Військовослужбовиця та волонтерка Ірина Смеречинська мріяла про службу іще з дитинства. Її захоплювали дисципліна, форма та розуміння того, що захищати свою державу — почесна місія. Батько, колишній військовий, завжди підтримував доньку у прагненні пов’язати життя з армією, а мама, як і більшість матерів, хвилювалася. Проте рішення з роками ставало тільки впевненішим.
Ірина — родом із Кадиївки, спершу здобувала освіту у місцевій школі, а згодом продовжила навчання у Ярмолинецькому ЗЗСО I-III ступенів №2. Після закінчення 9 класів дівчина вступила до Коропецького обласного ліцею-інтернату з посиленою військово-фізичною підготовкою, де зробила перші кроки у своїй майбутній кар’єрі. Згодом планувала навчання у Військовому інституті телекомунікацій та інформатизації, але для цього не вистачило кількох балів. Це не стало на заваді: дочекавшись повноліття, Ірина підписала контракт і почала службу у 24-й окремій механізованій бригаді.
Наступним етапом стало навчання в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, на факультеті морально-психологічного забезпечення. Тут Ірина не лише здобула професію, а й зустріла своє кохання — чоловіка Андрія із Вінницької області. Життя різко змінилося із початком повномасштабного вторгнення: на той момент дівчина перебувала у Львові, і вже 5 березня отримала розподіл у військову частину. А за рік у сім’ї Смеречинських народився синочок Мирон, тож Ірина пішла у декретну відпустку, а Андрій залишився нести службу.
«Хоч і відстань завжди болюча, війна нас із чоловіком не розлучила, а лише зробила сильнішими, — ділиться Ірина, — Рада, що іноді нам вдається побачитися і провести час разом, хоча, безумовно, хочеться, щоб тато бачив, як росте його син. Я завжди кажу Мирону: «Твій тато — герой. Ти будеш пишатися ним, коли підростеш і зрозумієш, що він виборював для нас перемогу». Найстрашніше — дізнаватися, що Андрій отримав поранення, на жаль, це ставалось уже двічі. Тоді знову розумієш: все впирається в нестачу дронів, РЕБів, старлінків, автівок. Через це з’являється ще більша мотивація допомагати, адже кожен донат — це врятоване життя, успішно виконане завдання і шанс повернутися назад живим. Сьогодні моє життєве кредо просте — бути корисною там, де я потрібна».
Дівчина зрозуміла, що боротися можна не лише на фронті, і присвятила себе волонтерству. Перший збір відкрила у 2023 році, щоб допомогти бригаді чоловіка придбати дрон Mavic 3T. Цей досвід показав Ірині, наскільки ефективною може бути допомога з тилу, і відтоді вона систематично організовує збори для підтримки українських захисників та захисниць. Щоб швидше зібрати кошти для військових, знайомі також відкривають допоміжні, «дружні» банки. Крім бригади чоловіка, Ірина активно реагує на потреби й інших військових частин, адже, як ніхто, розуміє, наскільки важливою є вчасна допомога армії.
«На жаль, росія — це держава, яка ніколи нікого і нічого не жаліла. Окупанти знущаються з наших військовополонених, і це я добре знаю із розповідей друзів, які повернулись із неволі та розповідали про нелюдські випробування, які їм довелося пройти. Особливо важко сприймаються новини про втрати знайомих, побратимів. Першою такою для мене стала звістка про загибель товариша Віталія Гуменюка, який віддав життя за Україну в травні 2022 року. Його дружина Олександра завжди підтримує мої збори, як і багато інших, чиї рідні загинули на війні. Адже саме вони найбільше розуміють справжню ціну нашої боротьби. Втративши багатьох друзів, пообіцяла бути гідною їхньої пам’яті та продовжувати боротьбу».
Тож сьогодні Ірина робить усе можливе, аби підтримати тих, хто цього потребує найбільше, надаючи допомогу там, де вона справді потрібна. Після завершення декретної відпустки планує повернутися до служби, адже у цивільному житті наразі себе не бачить. На службі ж усе зрозуміле і знайоме: чіткі завдання, дисципліна і відчуття того, що кожен день приносить конкретний результат. Найбільше її бажання — щоб усі повернулися додому живими. «Я мрію про Україну, де наші діти будуть рости без страху, у вільній і справедливій країні. І впевнена — ми переможемо», — підсумовує Ірина Смеречинська.
Анастасія Граб, фото з сімейного архіву Смеречинських
