насправді, не знаю, як все встигла, бо ж і нас шестеро, і господарство, але так склалися обставини, і вона все змогла поєднати», — каже син Віталій.
Усім дітям вона дала гідне виховання, виростила та випустила у світ, майже всі — вже повнолітні, пробують себе у житті, двоє емігрували за кордон. Тепер вона нарешті була спокійна: уся сім’я, найголовніше для жінки — нарешті у безпеці.
Анастасія Граб
