Коли 14 квітня 2022 року Ірина Соколова приїхала до Ярмолинець разом із сином та матір’ю, вона ще не знала, що маленьке село Волудринці стане для неї новим домом. Війна змусила залишити рідний край — селище Нью-Йорк, що на березі річки Кривий Торець у Донецькій області. Там минули її дитинство та молоді роки, там залишилися спогади, до яких душа постійно повертається.
Ірина з дитинства була творчою дівчиною. Вона навчалася в музичній школі. Також опанувала швейну справу. Згодом здобула освіту психолога, адже завжди мала особливий дар чути й розуміти людей. Працювала багато, але найтепліше розповідає про роботу в дитячому садочку вихователькою та практичним психологом.
Ірина з особливим теплом згадує дітей, з якими працювала. Вона не просто була вихователькою, а їхньою старшою подругою, яка збирала та плекала кожну дитячу перлинку. Досі пам’ятає кожне ім’я, кожне обличчя і, що найважливіше, — їхні кумедні слова та несподівані вислови. Щоб не втратити ці миті щирості, Ірина постійно носила з собою блокнот. Туди вона записувала дитячі перли, які з’являлися на заняттях чи під час ігор.
Особливе місце в її пам’яті займає фенольний завод, хоча для багатьох це лише виробництво з різким запахом, для Ірини він назавжди залишився символом дому. Той своєрідний аромат тепер нагадує їй про вулиці Нью-Йорка на Донеччині, про рідні місця, де кожен куточок був знайомий.
Почуття небезпеки прийшло в їхнє життя не у 2022 році, а набагато раніше — ще у 2014-му. Тоді, коли бойові дії лише починалися на Донбасі, її рідний Нью-Йорк уже відчував їхнє дихання. Ірина досі пам’ятає, як удома тремтіла кожна річ від вибухів, а над головою хиталася люстра. Її найголовнішим інстинктом тоді було захистити найдорожче — сина. Вона, не роздумуючи, накривала його собою, створюючи живий щит.
У Волудринцях Ірина починає нову сторінку життя. Вона з вдячністю прийняла підтримку місцевих жителів, які з перших днів оточили їх турботою. Деякі слова спочатку дивували. Наприклад, вона вперше почула такі діалектизми, як «верета» чи «резкаль», «морва», «слоїк».
Односельчани здивували Ірину не лише мовою, а й кулінарними таємницями. Їй дали незвичайний рецепт квашених огірків, який відтепер став улюбленим у всій родині. Ці маленькі радості й відкриття допомагають їй адаптуватися та знайти свій куточок у новому світі.
Сьогодні Ірина працює в Ярмолинецькому Будинку культури, де продовжує творити красу. Вона оформлює свята, допомагає з декораціями та створює атмосферу тепла й затишку для громади. Директорка закладу Лілія Дембіцька каже: «Ірина ніколи не робить абияк, навіть у просту роботу вона вкладає душу. Саме тому все, до чого торкаються її руки, має особливу енергетику».
Історія Ірини Соколової — це історія тисяч українців, які змушені були залишити рідні місця, але продовжують жити, знаходити нових друзів і берегти пам’ять про свій дім.
Ольга Купчак.
