12 липня — 8-ма річниця створення 3-ої окремої танкової Залізної бригади.
Збройні сили будь-якої країни важко уявити без танкових військ. Це — величезна вогнева потужність та ударна сила, висока мобільність та надійний броньований захист. Час спротиву російським агресорам позначений багатьма прикладами неймовірної хоробрості та самопожертви танкістів Збройних Сил України взагалі та 3-ї окремої танкової Залізної бригади зокрема.
Своєю мужністю ви вражаєте весь світ та змушуєте загарбників втікати з української землі. Вами захоплюються, про вас пишуть пабліки усього світу. Ми схиляємо голови перед усіма, хто віддав своє життя за Свободу та Незалежність України. Пам’ять про їхні подвиги завжди житиме у наших серцях!
Зі святом вас, Залізні воїни Залізної бригади! Дякуємо командуванню та усім воїнам бригади за те, що невпинно захищаєте нашу державу та щодня боретеся за мирне небо над головою кожного українця! Міцної броні та влучних пострілів вам, воїни-танкісти!
Слава Україні! Героям Слава!
Двічі – в строю
До лав 3-ї окремої танкової Залізної бригади Михайло Приян вступав двічі: спершу — після звільнення з органів МВС, а згодом — уже з бойовим досвідом за плечима. Сьогодні він продовжує службу в бригаді, відповідально виконуючи нові завдання та завжди готовий до викликів.
Понад 16 років Михайло Іванович віддав службі в правоохоронних органах: трудився в місті Хмельницькому та селищі Ярмолинці. Це були роки напруженої, відповідальної роботи, які дали йому не лише досвід, а й стійкість, уміння працювати з людьми та приймати непрості рішення. Але в певний момент відчув, що потрібно щось змінювати. Тож було прийнято рішення звільнитись. У пошуках нових можливостей поїхав на заробітки до Польщі, але довго там не затримався. У 2018 році Михайло підписав контракт із 3-ю окремою танковою Залізною бригадою. За час служби тут пройшов шлях від водія до командира комендантського відділення, а згодом – і комендантського взводу.
«Контракт закінчувався наприкінці січня 2022 року. Але вдома я і місяця не побув, звик завжди бути при роботі, завжди в колективі. Тому пішов та підписав контракт, але уже із 80-ю окремою десантно-штурмовою бригадою. Це сталося 21 лютого, буквально за три дні до початку повномасштабного вторгнення. У той момент повірити в те, що станеться, ніхто не міг», — ділиться військовослужбовець.
25 лютого 2022 року, коли більшість українців ще лише починали усвідомлювати масштаби великої війни, а перші втрати вже давали відчути її ціну, Михайло Приян уже був на Миколаївщині. Як командир десантно-штурмового відділення він виконував завдання в особливо напружених напрямках. Спочатку — в межах області, а згодом і в інших регіонах, зокрема на Херсонщині та Харківщині, де проходили одні з найзапекліших боїв того періоду. Його підрозділ неодноразово опинявся в зоні активного протистояння, де кожен день вимагав витримки, швидких рішень і злагоджених дій. Найбільш напруженим і критичним моментом для Михайла Прияна стала Харківська операція, під час якої він отримав поранення. Цей період був надзвичайно важким – підрозділ зазнав значних втрат.
Після тривалого лікування та кількох місяців госпіталізації Михайло Приян повернувся до активної служби, прийнявши на себе обов’язки сержанта з матеріального забезпечення ремонтної роти. Однак через стан здоров’я й напрямок служби йому довелося змінити – він повернувся до 3-ї окремої танкової Залізної бригади на посаду командира взводу підвозу продовольства та військово-технічного майна.
Пригадуючи свій попередній досвід роботи в органах МВС та службу в Збройних Силах України, Михайло Іванович зізнається: «Порівнювати ці дві сфери, звичайно, складно — робота зовсім інша, інший ритм, інші виклики. Але багато чого з попереднього досвіду стало в пригоді: уміння поводитися зі зброєю, чітка організація дій, дисциплінованість, відповідальність. Усе це допомогло швидше адаптуватися до армії, зрозуміти структуру й вимоги, а головне – бути готовим до будь-якої ситуації».
Протягом останніх пів року Михайло Іванович проходив навчання у військовій академії в Одесі, готуючись до нового етапу своєї кар’єри. Попереду – отримання офіцерського звання, що відкриває перед ним нові можливості й виклики.
Бригада стала другою сім’єю
Сержантка Сніжана Сливка незабаром відзначить свій професійний ювілей — 5 років у війську. І весь цей час – у 3-й окремій танковій Залізній бригаді. За ці роки вона встигла змінити кілька посад, стати матір’ю, пройти через початок повномасштабної війни. Та попри всі випробування, жодного разу не замислювалась над тим, щоб змінити свій професійний шлях.
У військовій родині, де батько віддав службі понад 25 років, а мати працювала в частині як цивільна спеціалістка, майбутній вибір Сніжани здавався очевидним. Проте, коли вся родина так чи інакше пов’язана з армією, в душі іноді виникає опір – хочеться знайти власний шлях. Тому після 9 класу вона вступила до Хмельницького кооперативного торговельно-економічного коледжу, щоб опанувати фінанси, банківську справу та страхування. Згодом продовжила навчання у виші за цією ж спеціальністю й паралельно працювала в одній із банківських установ обласного центру.
«Одного разу мама запитала, чи не бачу я себе у військовій сфері. Вона добре знала: паперова, рутинна робота — не для мене. Потрібен рух, можливість діяти й проявляти себе. Мені тоді було 18. Жодного тиску з боку родини не було, лише підтримка. Зваживши всі «за» та «проти», я вирішила спробувати. Тоді й підписала контракт із 3-ю окремою танковою Залізною бригадою, так і розпочалася моя історія в лавах ЗСУ», – ділиться Сніжана.
Далі був «курс молодого бійця» на Львівщині, під час якого вона опанувала базові військові навички й остаточно переконалася у правильності свого вибору. Там же пройшла школу підготовки фахівців пожежної обслуги — саме за цією спеціальністю розпочала службу в частині. Згодом її перевели до бухгалтерії. А з початком повномасштабного вторгнення рф Сніжана вирішила змінити напрям і приєдналась до батальйону матеріального забезпечення: спершу очолила речову майстерню, а згодом — пожежну обслугу, яку очолює й нині. У підпорядкуванні Сніжани сьогодні – троє працівників: пожежник, старший пожежник та водій пожежної машини.
«Довгий час я була єдиною жінкою в батальйоні. Але жодної гендерної нерівності при цьому не відчувала. Та й сама ніколи не позиціонувала себе як слабшу чи таку, якій потрібні особливі умови. Тут усі – на рівних. Якщо є робота — її треба виконати, без поділу на жіночу та чоловічу», – розповідає сержантка.
Попри те, що її служба здебільшого має тиловий характер, Сніжана двічі виїжджала в зону бойових дій, на Харківщину. Уперше — як бухгалтерка, для підтримки особового складу та проведення роз’яснювальної роботи щодо грошових виплат, згодом — уже в складі батальйону матеріального забезпечення.
Поряд із професійним шляхом у Сніжани розвивалася й особиста історія. Саме в частині вона познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Станіславом. Офіцер-артилерист, він з початком повномасштабного вторгнення командував батареєю самохідних гаубиць «Гвоздика», пройшов пекельні бої. Нині обіймає посаду начальника штабу дивізіону.
«У нашій історії з чоловіком багато символізму: ми почали зустрічатися 14 жовтня, отримала пропозицію руки та серця 14 лютого, а 14 липня ми стали чоловіком і дружиною. І ніби продовжуючи цю традицію, 14 лютого минулого року у нас народився син Мар’ян. У декретній відпустці я довго не перебувала – до виконання службових обов’язків повернулася вже за кілька місяців. Це стало можливим завдяки підтримці мами та молодшого брата, які завжди поруч і ніколи не відмовляють у допомозі. Поєднувати службу з материнством непросто, але кожну вільну хвилину я намагаюся присвячувати синові – хочу дати йому тепле, щасливе дитинство. Єдине, чого не можу повністю компенсувати – це роль батька. Адже мій чоловік уже три роки практично безвиїзно на фронті. Бачимось раз на пів року — лише під час його коротких відпусток».
Зараз Сніжана – сержантка, але вже у вересні планується її підвищення. Проте зупинятися на цьому вона не збирається: «Розумію, що всьому свій час, але жодних сумнівів у тому, що досягну поставлених цілей, у мене немає. Для мене це не лише про погони чи звання — я прагну постійного розвитку, кар’єрного зростання, хочу йти вперед. І обов’язково в складі 3-ї танкової, адже для мене тут всі – вже як одна сім’я».
«У цивільному житті себе не бачу»
На момент початку повномасштабного вторгнення рф в Україну Дмитро Тиж із Кам’янеччини лише досяг повноліття. Попри можливість зосередитись на навчанні та підтримувати армію з тилу, він ще тоді твердо вирішив: залишатися осторонь – не варіант. Його місце – серед тих, хто захищає рідну землю зі зброєю в руках.
У 2022 році Дмитро — студент Вищого професійного училища №36 у Балині — про службу навіть не замислювався. Поєднував навчання з роботою на одному з місцевих сільськогосподарських підприємств. Саме там, під час нічної зміни 24 лютого, його й застала звістка про початок великої війни, яка миттєво змінила його життєві пріоритети. Тоді, в атмосфері єдності, рішучості й патріотичного піднесення, він одразу вирішив стати до лав захисників. Проте через вік його не взяли – надто молодий для служби.
Тому Дмитро вирішив продовжити навчання й вступив до Подільського державного аграрно-технічного університету в Кам’янці-Подільському, обравши спеціальність агроінженера. Але вже після першого ж семестру прийняв рішення повернутися до ідеї військової служби і повністю присвятити себе захисту країни.
«Поки я протягом трьох тижнів готував усі необхідні документи, ні з ким не ділився своїми планами. Лише коли майже все було готово, розповів про своє рішення батькам. Вони були не надто задоволені моїм вибором, та й загалом усі навколо до останнього намагалися мене відмовити. Але я за характером дуже впертий — якщо щось задумав, обов’язково доведу до кінця», — розповідає військовослужбовець.
Уже у березні 2024 року Дмитро Тиж підписав контракт із 3-ю окремою штурмовою бригадою. Одразу після цього вирушив до Великої Британії, де проходив базову загальновійськову підготовку як водій. Курс, що тривав понад місяць, був інтенсивним і насиченим за змістом: тактична підготовка, інженерна справа, поводження зі зброєю, бойова медицина, основи виживання. Після повернення до України Дмитро продовжив фахову підготовку на Львівщині, де опанував спеціальність водія бойової машини піхоти.
Після проходження підготовки Дмитро разом із товаришами по службі прибув до Ізюма, де протягом двох тижнів відбувалося злагодження підрозділу. Саме з цього місця розпочалися його перші виїзди на передову. Активні бойові операції, в яких він брав участь, проходили на складних напрямках Харківської та Луганської областей, де ситуація була нестабільною й вимагала максимальної уваги та витривалості. Поранення, отримане наприкінці листопада минулого року, виявилося фатальним для подальшої бойової кар’єри — через нього довелося звільнитися з 3-ї окремої штурмової бригади. Після тривалого лікування Дмитру довелося змінити підрозділ: вибір впав на 3-ю окрему танкову Залізну бригаду, де він нині успішно виконує обов’язки водія.
«Насправді дуже не вистачає тієї «фронтової» атмосфери — згуртованості, постійного руху. Так, це постійні ризики та небезпека, але коли хороший та дружній колектив, то насправді цього не відчувається настільки сильно. Тому насправді в деякій мірі навіть сумую за тим часом, — розповідає Дмитро Тиж, — Що можу сказати точно, так це те, що в цивільному житті себе не бачу. Лише тут, у лавах Збройних Сил».
Матеріали підготувала Анастасія Граб
