Ясенівчанин Михайло Петрович Рибак зустрічає своє 95-річчя.
Кожен період людського життя має свої особливості та свою красу. Зрілі роки прекрасні тим, що зріють плоди праці, які людина може споглядати. Але, певно, головне — не втратити інтерес до життя, навіть попри його складнощі.
Ясенівчанин Михайло Петрович Рибак такий інтерес не втратив. У свої без декількох днів 95 він активно цікавиться новинами громади, села. Хоч є вже і проблеми зі здоров’ям, полюбляє спілкуватися, а ще читати нашу газету «Вперед». Звідси і черпає новини. Читає кожну шпальту, а вже прочитані газети ретельно зберігає, як архів.
Як же хочеться подякувати Вам, шановний Михайле Петровичу, за таку повагу і любов до нашого видання і глибоку читацьку вірність! Завдяки Вам і таким як Ви передплатникам ми працюємо і маємо можливість писати оту історію нашого краю. А ще хочемо сердечно привітати Вас з таким чудовим життєвим ювілеєм, бо ж до 95-річчя дожити вдається далеко не кожному. Думали-гадали ми, у чому ж секрет Вашого довголіття, спілкуючись із сином Василем, який завітав до редакції, і зійшлися на одному — це нагорода за працю, бо ж без роботи наш ювіляр не сидів ніколи.
Народився Михайло Петрович у рідному селі Ясенівка 12 квітня 1930 року. Навчався у школі, а потім вступив до Зіньківської бухгалтерської школи, до якої добирався пішки: спочатку шлях пролягав до Солобковець через поля, а потім і до Зінькова. Потрібно було знати безпечні стежки, бо у ті післявоєнні роки і в лісах, і в полях на людей чатувала небезпека у вигляді мін та снарядів, які не розірвалися. Здобувши спеціальну освіту, працював за направленням бухгалтером на Кам’янеччині, а згодом у рибгоспі у Боярці, на Київщині. Туди поїхав уже разом із дружиною та двома маленькими синами — Олександром (старшим) та Василем (молодшим).
Не забуває дідусь випадок, як там, на Київщині, рятував свого Сашка, коли той, маленьким, разом із сусідським хлопчиком проломались під лід на одному із ставків, де катались на санчатах. Слава Богу, з допомогою інших дорослих дітей було врятовано, але епізод цей донині у пам’яті батька.
У 1969 році родина повернулася додому, в Ясенівку. Село розросталося, здійснювався благоустрій, був свій асфальтний завод, відповідно, ремонтувались вулиці, був свій невеликий ковбасний цех, у числі кращих в районі був місцевий колгосп. Михайло Петрович обійняв там посаду голвоного бухгалтера. Той, хто розуміється на бухгалтерській справі, знає, яка то праця — вести облік усенького господарства, де на той час працювало сотні людей, велася діяльність у різних напрямках.
«З дитинства пам’ятаю, що батько постійно був на роботі, — розповідає Василь Михайлович, — і в робочі, і у вихідні він біг до контори, на виробництво, знав усі колгоспні новини, знаходився у самому епіцентрі сільського життя. За свою працю отримував нагороди — грамоти, медалі і дуже цим пишався. Пам’ятаю навіть, як я, ще школярем, допомагав батькові — він писав свої безкінечні звіти на чернетках, а я під диктовку або ж самотужки переписував цифри у чисті пустографки. От що успадкував від батька — математичний склад розуму. Ми з братом обоє гарно навчались у школі, я був відмінником, а потім теж обоє вступили та успішно закінчили Кам’янець-Подільський будівельний технікум. На жаль, брат Олександр уже відійшов у засвіти…»
Михайло Петрович працював і після виходу на пенсію — відчував ще силу і бажання бути корисним для сільської громади та рідного агроформування. Вдома надійний тил забезпечувала вірна дружина Любов Володимирівна, яка працювала заготовачем у селі та вела домашнє господарство. Але час невблаганно плине. У 1995 році осиротіла хата — покинула цей земний світ мати та дружина. Переживши важку втрату, Михайло Петрович звик давати раду хатним та двірним справам сам. Заповнював свій день турботами та працею, завів кізочок, які стали і годувальницями, і, власне, роботою, бо догляд за тваринами вимагав часу і сили.
На жаль, з кожним роком стан здоров’я погіршувався. Уже з 2015 року батька не залишав без догляду єдиний уже тепер син Василь, який разом із дружиною оселився у батьківському домі.
Відрадно, що має дідусь Михайло до цього дня добру пам’ять та ясний розум, каже, що пам’ятає своє життя із дворічного віку і може його переказати. А надто полюбляє читати газети, які передплачує, щоб знати, що робиться у світі, в області та в громаді.
За довге трудове та й людське життя здобув ювіляр шану та повагу земляків, бо не зраджував ні обраній справі, ні рідному дому — у селі стрічає тепер свою золоту життєву осінь. Тож хай вона буде теплою і затишною для Вас, у спокої і мирі, у колі найрідніших та найближчих людей.
Живіть ще довго-довго, складаючи до скарбнички долі дні, даровані Богом за невтомні руки та щире серце.
Алла Гуменюк
